Посланець
Шрифт:
«… Коли дали наказ відходити, зв'язковий штабу не встиг повідомити нас про це. Ось так ми й лишилися у дзоті вчотирьох: сержант Алтунін, рядові Купріянов, Величко і я.
Місцевість перед дзотом рівнинна, заболочена, а подалік — два глибоких рови. З одного боку, добре це — для їхніх танків перепона. З другого — погано: в ярах непомітно для нас могла накопичуватися піхота.
Так воно й вийшло. Навколо нашого ковпака земля буквально ставала на дибки від мінометних вибухів. А потім через трясовиння полізла піхота… До темряви ми не відходили від амбразур. Лише вночі кілька годин подрімали по черзі.
Тяжко нам довелося тоді! Але найважчим виявився третій день. Бронековпак наш був у суцільному вогняному колі. Били звідусіль — спереду, ззаду і з боків. Ми опинилися в тилу у німців.
Домовилися
І тоді сказав мені сержант Алтунін, що прикро йому йти з життя безпартійним. Попрохав він нас з Купріяновим, щоб ми його в партію прийняли.
Коли ледь пригас бій, я відкрив партійні збори.
— Не маємо ми повноважень двома голосами прийняти тебе до партії, — сказав я йому, — але партія вибачить нам це порушення Статуту…
Протокол вів Павло Купріянов. Паперу, звісно, у нас не було, довелося писати на випадково знайденому клапті шпалер…
Так і прийняли ми удвох з Купріяновим нашого сержанта кандидатом до партії, а комсомолець Величко підтримав нас.
Танки до нас через баговиння не пройшли того дня, не пройшли і потім. Ще цілу добу ми боронилися. На п'яту вранці побачили, як наші фашистів женуть, почули рідні голоси… З радощів про все забули, не постереглися. І ось того часу кулею Ваню Величка поклало…»
Секретарював Павло Купріянов, нотуючи недогризком хімічного олівця протокол цих кількахвилинних партійних зборів, а троє інших, зі зброєю напоготові, стояли до нього спиною, біля амбразур, пильнуючи за ворогом і тримаючи кругову оборону. Раз у раз слово забирав автомат або кулемет. І так само, дивлячись на зорану мінами та снарядами землю, парторг Георгій Михеїв привітав нового комуніста, свого товариша по ленінській партії Федора Алтуніна:
— Нехай ми й загинемо! Але навіть мертвий комуніст страшний для ворога. У цьому велич нашої партії. Хай затремтить ворог перед цим комуністичним протоколом, що звеличує нашу партію не фанатизмом, а вірою в справу Леніна.
Їх визволив Двадцять шостий прикордонний полк. Навколо обпеченого вогнем, подзьобаного й обсмаленого вибухами дзоту десятки неприбраних трупів фашистів. З нього вийшли троє червоноармійців, троє комуністів, що обережно несли на руках четвертого — комсомольця, — худі, виснажені, але непереможні [53] .
53
Усі четверо за цей ратний подвиг були нагороджені орденами Леніна, І. Велично — посмертно. По війні за видатні успіхи в сільському господарстві П. Г. Купріянов був удостоєний звання Героя Соціалістичної Праці.
Однак зараз, сидячи в кабінеті підполковника Іриніна й чекаючи початку оперативної наради, Анзор розумів, що нічого цього не розповість, як не розповість і того, з якими труднощами знайшов за умов тяжкого відступу, порушення зв'язку, непевності в напряму пошуку тих двох, щасливо вцілілих бійців, що місяць тому витягли з нейтральної зони тяжко пораненого, непритомного «фашиста Лотара Краузе», — старшину Лаптєва і рядового Онищенка. Не прохопиться з болючим, прикрим спогадом про те, як загинув молодий червоноармієць Сашко Грабар з українського міста Кам'янця-Подільського, де потерпають «під німцем» його мати й сестричка, а батько якого б'є німака близько і водночас за фронтових умов неймовірно далеко — боронить Сталінград. Вони удвох — провідник Сашко Грабар і майор контррозвідки Анзор Тамбуліді — мусили на животі подолати розлогу місцевість, поорану мінометною віспою, де кожна грудка була пристріляна німцями. Вони удвох ризикували життям, бо майорові конче необхідно було дістатися до старшини Лаптєва і рядового Онищенка, а інших шляхів не було. І Сашко загинув, бо повз першим, затуляючи майора, бо куля німецького снайпера, ота куля, що, можливо, призначалася майорові, забрала життя молодого, дужого карпатського легіня.
