Посланець
Шрифт:
— Не знаю, о боже, я нічого не знаю! Життям заприсягаюся, я вам вірою і правдою слугую! Я слугиня ваша, вірна рабиня!
— Годі базікати! — копнув її і дуже боляче грубезним чоботом Кеслер. — Відповідай на запитання, як наказано, паскудна шльондра!
— Встати! — гаркнув Хейніш. — Був Мюллер? — не давав змоги їй опам'ятатися.
— Можливо… Я справді з ним не знайома! Я ж тут знедавна…
— Всі тут знедавна! — мовив Кеслер і знову з насолодою двинув чоботом в її пишний бік. Відчував якусь дивовижну садистичну втіху, поціляючи нещадно ногою в оте спокусливе для інших тіло і ладен був, якби дозволили, його розтоптати. В його вояцькі чоботи переселилася заздрісна й мстива мораль хтивого міщуха, який всеньке життя з глибоко прихованою огидою несе прапор цнотливості
— Панове, богом присягаюся, я невинна! — тужливо волала Есмеральда.
— Припиніть скиглити! — нахилився до неї Хейніш з виряченими від люті очима. — Як звали гауптмана?
— Він не називав себе, пане…
— Так-таки й не назвав?
— Зовсім…
— Як же ви до нього зверталися?
— Як до «Пана офіцера»… Як завжди…
— Коли вони поїхали од вас?
— Пізно. Спершу один поїхав, потім… хіба ні… Мали ж одну машину на двох… Ох, усе сплуталося. Дайте згадати… А так! Коли скінчилося вино, обер-лейтенант мовив: «Зачекайте хвильку, я зараз ще додам», — і поїхав…
— О котрій годині?
— Не пам'ятаю… На той час я остаточно сп'яніла. Вони пиячили й без мене, мабуть… Коли я заснула… Вранці і, слід їхній простиг… О, пане штурмбанфюрер, — охопила руками його ноги, — за віщо мені випали такі тортури?
— Ви не відверті з нами, Несмітська, — суворо, як вирок, виголосив Хейніш. — Випивкою і постільними втіхами маскувалася ваша агентурна зустріч з радянським розвідником Марковим. Нам все відомо! Чи ви знали його як Лотара Краузе? Ви добре виспівуєте свою нескладну легенду — «випила, заснула, нічого не знаю і не пам'ятаю…» Кому з вас Мюллер став на заваді? За що його вбили?
— Я нічого не знаю… Повірте мені!
— Ось що, мені набрид цей спектакль. Кеслере! Візьміть її до себе на допит. Дійте, як вважатимете за потрібне!
Черевань аж похитнувся від непоборної насолоди, що затопила його видінням наступних катувань. Він спершу навіть якось ласкаво запустив свою здоровезну п'ятірню в жіночу зачіску, а потім щосили смикнув її за волосся. Есмеральда завищала…
— Штюбе, красно дякую за поміч! — знервовано мовив Хейніш. — За першої нагоди я вам віддячу — служба безпеки не ходить у боржниках.
Він витягнув годинника і клацнув кришкою. Стрілки дісталися рівно сімнадцятої години. Напружений, нерегламентований день без їжі і спочинку нарешті, здається, минав. «Такі дні даються взнаки, — з сумом подумав Хейніш, — вони забирають роки життя і віддячують передчасною сивизною».
— Отже, пане Штюбе, давайте разом підіб'ємо попередні підсумки.
— Згода, пане штурмбанфюрер!
— Об'єктивні обставини розслідування, а також агентурне повідомлення, одержане абвером з Владикавказа, дають підстави вважати, що радянський розвідник Олексій Марков, він же Лотар Краузе, намагався налагодити зв'язок з місцевою агентурою росіян. З цією метою він прийшов на конспіративну квартиру, яку негайно мусив покинути, коли дізнався, що вона перебуває у віданні СД. Тоді він вдався до запасного варіанта — зав'язав контакт з другим агентом росіян в їдальні. Але тут нагодився Мюллер, і Марков вирішив скористатися ним, як надійним прикриттям своїх злочинних дій. Однак своєю необережною поведінкою він викликав підозру Мюллера, внаслідок чого останній був ліквідований. Знаючи, що тепер арешт неминучий, Марков-Краузе втік до своїх через лінію фронту, за що відповідальність несе військовий керівник, у розташуванні якого здійснено перехід.
— Чудово, пане Хейніш! — схвально виголосив Штюбе. — Лаконічно і переконливо.
— Висновки. Своє завдання завдяки пильності наших органів радянський розвідник не виконав. Конспіративні явки виявлено. Таємна агентура росіян знешкоджена. Так будемо доповідати, пане Штюбе?
— О, це право належить виключно службі безпеки.
— За це — щиро дякую. Ще раз наголошую — за першої нагоди віддячу!
Коли ж нарешті за майором Штюбе зачинилися двері, штурмбанфюрер
— І все-таки цей розумник Штюбе забув про кулю з вальтера, — порушив мовчанку Хейніш. — От що, Віллі, зробіть так, щоб якнайшвидше у мене на столі опинився пістолет Крістіни Бергер. Збагнув? І щоб жоден ніс про це не пронюхав…
— Яволь, гер штурмбанфюрер.
Виходить, підозра ще жевріє… Хто ж вона є насправді, ота Крістіна Бергер? І чи вміє вона взагалі стріляти? І які думки снують в її чарівній голівоньці? А якщо вона… Та Віллі Майєр чомусь не наважився домислити до кінця того, що його найбільше непокоїло.
Розділ восьмий
ВИРОК
Аж до літака Калину і Сорокіна, що важко ступали під тягарем парашутів, зброї, рації, кіно- і фотоапаратури, супроводжував підполковник Іринін — ставний, дужий, мовчазний.
Розмова, яка сьогодні відбулася між ним і капітаном Калиною, була несподіваною і через те нелегкою для Кості. Вона його приголомшила і в той же час окрилила, внесла до душі сум'яття, неспокій, подарувала надію і вселила тривогу водночас. Але начальник особливого відділу Василь Тарасович Іринін виявляв у розмові стільки ж емоцій, скільки можна вичавити із замкненого на сім секретів сейфа, і ця залізна стриманість та лаконічність гамували й чужі почуття, примушували тримати їх у шорах.
— Свого часу в Києві, — рівним голосом мовив Іринін, — ви познайомились зі студенткою-філологом на ім'я Марія. Так?
— Що ж з нею? — замість відповіді вихопилося у Кості. — Ви щось знаєте, товаришу підполковник?
— Трохи, — скупо відповів Іринін. — Зараз її звуть Крістіною Бергер. Найвірогідніше, вона служить у німців, можливо, в СД. Точних відомостей ще не маємо.
— Що?! — капітан зблід. — Не може бути! Я знаю її…
— Може бути, — холодно зазначив підполковник. — І знаєте ви не все. Якщо все так, як я кажу, то вона перебуває зараз саме в тому містечку, куди ви рушаєте на виконання завдання. Що ви робитимете, коли зустрінетесь з нею?
Калина похилив голову. На щелепах закам'яніли жовна. Руки стиснулися в кулаки.
— Отож, — спокійно зазначив Іринін. — Кулю собі або їй… Так само гадатиме й вона. Небезпечно. Попередити її, як вас, ми не маємо змоги.
— Попередити?.. Її?.. Невже?
— Так. Вона теж розвідниця. Як і ви, не за романтичними нахилами, а через необхідність і суворий поклик війни, їй нелегко — поки що вона змушена працювати без контакту з нами.
— Я пишаюся нею…