Повернення з зірок

Лем Станислав

Я повертався додому приголомшений, почуваючи себе, мов скривджена дитина. Старк, людина, якої я ніколи не бачив, завдав мені страшного удару. Мій бездарний переказ не відтворює нещадної логіки його висновку. Не знаю, як я дістався до кімнати, як переодягнувся; мені схотілося закурити, та раптом я зрозумів, що давно палю сигарету, сидячи на ліжку і згорбившись, наче чогось чекаю. Ага, обіду. Буде спільний обід.

Так воно й сталося — я побоювався людей. Я не признавався собі в цьому, тому-то так швидко погодився розділити віллу з чужими: може, навіть і те, що я на них чекав, викликало цей несамовитий поспіх, немов я намагався встигнути все зробити, приготуватись до їхньої присутності, вже прилучений завдяки

книгам до таємниць нового життя. Я не сказав би собі цього так твердо ще сьогодні вранці, але після книги Старка я з хвилюванням чекав зустрічі. Я дістав з апарата для читання голубуватий, схожий на зернятко кристалик і, відчуваючи якийсь забобонний страх, поклав його на стіл. Це він нокаутував мене. Вперше після повернення я подумав про Турбера й Джімму. Мені треба з ними побачитись. Може, Старк і має рацію, але якась інша правда — на нашому боці. Ніхто не пізнав абсолютної істини. Цього не може бути. Із заціпеніння мене вивів співучий сигнал. Я обсмикнув светр і зійшов униз, зосереджений, уже спокійніший. Сонце просвічувало крізь виноградні лози веранди, зал, як завжди в другій половині дня, був залитий розсіяним зеленкуватим світлом. Коли я зайшов, відчинилися протилежні двері — то були мої сусіди, обоє досить високі, як на нинішні часи. Ми зустрілися напівдорозі, ніби дипломати. Я назвав своє прізвище, ми потиснули одне одному руки й сіли за стіл.

Мене огорнув якийсь дивний спокій; мабуть, так почуває себе боксер, підвівшись з рингу після технічного бездоганно завданого нокаутуючого удару. Я придивлявся до молодої пари.

Дівчині не було, мабуть, і двадцяти років. Значно пізніше я зрозумів, що її неможливо змалювати словами, більш того: вона напевне не була б схожа на власну фотографію, і навіть наступного дня я не міг сказати, який у неї, наприклад, ніс — прямий чи трішечки кирпатий. Те, як вона простягала руку, щоб узяти тарілку, радувало мене, як щось дороге, як приємна несподіванка; вона посміхалась рідко й спокійно, наче з крихтою недовір’я до самої себе, наче вважала себе недосить витриманою, занадто веселої або, може, покірної вдачі, і розсудливо прагнула приховати це, але весь час вона трішечки запізнювалася виявити всю вимогливість щодо себе, знала про це, і це навіть розважало її.

Я відчував, що не можу не дивитись на неї, хоч як намагався: щохвилини втуплював у неї очі, дивився на її волосся, яким ворушив вітерець, нахиляв голову над тарілкою, зиркав крадькома, так що двічі мало не перекинув вазу з квітами — одним словом, показав себе, нівроку! Але вони ніби взагалі не помічали моєї присутності. У них були якісь свої, зрозумілі лише їм, відтінки в поглядах, їх єднали невидимі нитки взаєморозуміння. За весь час не знаю, чи обмінялися ми хоча б десятьма словами — про те, що погода гарна, що місцевість тут приємна і можна добре відпочити.

Цей Маргер був тільки на голову нижчий за мене, але худорлявий, як хлопець, хоч йому й перевалило, мабуть, за тридцять. Одяг його витриманий в темних тонах; сам білявий, голова видовжена, високе чоло. Спочатку, доки його обличчя залишалось нерухомим, він видався мені винятково вродливим. Тільки-но починав говорити, посміхаючись і звертаючись до своєї дружини (вся розмова складалася з натяків і недомовок, незрозумілих для стороннього), як одразу ж ставав майже бридкий. Бридкий, то, мабуть, занадто: просто порушувались пропорції його обличчя, губи кривились трохи наліво, і навіть сміх його звучав якось вдавано, хоч зуби мав гарні, білі. А коли пожвавішав, то й очі в нього стали надто вже блакитними, щелепа досконало окресленою, і весь він скидався на позбавлену індивідуальності картинку з журналу мод.

