Повний місяць
Шрифт:
— Вони це називали об'єктом.
— Хто?
— Німці. І ті, хто нам перекладав. Я ж мови–то не знаю…
Їх спершу тримали тиждень за колючим дротом, у таборі для полонених. Там в'язні відразу поділилися на групи: не зважаючи на однакове становище, вважали мудрим триматися окремо.
Найбільше було червоноармійців. Усі називали себе рядовими, єфрейторами або сержантами. Табірна агентура намагалася винюхати, хто з них все ж таки перевдягнений офіцер, або ще краще — політрук чи просто комуніст: партійний квиток мали не лише командири. Захоплені в полон радянські партизани відразу примикали до них.
Ще один гурт — поліцаї, в недалекому минулому — такі ж самі бійці Червоної Армії, дезертири або полонені, котрі погодилися співпрацювати з німцями, та звичайні кримінальники. Вони гуртувалися з цивільними, серед яких були переважно колишні радянські службовці, котрі працювали на окупаційну адміністрацію. Всі вони сиділи в таборі за вироком окружних та міських судів — крадії, шахраї, ті, хто погано виконував свої обов'язки. Їхні провини не підпадали під компетенцію військових судів та, відповідно, не вважалися військовими злочинами. Ця публіка зазвичай мусила відсидіти в таборі від трьох до шести місяців. Та декому вистачало місяця, аби розкаятися та просити про амністію. Як устиг переконатися Грім, прохання часто задовольняли.
Таких, як він сам, повстанців, у таборі виявилося найменше — лише дев'ятеро. На них однаково зиркали вовком червоноармійці та колаборанти. Але за великим рахунком представники всіх груп в'язнів дивилися на інших косо. До бійок не доходило. Якось поліцай щось не те сказав російському солдатові, той вдарив навідліг, спалахнула сутичка. Табірна охорона навела порядок швидко: тут же, на невеликому табірному плацу, не обтяжуючи себе встановленням конкретних винуватців, розстріляла обох.
— Ми з хлопцями намагалися нікуди не влазити, — говорив велетень. — Навіть почали потроху думати, як би звідти вирватися. Можна було напасти на охорону, там здебільшого поліцейські, з місцевих. Пси, але не аж такі натаскані. Тільки не встигли. Штраус приїхав.
… Високий худий німець, у круглих окулярах, з видовженим обличчям та гострим підборіддям, назвався вишикуваним в'язням Штраусом і надалі велів лише так до нього звертатися. Говорив російською, ламаною, але зрозумілою. Запрошував сильних та здорових чоловіків покращити умови свого перебування. Ніхто не пропонуватиме вам зраджувати батьківщину та ідеали, говорив Штраус. Наголосив: він офіцер, проте донедавна був цивільною людиною. Його знання як ученого виявилися потрібними рейху й фюреру тут і зараз. Тож, будучи гуманістом, поважає вибір всякого, хто відмовляється служити Німеччині. Його пропозиція — просто поміняти цей табір на більш комфортний об'єкт.
Бажаючих не було. Тоді Штраус, порадившись із комендантом, щось коротко наказав охороні. Німці відділили від загального гурту своїх справедливо покараних служок, залишивши червоноармійців, партизанів та повстанців. Потім Штраус наказав їм вишикуватися в один ряд, заявивши при цьому: раз нема добровольців, значить, доведеться йому повести нерозумних до щастя своєю залізною рукою. Й почав відбирати.
Громові звелів вийти зі строю першим. Повстанець потім пригадав: Штраус від самого початку поклав на нього оком, вирізнивши серед інших. Крім нього, до гурту долучилися ще шестеро. Не всі богатирі, та всі — досить міцно збиті, ставні мужчини. У Грома склалося враження — німець обирає людей, мов породисту худобу. Далі щасливців, як назвав їх Штраус, загнали в критий брезентом кузов вантажівки й повезли в невідомому напрямку.
