Повернення Короля
Шрифт:
– Минуло, - з полегшенням промовив Пін.
– Багато галасу даремно. Постривай зневірюватись. Гандальфа ми вже колись поховали - а він повернувся! Нехай ми навіть захитаємось, але не впадемо, а якщо й упадемо, - знов підіймемося. Чия відвага, того й перемога?
– Гарно сказано!
– Берегонд підскочив і почав збуджено ходити уздовж стіни.
– Всьому живому колись настає кінець, але для Гондору час ще не настав. Ворог може поламати стіни, навергати купи мертвих тіл - нічого, знайдуться інші твердині, таємні переходи попід горамиї Надія і пам'ять врятуються в затишних долинах, де зеленіє трава...
– Нехай як би усе
– 3 мене поганий вояка, мене нудить від самої думки про війну. Але сидіти й чекати ще гірше, жданиками не наїсися! День здається безкінечним, ранок ніяк не закінчується.- Навіщо дозволяти ворогові бити першим? Гадаю, що в Рохані нічого б не вийшло, якби Гандальф усіх там не розворушив.
– Це наше слабке місце. Тут багато хто почуває себе так само. Зрозуміло, все ще може змінитися, коли повернеться Фарамир. Його вважають слабким: в наш час люди не вірять, що мудрість і м'яка вдача не заважають відвазі. Він не такий відчайдушний і запальний, як Боромир, - ну то й що? Втім, капітан теж мало чим допоможе. В нас недостатньо сил, щоб кидати першими виклик... так би мовити... тому володарю. Ми можемо тільки захищатися, й не нападатимемо, доки ворог не ступить на нашу землю. Але тоді вже не схибимо! [26]
Рука Берегонда звичним рухом торкнулася меча. Він випростався, розправив плечі, очі його спалахнули у передчутті битв. «Погано мені, - подумав Пін, - вони тут усі такі величезні, а моя рука легша за пір'їну... На що я здатний? Не вартий дірки з бублика. Так і Гандальф казав - пішак, але якщо я вже на шахівниці, треба не осоромитись...»
Нові друзі розмовляли до полудня. Вдарив дзвін, навколо почався рух - сторожа пішла обідати.
– Чи не підеш зі мною?
– запропонував Берегонд.
– Доки не знаєш, до якої роти тебе зараховано, можеш приєднатися до нашого товариства. Ти будеш бажаним гостем, та й встигнеш краще познайомитись з людьми, поки ще є час.
– Піду з радістю, - відповів Пін.
– Щиро кажучи, мені тут дуже самотньо. Я залишив у Рохані кращого друга, ні побалакати, ні посміятися - один як палець... А добре й справді було б приєднатися до твоєї роти! Ти ж командир, тож занеси мене до реєстру сам або замов слівце...
– Ну що ти!
– посміхнувся Берегонд.
– Я не командир, титулів та посад не маю. Я звичайний гвардієць третьої роти. Але май на увазі, пане мій Перегріне: бути гвардійцем при Білій Вежі справа почесна! Нас поважають не тільки в місті, а навіть у всій країні.
– Тоді це для мене занадто велика честь, - мовив Пін.
– Проведи мене до нашого житла, і, якщо Гандальф не повернувся, я піду з тобою, куди скажеш.
Гандальф не прийшов, навіть не залишив ніякої звістки; Пін вирушив з Берегондом і познайомився з третьою ротою. Виявилося, що Пін уже став знаменитістю, по фортеці ходили чутки про чудернацького супутника Мітрандіра та про довгу бесіду його з Денетором. Пішов поголос, що з'явився князь напівросликів, щоб запропонувати Гондору підкріплення - п'ять тисяч клинків, і що роханці з'являться, маючи кожен по воїну-напіврослику на луці сідла, а вони хоч малі, але відчайдушні.
