Посол Урус-Шайтана
Шрифт:
Вона схитнулася. Сафар-бей підтримав її і підвів до ліжка. Младен кинувся на допомогу. Руки батька і сина зіткнулися. Арсен зціпив зуби.
Важко було дивитись на цих двох людей, які півгодини тому рубалися до смерті, а тепер припадали над тією, що одному дала життя, а другому все життя була вірним другом.
Арсен не пам'ятав, коли плакав. А тепер відчув, як важкий клубок підкотився до горла, а очі заслав сивий туман. Він одвернувся й відійшов у куток.
Але Анка не даремно була дружиною воєводи і ділила з ним тяготи суворого життя. Вона миттю отямилась і підвелася. Батько і син глянули один на одного, враз опустили очі і відступили на крок від ліжка.
— Младене, він поранений! — вигукнула Анка, помітивши, що з лівої руки Сафар-бея капає кров. — Подай мені полотно!
Младен дістав зі скрині невеличкий сувій, віддав Анці. Арсен простягнув ятаган. Жінка вправно відрізала шмат полотна, закотила рукав і перев'язала рану.
Всі троє мовчали. Були такі вражені, що не знаходили слів. Потрібен був якийсь час, щоб отямитися від потрясіння, зрозуміти, що ж, власне, сталося, привести в сякий-такий порядок свої розбурхані думки і почуття.
Арсен вирішив зразу відкрити всі карти. Адже вони ще нічого не знають про Златку. Младен і Анка, вражені неймовірною зустріччю, забули спитати про дочку. А Сафар-бей взагалі не знає, що у нього є сестра.
— Я хочу сказати, — виступив він наперед, — що знайшлася Златка...
Младен і Анка стрепенулись.
— О небо, що за день сьогодні! — вигукнув Младен. — Де вона?
— Драган повіз її і Якуба до кмета Петкова... Там вони будуть у безпеці.
— Спасибі тобі, друже! Пробач, що я спершу погано про тебе подумав... Так усе сьогодні переплелося: горе із радістю. Збожеволіти можна! — сказав розчулено Младен.
— Я хочу також сказати Сафар-беєві, — звернувся Арсен до аги, який поволі почав отямяюватися. — Златка — твоя сестра... Це Адіке.
Сафар-бей зблід ще дужче.
— Що? Ти жартуєш?
— Я не жартую. Адіке — твоя сестра... Найкраще знає про це Гамід.
— Гамід? А він при чому?
— Це він розлучив тебе з батьками і сестрою. Викрав вас маленькими і вивіз у Туреччину. Тебе помістив на виховання у яничарський корпус аджем-огланів, а Златку завіз до себе в Аксу... Хіба ти не пригадуєш цих кімнат, у яких провів раннє дитинство? Оглянься навкруги — тут ти зростав разом із Златкою...
— Отже... ти викрав і Адіке? А хто ж такий Якуб?
— Я не викрав, а визволив Златку... А Якуб... Це довга історія. Зараз ніколи, та й не мені розповідати її.
Сафар-бей важко опустився на стілець, охопив голову руками і безтямно втупився поглядом у протилежний куток.
— Розповідайте! — простогнав він, не дивлячись ні на кого. — Все хочу знати: хто я і чому так трапилося зі мною...
Він не змінив пози: як сів — так і закляк.
Воєвода переглянувся з дружиною, ніби домовляючись, хто повинен розповідати, нерішуче кашлянув. Видно було, що зустріч з сином більше збентежила і вразила його, ніж порадувала. Не такою уявляв її собі старий воєвода, ох, не такоюі Не міг і досі збагнути страшної істини, що Сафар-бей, найлютіший ворог гайдуків, — його син... Не хотілося вірити! Але ж сумніву не може бути. Такий знайомий шрам на руці.. А очі? Це ж Анчині очі... А крутий чистий лоб і ніс з горбинкою — це від нього, від батька!.. Син, безперечно... Усе їхнє, рідне... Одне чуже — серце!..
Воєвода важко зітхнув і почав розповідати. Здалеку. З того дня, коли Ненко з'явився на світ...
Сафар-бей не перебивав, не перепитував. Сидів мовчки, нахиливши голову. І важко було зрозуміти, які думи борознять його душу. Лише коли почув про підступну подвійну зраду Гаміда, про викрадення воєводиних дітей, ще нижче опустив плечі, а руками вп'явся в бильця ліжка.
— Тепер мені все зрозуміло... — сказав глухо, з болем. — Але досить спогадів. Я чую, хтось сюди іде. Це, напевно, посланець від Гаміда... Що ж робити з вами?
За дверима почувся шум голосів: «Де ж бюлюк-баша? Де Сафар-бей?»
Арсен розчинив двері. В залі товпилося кілька яничарів. Побачивши агу, вони радісно вклонилися, загелготали:
— Слава аллаху, перемога! Нас прислав Гамід-бей!
— Взято в полон кілька десятків гайдуківі
— Багатьох порубано!
Сафар-бей підняв руку. Галас стих.
— А де ж сам Гамід-ага?
— Він не зможе прибути. Поранений. Його повезли до Сливена...
— Умгу. — Сафар-бей замислився. — Гаразд. Ідіть!.. Або ні, чекайте! Візьміть оцього гайдука в яничарському одязі! — Він показав на Арсена. — Але обережно: у нього зброя!
Яничари вмить оточили козака, схопили за руки.
— Сафар-бею, це ж підло! — вигукнув вражений Арсен. Ага не відповів на його слова.
— Відведіть його до полонених! Посильте варту! Я незабаром прийду...
Арсеїіа вивели. Сафар-бей залишився наодинці з батьками. Ті пригнічено мовчали.
— Ну от, — промовив тихо, — ми самі, і можемо тепер поговорити відверто... Напевно, я повинен вам вірити, що я ваш син. Але мушу вас розчарувати: особливої радості від цього не відчуваю...
Все життя я розшукував своїх рідних, хотів зустрітися з ними. Та, мабуть, я дуже прогнівив аллаха, що він посміявся з мене! Хіба ж це не глум — бути сином гайдуцького воєводиі
— Ненко!— вигукнув Младен. — Опам'ятайся! Гайдуки — такі ж вояки, як і ти, але вони борються за волю свого народу, а ти пригнічуєш його! Це не твоя вина, звичайно! Тебе насильно потурчили, зробили яничаром...
— Я дякую за це аллахові! — гордовито перебив його Сафар-бей. — І горджуся тим, що я яничарський чорбаджіяі Така честь випадає не кожному!
Воєвода замовк і з жалем похитав головою. Бліда, мов полотно, Анка простягла до сина руки:
— Ненко! Синку! Невже ми вдруге втратимо тебе?
— Краще б ви не знаходили менеї Ці слова хльоснули матір, мов батіг. Руки опустились, і вона враз зів'яла, знітилася. В очах заблищали сльози.
— Нелюд! — тихе слово впало, мов камінь. Сафар-бей стрепенувся:
— Ні, я не нелюд! І щоб довести це, я врятую вам життя. Хоча мені це, мабуть, дорого обійдеться... Звідси є потайний вихід? Батьки мовчали.