Одним словом, з першої ж хвилини я відчув до нього антипатію.

Дівчина (бо я мусив так думати про його жінку, хоча б і не хотів) не мала ані красивих очей, ані незвичайних

губ чи волосся; в ній я не примітив нічого незвичайного. Вона вся була незвичайною. «З такою,, несучи на спині в’юк, можна пройти скелясті гори вздовж і впоперек», — подумав я. Чому, власне, гори? Не знаю. Вона викликала в мене асоціацію з ночівлями в ялівцевих заростях, з виснаженими сходженнями на гори, з морським берегом, на якому немає нічого, крім піску та хвиль. Чи це лише тому, що на губах її не було помади? Я відчував її посмішку, сидячи з протилежного боку столу, навіть коли вона взагалі не посміхалася. У раптовому нападі зухвалості я вирішив подивитись на її шию — ніби хотів щось украсти. Це було вже під кінець обіду.

Маргер несподівано повернувся до мене — і я не ручуся, що не почервонів.

Він говорив досить довго, перш ніж до мене дійшов зміст його слів. Що при будинку є лише один глідер, а він мусить його, на жаль, узяти — треба поїхати до міста. Отже, якщо я теж збираюся туди, то можу їхати разом з ним. Він міг би також, звичайно, прислати мені з міста інший глідер, або…

Я перебив його. Почав з того, що нікуди не збираюсь, але завагався, наче щось пригадав, і раптом почув владний голос, який ніби належав зовсім не мені, що справді я маю намір поїхати до міста, і якщо можна…

— От і чудово, — сказав він. Ми вже вставали з-за столу. — О котрій годині вам найзручніше?

Ми обмінялися ще кількома ввічливими фразами; лише тоді мені стало зрозуміло, що він, очевидно, поспішає, і я сказав йому, що можу їхати коли завгодно. Домовилися — за півгодини.

Я піднявся до себе, досить-таки здивований тим, як усе обернулося. Я не мав з ним нічого спільного. І мені зовсім не хотілося до міста. Отже, навіщо вся ця прогулянка? До того ж мені здавалося, нібито він трохи пересолив у своїй люб’язності. Кінець кінцем, якби я й справді поспішав до міста, роботи напевно не дали б мені пропасти або добиратись пішки. Чи, може, Маргер хотів чогось од мене? Але чого? Адже він мене зовсім не знав. Отак я ламав собі над цим голову, поки не настав умовлений час, і тоді зійшов униз.

Його дружини не було ніде видно; не визирнула вона й у вікно, щоб іще раз папрощатися з ним. Спочатку ми мовчки сиділи в просторій машині, дивлячись на повороти й закрути шосе, що зміїлося поміж пагорбами. Потроху зав’язалася розмова. З неї я дізнався, що Маргер інженер.

— Сьогодні мені саме треба перевірити міську селек-станцію, — сказав він. — Ви, мені здається, теж кібернетик?…

— З епохи кам’яних сокир, — відповів я. — Вибачте… а звідки ви знаєте?

— У Бюро подорожей мені сказали, хто буде нашим супутником, бо, цілком природно, це мене цікавило.

— Ага.

Ми трохи помовчали: споруди з кольорової пластмаси миготіли все частіше: наближалися околиці міста.

— Якщо можна… я хотів поцікавитися, чи мали ви коли-небудь справу з автоматами? — раптом запитав він; і не стільки із змісту цього питання, скільки з тону я збагнув, що моїй відповіді Маргер надає певного значення. Що він мав на увазі? Що саме?

— Вас цікавлять… неполадки? їх у нас вистачало. А втім, це природно; то були моделі страшенно застаріли порівняно з вашими…

— Ні, не такі неполадки, — швидко озвався він, — я маю на увазі скоріше перебої в роботі, викликані подібною зміною умов… Ми вже, на жаль, не маємо можливості випробовувати автомати в таких надзвичайних обставинах.

Тепер усе звелося до чисто технічних проблем. Його просто цікавило, як виглядали певні параметри функціонування електромозку в сфері потужних магнітних полів, у туманностях, у вирах пертурбації тяжіння, але я не був певний, чи ці відомості не є часом даними з архіву експедиції, який поки що не дозволили опублікувати. Я розповів те, що знав, а детальніші дані порадив йому взяти у Турбера — заступника наукового керівника експедиції.