Повернення з зірок
Шрифт:
— А ти б пішла зі мною? Вона завагалася.
— Сама не знаю. Мабуть, що так. Зараз я так думаю, але тоді не знала.
Згодом, коли Ері побачила, що я їду далі, вона злякалася ще дужче. Що було далі, я знав.
— Ні. Нічого не розумію, — сказав я. — Навіть тепер не розумію. Як ти могла це зробити?
— Я сказала собі, що… що нічого не станеться.
— Ти знала, що я надумав?
— Так.
— Звідки?…
Вона довго мовчала.
— Може, тому, що я тебе вже трохи знаю… Тепер мовчав я. Багато про що мені хотілось дізнатися, але я не насмілювався розпитувати. Ми стояли біля вікна. З заплющеними очима, відчуваючи простір океану, я сказав:
— Ну гаразд. Ері… але що тепер? Що… буде?
— Я вже тобі сказала.
— Але я так не хочу… — прошепотів я.
— Інакше не може бути, — відповіла вона по тривалій паузі, — хоч зрештою…
— Зрештою?
— Я теж не хочу так.
Того дня, коли звечоріло, знову стало немовби гірше. Бо це поверталося, посилювалося,
А на четвертий я почув, що вона розмовляє по телефону, і мені стало страшно. Невимовне страшно. Потім вона плакала. Але за обідом уже посміхалася.
Це був і кінець, і початок. Бо наступного тижня ми поїхали до Має, окружного центру, і там, в якійсь установі, перед людиною в білому сказали слова, які зробили нас чоловіком і жінкою. Того ж самого дня я дав телеграму Олафові. Наступного ранку пішов на пошту, але від нього не було нічого. Я подумав, що, може, він кудись переїхав і тому не було відповіді. Але, правду кажучи, вже тоді, на пошті, я відчув неспокій, бо це не було схоже на Олафа — таке мовчання; тоді я думав про це лише хвилину і нічого не сказав їй. Наче забув
6
Хоч ми стали подружжям внаслідок мого безумства, проте, хай це і видасться дивним, ми відповідали одне одному. Наше життя було якось чудно поділене. Якщо наші погляди в чомусь розходилися. Ері вміло захищала свої позиції, але це коли йшлося про загальні питання; наприклад, вона була переконаною прихильницею бетризації і обстоювала її за допомогою аргументів, не запозичених з книжок. Те, що вона протиставляла свої міркування моїм так відверто, я вважав доброю ознакою. Але ці дискусії відбувалися вдень. Говорити при денному світлі об’єктивно і спокійно про мене вона не наважувалась чи, скоріше, не хотіла, боячись уразити в мені людину моєї епохи. Але вночі — немовби через те, що морок якось поглинав чи послаблював усвідомлення того, що я поруч, — вона говорила про мене, тобто про нас, і я радів цим тихим розмовам у пітьмі, бо темрява милосердно ховала моє наївне здивування.
Вона розповідала мені і про себе, про своє дитинство, і в такий спосіб удруге, а точніше вперше, бо ці розповіді були сповнені реальним, людським змістом, я довідався, як майстерно було побудоване це суспільство всебічної, чуйно врівноваженої гармонії. Вважалося річчю цілком природною, що для того, щоб мати дітей і виховувати їх у перші роки життя, треба бути до цього грунтовно підготовленим, а тому існували спеціальні курси; навіть щоб одержати звичайний дозвіл мати дитину, подружжя мусило скласти щось подібне до екзаменів; спочатку це здалося мені чимось нечуваним, але, обміркувавши все, я мусив визнати, що парадоксальними звичаями були скоріше наші, а не їхні — адже в старому суспільстві не можна було збудувати будинку чи мосту, вилікувати хвороби, виконати звичайної адміністративної формальності без певної підготовки, а справа величезної ваги, надзвичайно відповідальна — народження дітей, виховання їхньої психіки — залежала від сліпого випадку й хвилинного потягу, і громадськість починала втручатися лише тоді, коли припускалися тяжкі, а часто невиправні помилки.