— Це вже потім, коли об'єкт раптом стали бомбити, і вдалося під шумок утекти, я розібрався, де є, — пояснив велетень. — Тоді ж нічого не розумів. Везли Бог знає, скільки часу. Вивантажили серед лісу, на якійсь галявині, обнесеній колючкою. Загнали в барак і почали годувати.
— Отак відразу? — здивувався Левченко.
— Помили спочатку. В бані, справжній.
Дійсно, на території, куди за наказом Штрауса завезли шістьох полонених, стояла лазня. Вона виглядала недавно поставленою. Як і барак, куди їх помістили і який називали блоком, тож самі в'язні далі теж почали іменувати так своє нове житло. Порівняно з табірним бараком блок виявився ще й комфортабельним: койки замість нар, чиста постільна білизна, лікарські капці без задників. У бані видали мило, кожному — по маленькому бруску. Затим — спіднє, кальсони та сорочку, все німецьке. Але іншого одягу не видавали, мешканці блоку отримали своє, лиш прожарене й випране в розташованій тут же невеличкій пральні.
Кілька наступних днів усім шістьом встановили чіткий розпорядок дня. Ранній підйом, зарядка на обладнаному спортивному майданчику під керівництвом м'язистого німця–єфрейтора: нічого не говорив, лиш свистів у сюрчок, віддаючи накази жестами. Далі — сніданок, потім — по черзі до Штрауса, в центральний корпус. Так називали найбільший будинок, котрий всередині нагадував лікарню. Втім, німці не особливо приховували, що нових мешканців об'єкту збираються всебічно обстежувати й лікувати. Від першого ж дня всі здавали на аналіз сечу, кал, кров, отримували якісь таблетки, уколи. Кожному призначали однакові, але зовсім не зрозумілі медичні процедури. Затим — обід, чергова порція фізичних вправ, потому — відразу на контроль до Штрауса та його помічників у білих халатах. До вечері — вільний час, на ніч знову обстеження.
— Може, тиждень так тягнули. Може — більше, дні не рахував, — пояснив Грім. — З нашої компанії я був один із повстанської армії. Решта — москалі та українці, троє фронтовиків, двоє партизанів. Причому, така доля, одного загарбали разом зі мною. Ми повоювали, розбіглися, а німці потім їхній та наш загони накрили. Але все одно, хоч ми і разом були, балакати з ними не хотілося. Та й вони на мене зиркали вовками. Правда, між собою шепотілися. Дещо я почув. Теж не дурний, змикитив — не дарма нас тут лікують та годують, мов свиней на Різдво. Вже грішним ділом подумав: мо', правда зарізати хочуть, людожери вони там усі. Але одного дня все помінялося.
— Перестали годувати?
— Ні. Забрали першого. Павлом звали, пам'ятаю. Один із партизанів, до речі.
… Хлопця просто не випустили з лікарні — так мешканці охрестили найбільший будинок і називали його між собою. Трохи згодом Грім на власні очі бачив, як німець у білому халаті та з марлевою пов'язкою на лиці виніс одяг Павла та спалив його у залізній діжі біля бані. Взагалі персонал та охоронці, котрих по периметру було досить багато як для такого невеликого об'єкту, поводили себе так, ніби мешканців блоку для них не існує. Вірніше, вони є, їх треба годувати, мити, водити на обстеження, стежити, аби не повтікали чи чогось із собою не зробили. Так ставляться власники до худоби, живих істот — але не людей.
Наступної ночі вони почули дикий крик.
Хоч волав явно дорослий чоловік, причому — роздирався жахливим болем, інакше не скажеш, у цих пронизливих звуках чулося щось нелюдське. Ніби в людському тілі визріла хижа тварина, тепер їй стало раптом тісно і вона виривається назовні. Роздираючи при цьому плоть по живому. Мешканці блоку підхопилися зі своїх койок разом, кинулися до виходу. Їх там уже чекали: в проймі з'явилися мовчазні автоматники, посунули вперед, відтісняючи полонених усередину. Моторошний крик при цьому ніби підсилився, чувся ясніше, з чого Грім зробив висновок: той, хто так страждає, бігає по двору, і його або не можуть зловити, або не зупиняють.