Пікові довелося розвіювати марні мрії, але від титулу відхреститися він уже не міг, гондорці були впевнені, що особа, яка спромоглася завоювати прихильність Денетора та Боромира, повинна бути щонайменш князем. Піну дякували наперебій за пропозицію допомоги, ловили кожне [27] слово, кожну
Нарешті Берегонд піднявся з-за столу.
– Поки що прощавай, - сказав він.
– Мені пора на службу. Ми всі будемо на варті до заходу сонця. А ти, якщо хочеш, прогуляйся містом з моїм сином, він залюбки познайомиться з тобою. Ти лишень зійди до першого кола, спитай дорогу до Старої таверни на Рат-Келердайн, вулиці Ліхтарників. Там ти знайдеш мого сина. Гарний хлопчина, скажу тобі! До зачинення брами ще встигнете нагулятися.
На вулиці стояла гарна днина, тільки небо трохи змарніло, та було жаркіше, ніж звичайно в березні, навіть тут, на півдні. Піна долала дрімота, але вдома було так порожньо та сумно! Він вирішив піти прогулятися; навідався до Тінебора, пригостив його ласощами - кінь милостиво прийняв частування, хоч, звичайно, мав усього досить, - а потім звивистими вулицями пішов до першого кола.
Всі, хто йшов назустріч Пінові, витріщали на нього очі, хоча й додержувалися церемонної чемності: схрестивши на грудях руки, за гондорським звичаєм, схиляли голови, але за спиною в нього не стримували здивованих вигуків й кликали тих, хто сидів удома, подивитися на князя напів-росликів, супутника Мітрандіра. Навіть не знаючи місцевої мови, Пін незабаром сам зрозумів, що означають слова «Ерніл-і-Періаннат»: його новий титул став відомим у місті раніше за нього самого.
Перегрій пройшов широкими, мощеними під'їздами попід арками і нарешті вийшов до першого, найбільшого кола Мінас-Тіріту: Йому показали вулицю Ліхтарників - широку й гарну; вона підходила до самої Великої брами. Стара таверна виявилась довгою спорудою з сірого вивітреного каменю. Обидва її крила виходили на вулицю, ба-гатовіконний фасад з портиком та сходами відокремлював вузький зелений палісадник. Поміж колонами гралися хлопці. Пін ще не бачив місцевих дітей, тому зупинився глянути. Раптом один з хлопців перестрибнув палісадник і попрямував до Піна, відверто розглядаючи того з голови до ніг. [28]
– Привіт!
– сказав хлопець.
– Ти звідки? Адже ти не тутешній!
– Був, - коротко відповів Пін.
– Тепер я тут на службі.
– Ясна річ, ми тут усі на службі. Скільки тобі років? Як тебе звуть? Мені вже десять, я майже доріс до п'яти футів. Я вищий за тебе, щоправда, мій батько, гвардієць, теж вищий за багатьох. А хто твій батько?
– На яке питання відповідати по-перше?
– пирскнув Пін.
– Мій батько має ферму поблизу Зайгорду в Гобітанії, а років мені майже двадцять дев'ять, так що тут я попереду. І хоч на зріст я маю лише чотири фути, рости я більше не буду, хіба що поперек себе.
– Двадцять дев'ять!
– аж присвиснув хлопець.
– Ого-го, та ти вже зовсім старий! Мій дядько Йорлас теж старий. А все одно, б'юся об заклад, - додав він задерикувато, - я тебе запросто покладу на обидві лопатки!
– Звичайно, якщо я дозволю. Ми, гобіти, маємо свої секретні хитрощі, а мене, якщо хочеш знати, вважають особливо сильним та спритним. Поки що ніхто не міг покласти мене на обидві лопатки. От підростеш і зрозумієш, що не можна судити за зовнішністю. Ти мене прийняв за слабке дитинча, вважаєш легкою здобиччю, але я не хлопчик, дозволь попередити тебе, я напіврослик, сильний, хоробрий і відчайдушний!