Так от, одержання прав на дитину було тепер особливою відзнакою, якою не наділяли будь-кого; далі, батьки не могли ізолювати дітей від їхніх ровесників — утворювалися спеціально підібрані групи хлопчиків і дівчаток, в яких були представлені найрізноманітніші темпераменти; так звані важковиховувані діти підлягали додатковим гіпнагогічним заходам; навчання дітей починали з дуже раннього віку. Це не було читання й писання, до цього черга доходила значно пізніше; особливість виховання наймолодших полягала в ознайомленні їх за допомогою спеціальних ігор з основними законами, за якими існує світ. Земля, з багатством і різноманітністю життя суспільства; вже чотири-п’ятирічним дітям саме таким природним способом вбивали у свідомість засади терпимості, співжиття та поваги до переконань і поглядів інших людей, думку про неістотність навіть дуже помітних фізичних відмінностей дітей (отже, й людей) різних рас. Усе це здавалося мені прекрасним, з одним лише, але принциповим, застереженням щодо бетризації, яка була непорушним фундаментом цього світу, його всеосяжним законом. Виховання було спрямоване саме на те, щоб її сприймали як неминучість, таку ж незмінну, як народження або смерть. Коли з уст Ері я чув, як у школах викладають давню історію, мене охоплював гнів, який я ледве стримував. У новому тлумаченні, то були часи звірства і варварського, нестримного розмноження, бурхливих економічних та воєнних катастроф, а безперечні досягнення цивілізації подавалися лише як вияв тих сил і прагнень, котрі дозволяли людям долати темноту й жорстокість епохи: таким чином, ці досягнення нібито мали місце всупереч панівній тоді тенденції жити за рахунок інших. Те, говорили вони, чого раніше можна було досягти тільки ціною величезних зусиль, що могло бути надбанням лише вузького кола людей,
Та було ще півбіди, поки вони оперували загальними поняттями; до осуду численних явищ минулого, таких, як війни, я б охоче приєднався; також відсутність — цілковиту! — політики, суперечностей, міжнародних конфліктів я змушений був визнати надбанням, а не втратою, хоч спочатку це мене дивувало, викликало підозру, що вони існують, а їх просто замовчують. Гірше було, коли ця переоцінка цінностей торкалася моїх глибоко особистих справ. Бо не лише Старк у своїй книзі (написаній, треба додати, за півсторіччя до мого повернення) відмовлявся від космічних подорожей. Тут Ері, випускниця факультету археології, могла багато чого навчити мене. Вже перше бетризоване покоління докорінно змінило своє ставлення до астронавтики, але справа не обмежилася лише зміною знаків з позитивних на негативні. Тепер вважалося, що були припущені трагічні помилки, і саме в роки планування нашої експедиції вони досягли кульмінації, адже тоді подібні експедиції споряджалися одна за одною; помилка полягала не лише в тому, що ці експедиції принесли дуже мало користі, що проникнення в навколосонячний простір на відстань багатьох світлових років не привело до контакту з жодною високорозвиненою цивілізацією (лише на кількох планетах було відкрито примітивні і чужі нам форми вегетації). Найгіршим вважали не те, що страшенно довгий час польоту (а він збільшуватиметься в міру того, як намічені космічні цілі ставатимуть ще дальшими) змінюватиме самий екіпаж кораблів — у переважній більшості нещасних, смертельно змучених людей, які після висадки тут чи там потребуватимуть дбайливої опіки й лікування; що посилання в космос цих ентузіастів є безглуздям і жорстокістю. Найбезглуздішим вважалося те, що Земля, яка ще не зробила всього для себе самої, прагнула підкорити Космос, хоч і бачила ясно, що людські страждання, несправедливість, страх і голод на земній кулі не зникнуть завдяки цим героїчним польотам.
Але так думало, як я сказав, перше бетризоване покоління, бо згодом, за логікою розвитку подій у цьому напрямку, прийшли забуття та байдужість, і, довідуючись про романтичний період астронавтики, діти тільки дивувалися, може, навіть відчували певний страх перед своїми незрозумілими предками, так само чужими для них і незбагненними, як і ті прапрадіди, що вели грабіжницькі війни і здійснювали походи по золото. Ця байдужість, власне, найбільше мене бентежила, бо вона була гіршою за суворий осуд; справу нашого життя відтоді оточили мовчанням, її поховали і відразу про неї забули.
Ері не намагалася викликати в мені захоплення новим світом, не намагалася якнайшвидше зробити мене прихильником цього світу — просто вона розповідала про нього, говорячи про себе, а я — саме тому, що вона говорила про себе і сама була його породженням, — не міг закривати очей і на його принади.
Це була цивілізація, позбавлена страху. Все, що існувало, служило людям. Все було підпорядковане їхній вигоді, спрямоване на задоволення їхніх потреб — як елементарних, так і найбільш вишуканих. Усюди, в усіх галузях, де для людини внаслідок недосконалості її почуттів або повільності її реакції могла виникнути можливість хоч найменшого риску, — людину замінили автомати.
Це був світ, закритий для небезпек. В ньому не було місця для страху, боротьби, насильства; світ лагідності, м’яких звичаїв та форм, негострих переходів і недраматичних ситуацій. Він викликав подив, принаймні, я, вірніше, ми (я подумав про Олафа) так на нього реагували.
За десять років польоту ми бачили стільки страшного, усього того, що ранить і ламає людину; ми поверталися, маючи всього цього досить, більше ніж досить; кожен з нас, почувши, що повернення відсувається, що треба чекати ще місяці й місяці, мабуть, схопив би за горло того, хто це сказав. І ось ми, що вже не могли переносити тривалого риску, небезпеки зіткнення з метеоритами, цього вічного напруженого чекання, цих мук, що їх ми переживали, коли хтось не повертався з розвідувального польоту, — ми вважали той страшний час єдино справжнім, таким, що надавав нам гідності, а нашому існуванню — смислу. А тимчасом я ще й тепер здригаюся, коли згадую, як сидячії, лежачи або зависнувши в найдивовижніших позах над кулястою кабіною радіорубки, ми в тиші, яку переривало лише розмірене дзенькання автоматичного радіомаяка на кораблі, чекали, бачачи, як у мертвому блакитному світлі краплини поту стікають з чола радіотелеграфіста, що теж завмер у чеканні, а в цей час аварійний годинник безшумно відлічував хвилини, аж поки не наставав момент, коли його стрілка доходила до червоної риски, і цей момент приносив нам полегшення. Полегшення… Бо можна було вирушити на розшуки й загинути самому, а це й справді здавалося легшим за те чекання. Ми, пілоти, не науковці, і в зрілому віці лишались юнаками, адже наш час зупинився за три роки до старту. Протягом цих трьох років ми проходили послідовні випробування дедалі зростаючого психічного напруження. Було у цьому періоді три головних етапи, котрі називались дуже коротко: Гойдалка, Палац привидів і Коронація.