Посол Урус-Шайтана
Шрифт:
Фелюка йшла шпарко. Поскрипували снасті, гуло вітрило. Рвучкий вітер усе далі й далі відгонив судно від чужих темних берегів.
Два дні минули без пригод. Кілька кораблів, що зустрілися втікачам, не звернули на них уваги і пропливли мимо. В трюмі було вдосталь води в бочці та в'яленої риби. Ніщо не віщувало лиха. Ще день-другий — і ось-ось покажуться пологі береги Буджака або Добруджі. А там — рукою подати до Дніпра...
Та біда нагрянула раптово, коли її ніхто не чекав.
На третю ніч зник вітер, і парус повис, мов ганчірка. Фелюка зупинилась. Однак море було чомусь неспокійне. Воно тривожно дихало, глухо стогнало, легко колишучи невелике суденце на своїх могутніх грудях. Місяць зайшов за хмари, і навколо запала непроглядна темрява. Стало важко дихати.
— Збирається на грозу, — сказав Якуб.
Арсен перехилився через борт, приклав до вуха долоню. До його слуху долинуло ледь чутне рокотання, що піднімалося мовби з самих глибин. Він знав: такий гул у степу — вірна ознака, що десь далеко йде кінна орда. А на морі.. Невже буря? Невже, коли до дніпровського гирла лишилося день чи два ходу, їм на путі стане непереборна перешкода?
— Опустіть вітрило! Укріпіть бочку з водою! Та не забудьте люка закрити! Поспішайте, друзі! — гукнув він, вслухаючись у глухий, наростаючий гул.
У темряві нелегко було справитися з великим і важким вітрилом. Вірьовки заплутались, їх довелося обрубати шаблями. Полотнище впало вниз, і його запхнули в трюм.
Тим часом грізний гул, що йшов, як здавалося, зі всіх боків, раптом переріс у важкий рев і свист. Фелюка здригнулася, нахилилася на лівий бік. Арсен наліг на стерно і поставив судно кормою до вітру, який підхопив її, мов пір'їнку, затряс, завертів і поніс у темряву ночі.
Холодні хвилі перекотилися через палубу. Арсен виплюнув з рота солону воду.
— Якубе, Яцьку, йдіть униз! Вам тут нічого робити! Ми залишимось нагорі удвох з Мартином.
Мокрі з ніг до голови Якуб і Яцько, тримаючись за снасті, пробралися в носову частину фелюки. Відчинили ляду і втиснулися в тісну комірчину. В кутку, гойдаючись у підвішеній на металевих ланцюжках лампадці, жовтавим вогником коптіла свічка. Златка сиділа на лавці, за невеличким столиком, а Квочка лежав просто долі. Рана його загноїлась, нога розпухла. Від гострого болю йому хотілося кричати, вити, але не було сили, і він жалібно стогнав.
Якуб і Яцько переступили через Квочку і вмостилися в кутку, молячись своїм, таким не схожим богам, щоб урятували від розлютованої стихії.
Буря дужчала. Навкруги все ревло, клекотіло, біснувалось, мов у киплячому казані. Пронизливий вітер згинав щоглу, жбурляв на палубу важким громаддям хвиль, ніби хотів будь-що закрутити, перевернути утле суденце, злизнути з поверхні моря, мов росинку з листка. В його обшивці щось скрипіло, стогнало, тріщало, і здавалося, фелюка от-от розсиплеться й розвіється в бурхливому мороці.
Арсен навалився грудьми на стерно, відчуваючи, що воно перестає слухатись його. Спихальський з другого боку вчепився руками, тягнув щосили на себе.
— Витримає?
— А кат його знає! Будемо сподіватися на краще. Якщо буря не посилиться, то, може, якось минеться! — прокричав у відповідь Арсен.
Новий порив вітру підняв їх на гребінь велетенської хвилі, а потім рвучко кинув у бездонну прірву. Затріщала щогла і з грюкотом упала на носову надбудову. Наступна хвиля змила уламки в море.
Блискавиці били безперервно. Спихальський помертвілими губами шепотів: «Єзус, Марія!» Арсен відчував, що і в нього похололо під серцем. Яке безглуздя! Вирватися з неволі, подолати такі труднощі — і потонути в морі!
Так минула ніч. Уранці Спихальський помітив попереду між хвилями щось темне.
— Скеля, Арсене! — вигукнув злякано.
Обидва налягли на стерно. Фелюка круто повернула вбік, підставивши правий борт натискові оскаженілого вітру, майже лягла на гребінь водяного валу. І тут Арсен побачив, що то не скеля.
— Це корабель!.. Галера... Потопає... Скоро піде на дно... Тримайся, пане Мартине, зараз ударимось об неї!
Вони ще дужче налягли на стерно, намагаючись просковзнути мимо перевернутого догори днищем судна. Але відстань до нього швидко скорочувалась, і уникнути зіткнення було вже неможливо. Фелюка поковзом черкнула кормою об галеру. Пролунав оглушливий тріск — стерно переламалось і зникло у хвилях.
Від удару Спихальський перелетів через борт і опинився у воді. Добре, що вони ще звечора прив'язалися вірьовкою до залізної скоби, то його не затягло у вируючу безодню, а Арсен допоміг вибратися на палубу.
— А, най його мамі, давненько я не купався з таким задоволенням, як ниньки! — не втримався від сумного жарту переляканий, мокрий з голови до ніг шляхтич.
Тепер, коли стерно зламалось і фелюка затанцювала на хвилях, як хотіла, їм нічого було робити на палубі, і вони втиснулись у мокру, темну комірчину.
— Ну, що там? — простогнав Квочка. — Буря ще більше розігралася? Ми думали, що вже потопаємо, — так тріснуло щось...
— Поки що не потопаємо, але... потонемо, будьте певні, пане Квочко, — похмуро відповів Спихальський, здригаючись від холоду. Тільки тепер до нього дійшло, що був на волосину від смерті, і йому стало по-справжньому страшно.
— Потонемо? — Квочка надовго замовк, а потім тихо сказав: — Це через мене...
— Як то? — спитав Арсен.
— Я чув старе козацьке повір'я: якщо на море випливе грішник, то обов'язково накличе на себе і своїх товаришів біду. Буря потопить або розметає по морю їхні човни. А я великий грішник-Коли тікав од пана Яблоновського, обіцяв матері і братові вирвати і їх з лядської неволі, забрати з собою. Щоб не знущалась над ними панська сволота...
— Ну, ну, пане Квочко, не так круто! — підняв голос пан Спи-хзльськяй. — Можна знайти інше слово!