Посол Урус-шайтана

Малик Владимир Кириллович

– Хай щастить тобі, синку! – Сірко обняв козака і тричі поцілував у щоки.

Арсен затягнув під сорочкою пояс, вийшов на ганок. Джура вже тримав за поводи молодого гарячого коня. «Омелько побачить – позеленіє з досади, – подумав козак, уздрівши баского огиря. – Аякже! Втратив такий заробіток! За стару шкапину! Навесні купив би за виручені гроші цілий табун!»

Козак швидко збіг з ганку, вставив ногу в стремено і хвацько стрибнув у сідло. Застояний кінь затанцював під ним, прищулив вуха.

Щоб не вдаватись у довгі розмови з товаришами, Арсен лише на мить зупинився біля гурту:

– Прощавайте! Кошовий посилає

до гетьмана з листом. По дорозі заверну і в Дубову Балку!

– Щасти тобі, синку, – прогув захмелілий Метелиця. Тут підскочив Омелько:

– А як же з нашим договором? Про коня?

Арсен засміявся:

– Прибережи до наступного разу! Бачиш – маю! Та не такого, як твій!

– Він у нього до весни з голоду здохне, бо в роті залишився тільки один зуб! – хихикнув позаду дід Шевчик.

– Сам ти здохнеш, шолудивий пес! – відгризнувся Омелько. – У тебе в самого один зуб!

Арсен, не злазячи з сідла, вклонився ще раз товариству і торкнув поводи. До воріт його провели Сікач і Товкач. Там друзі розлучилися. Сікач і Товкач поспішили назад, щоб застати ще по корцю горілки. А Звенигора оглянувся, окинув оком широкий майдан, гамірливий натовп козаків, низькі мазані курені і виїхав з фортеці.

5

Грудень 1676 року почався для нього в дорозі. Перший і другий день минули без пригод. Ночував у знайомих козаків по хуторах, їхав навпростець – степом.

Стояла суха сонячна погода. Морози пересілися. Вранці горбовиста рівнина аж до обрію мерехтіла сизим інеєм, що густо вкривав м'яку тирсу, степовий комиш та чахлий колючий бур'ян. А вдень ставало тепло, іній танув – і степ зразу чорнів, навіваючи тугу і смуток.

На третій день опівдні Арсен побачив попереду клубки темно-сизого диму, що покрученими химерними стовпами виривався з-за гори і високо шугав у голубе безхмарне небо.

Арсен підстьобнув коня, погнав чвалом, поки зупинився над крутим схилом, вражений несподіваним видовищем.

На протилежному боці долини, попід горбами, чорнів обрідний безлистий ліс, а внизу, в затишку, жовтів широкий луг. Уздовж струмка вирували багряні вогнища. То горів хутір. В небо здіймалися бурі стовпи диму. Малинові язики полум'я охоплювали приземкуваті будівлі, і над ними тремтіло розпечене марево, пронизуване іскрами.

Татари!

Ген на протилежному боці долини, по вузькій улоговині, піднімається вгору кінний загін. В козака добрий зір, і він бачить вершників у лисячих малахаях, з луками за плечима. А між ними – піший ясир [6] : чоловіки, жінки, підлітки.

6

Ясир (татар.) – полонені воїни і цивільне населення, захоплене в неволю ворогом.

Арсен скреготнув зубами: прокляті людолови! Розбій, грабунки і поневолення зробили вони своїм ремеслом, бо це приносить їм величезні прибутки на невольничих ринках Криму й Туреччини. Була б з ним хоч сотня козаків, він, не задумуючись, кинувся б у погоню визволяти своїх людей. А що вдіє один? Хай подякує долі, що сам не потрапив у ворожі лабети!

Козак спустився в долину і повільно поїхав вулицею охопленого полум'ям хутора. Кінь сторожко ступав по грудді, косив очі на трупи старих і дітей.

В одному дворі під грушею раптом підвелася жіноча постать. Арсен під'їхав ближче. Жінка глянула на нього божевільними очима. Біля неї лежало двійко діток у білих сорочечках, залитих кров'ю.

– Ти аж тепер приїхав, запорожцю? Ха-ха-ха! Пізно!.. Михайлика забрали, малих убили… Бачиш?.. А я стала зозулею – ку-ку, ку-ку!.. Полечу за Михайликом… Аж у той Крим проклятий полечу!.. Ку-ку! Спіть, мої дітоньки, ку-ку, ку-ку!..

Її думки сплутались. Вона припала до дітей, заквилила, мов чайка, забилась у глухому риданні.

Арсен рвонув поводи, ударив коня під боки.

Чим він міг зарадити цій жінці? Обіцяти, що козаки відіб'ють у татар її Михайлика? Чи допомогти їй поховати діток? Так де там! Вона ще довго лебедітиме над ними, мов над живими, поки, знесилившись, і сама помре коло них.

Виїхавши на гору, Арсен оглянувся на чорну від диму долину і повернув на північ.

Щоб не натрапити на татарський загін, узяв трохи вбік від знайомої дороги, поїхав манівцями. Незабаром наткнувся на чимале село, в кінці якого в закруті степової річки стояла невеличка фортеця. На свіжонасипаному валу жовтіли міцні дубові частоколи. Всередині – добротний будинок з цяцькованим ганком та дерев'яними хлівами, колодязь з високим журавлем.

«Оце спорудив хтось! – подумав Арсен. – За такими стінами можна відсидітись не те що від орди, – орда не любить брати фортеці приступом, нападає на беззахисні селянські двори, – а й від кварцяного [7] війська чи від яничарів [8] »!

Він спустився з гори і зупинив коня біля криниці. У ветхому, аж зеленому від моху кориті голубіла прозора холодна вода. Кінь смакував її, цілячи крізь зуби.

По вулиці проскакали чотири вершники. Передній – у темному жупані з тонкого сукна, з дорогою шаблею при боці – видався Арсенові знайомим. Десь він уже бачив це бліде трикутне обличчя з міцно стиснутими губами. Але де саме – пригадати не міг. Позаду мчали пахолки.

7

Кварцяне військо (іст.) – наймане військо польських королів XVIXVIII ст. Назва походить від вартості його утримання – чверті («кварця») доходів короля.

8

Яничари (тур.) – привілейовані турецькі війська, що комплектувалися із християн, забраних ще дітьми в завойованих країнах і навернених у мусульманство.

Підійшов літній селянин з дерев'яними цеберцями на коромислі. Ще здалеку скинув шапку перед козаком.

– Дай боже здоров'я! – вклонився.

– Здоровенькі були! – відповів той і показав нагайкою на фортецю. – Хто це тут замок спорудив?

– Знайшовся такий, – ухильно почав селянин, але, побачивши відверте обличчя і доброзичливий погляд, додав: – Петро Чорнобай… Дорошенківського полковника Якима синок… Хоч молодий, а жила! В пани пнеться!.. От і спорудив… чужими руками…

«А-а, Чорнобай… Так оце він проскакав щойно», – подумав Арсен, зразу пригадуючи, де бачив переднього вершника.