Генерала Роговцева, що прибув з Тбілісі до фронтового Орджонікідзе, чекали троє: господар кабінету підполковник Іринін, старший лейтенант зі «Смершу» Нефедьєв і він — майор Тамбуліді.
Генерал з'явився пунктуально — рівно о восьмій, як було домовлено, хоч і змушений був бігти по сходах, аби не запізнитися. Він затримався унизу, біля дошки наказів, вражений лаконічною рішучістю і недвозначною прямотою наказу до всього населення, який він бачив на стінах будинків з вікна машини, та не мав змоги прочитати. Наказ складався лише з трьох промовистих пунктів:
«У зв'язку з наближенням військових дій до Орджонікідзевського гарнізону, наказую:
1. Місто Орджонікідзе оголосити на облоговому стані.
2. Усіх панікерів, розповсюджувачів брехливих чуток піддавати суду військового трибуналу.
3. Дезертирів, шпигунів, мародерів і шахраїв розстрілювати на місці. Начальник гарнізону Кисельов. Військовий комендант міста Зотов».
— Сідайте, товариші, сідайте, — зупинив генерал офіцерів, коли ті виструнчилися при його появі, і сів сам за стіл, на місце, завбачливо залишене йому підполковником Іриніним. Нараду почав діловито, не зволікаючи на зайві балачки: — У загальних рисах я зі справою знайомий. Виглядає вона так: Марков переходить кордон — наступного ж дня німці знають його прізвище. Нас про це інформує «Історик». Цей факт, а також деякі інші, близькі за своєю суттю до нього, свідчать про те, що в нашому тилу діє спритний, добре інформований агент ворога, який має можливість збирати і передавати відомості про закид до тилу ворога наших розвідгруп. Не виключено, що діє не одинак, а певна агентурна мережа. Важливість виявлення її в умовах підготовки контрнаступу на позиції першої танкової. армії фон Клейста — першочергова. Мусимо дбати й про безпеку наших товаришів, які ризикують життям у тилу ворога, збираючи необхідну для наступу інформацію. Пропоную порядок: заслухаємо доповіді, по тому обговоримо оперативний план. Інші пропозиції є? Нема? Що ж, Анзоре Олександровичу, вам слово.
Майор Тамбуліді звівся на ноги:
— За свідченням старшини Лаптєва та рядового Онищенка, старшого лейтенанта Маркова витягли з нейтральної смуги в непритомному стані. Ні російською, ані німецькою мовами він не розмовляв. Лише стогнав. Одразу ж у нього вилучили документи на ім'я гауптмана Лотара Краузе. Справжнього прізвища досі не знають. Однак медсестра санроти Валентина Корабльова назвала його Олексою, за що її взяли на глузи. Вона відповіла, що вчилася з Олексієм Марковим в одному класі. Пораненого Маркова привезли до госпіталю, де працює лікарем її подруга Вороніна. Остання перебуває в інтимному зв'язку з начальником полкової радіостанції Кочуром. Серед радисток Корабльова теж була «своєю» людиною, оскільки неоднораз заходила до Кочура, передаючи від Вороніної привітання, листи тощо…
— Чому ви розповідаєте про Корабльову в минулому часі? — запитав генерал.
— Наступного дня під час артнальоту вона загинула.
— Кепсько… Як її характеризують у санроті?
— Як активну комсомолку, віддану людину, сміливу, здатну на самопожертви, чуйного товариша.
— Далі…
— Теоретично Корабльова могла користуватися полковою рацією. Водночас вона, що вірогідніше, могла розповісти Вороніній про свою «помилку» — такі збіги людину не можуть не схвилювати, а надто дівчину, можливо, закохану в однокласника. Можливі варіанти: Вороніна скористалася відвертістю подруги сама; або Вороніна розповіла про цей зворушливий випадок Кочурові, а той, користуючись прямими службовими. можливостями…