Повний місяць
Шрифт:
— З голими руками не піду. Ствол давай.
— Зараз. Штани хіба підтягну, — гмикнув Андрій. — Не бійся, ми поруч. Схоже, є для тебе робота. Якщо сейф десь і зберігся, то он у тих руїнах.
Тут же, ніби згадавши щось важливе, Левченко дістав пістолет Теплого. Мовчки простягнув Вовкові. Той кивнув, вправно пересмикнув затвор, досилаючи патрон у патронник. Тепер на Жору в місячному сяйві дивилися два дула.
— Давай, — мовив Ігор.
— Борзий став, значить, — Теплий цикнув слиною крізь зуби. — Ну–ну, давно в погребі сидів.
— Недавно, — погодився
Потерши долонями об штани, бандит посунув уперед, зрозумівши — більше з ним не говоритимуть. Зробивши Ігореві знак, Андрій рушив за ним, попередив при цьому:
— Тримайся на відкритій місцевості.
— Ти про що, начальнику? — Теплий глянув через плече.
— Про те саме. Жити хочеш — дивись по сторонах. Йди так, аби тебе ніхто не міг обійти. Тебе, Вовче, теж стосується. Вважай.
— Може, поясниш?
— Самі побачите. Хоча… Краще б до цього не дійшло.
— До чого? Загадками говориш, начальнику. По–моєму, біса женеш.
— Ворушися, Жора. Ми прикриваємо. Твоя смерть не в наших інтересах. Але він може ховатися там, усередині десь.
— Хто — він?
Це, не змовляючись, запитали одночасно Ігор Вовк і Жора. Весь час невеличка група продовжувала неквапом рухатися, вже проминула браму, зайшла за периметр. Вони чекали відповіді, хотіли її знати. Андрій визнавав за ними це право. Адже, як би не ставився до Теплого, зараз той ризикував однаково з усіма. Проте від негайних та бодай поверхових пояснень стримувала відсутність у самого Левченка чіткого уявлення про те, як краще все пояснити. Аби почуте не прозвучало для обох надто неймовірним, щоб відразу повірити.
Признався подумки собі самому: теж не готовий до кінця прийняти все, до чого додумався, побачивши вовченя. Не здатен пояснити, картина якого злочину намалювалася в його голові. Звісно, Андрій збирається вимагати пояснень від того, хто, на його думку, може їх дати. Але не тепер.
Одначе Левченко вже почав підшуковувати потрібні слова.
Побоювався — якщо Ігор ще якось сприйме почуте, Жору воно здатне застопорити. Головне — вивчити територію, роздивитися як слід, розібратися, що можна взяти звідси для себе. І як використати знахідку з користю для всіх.
Та враз слова стали вже зайвими.
З темряви, зі сторони напівзруйнованої будівлі, раптом донеслося голосне нелюдське виття.
Теплий, котрий рухався на кілька кроків попереду, зупинився, завмер, позадкував. Уперше за цей, здається — нескінченний день, Левченко відчув та побачив розгубленість, переляк бандита. Вклякнув, здригнувшись, Вовк. Навіть чекаючи чогось подібного, здогадуючись — тут є хтось невидимий, Андрій теж відступив на кілька кроків. Виставив пістолет.
Виття повторилося. Було довгим, тягучим. Ніби голодний, змерзлий та всіма покинутий пес вив від безвиході на місяць.
— Станьте колом, — звелів Левченко. — Не підпускайте його до себе. На відкритому з ним можна впоратися.
— З ким? — вигукнув Теплий, крутячи головою на всі боки. — З ким, твою мать! Ми куди прийшли, начальнику? Хто це виє?
Відповісти Левченко не встиг.
Бо наступної миті всі троє побачили його.
Висока темна постать вийшла зсередини розволоченої вибухом забудови — звідти, де лишився вхід до неї.
Місяць світив просто над ним. Та зі свого місця чоловіки все одно не могли до пуття розгледіти мешканця й водночас — моторошного вартового, сторожа зруйнованого й кинутого німецького лісового об'єкта.
У тому, що перед ними все ж таки людина з плоті й крові, ніхто з трьох не сумнівався.
Тож відразу, щойно постать з виттям та риком посунула на них, Левченко навів на нього дуло й натиснув спуск. Те ж саме зробив Ігор, тільки не цілячись. Ним керував швидше інстинкт збереження, ніж намір влучити в постать з першого пострілу.
Але в них на очах сталося неймовірне.
Високий випередив постріл. Принаймні, так виглядало — Андрієва рука ще підносила пістолет, а він уже смикнувся вбік, немов пірнаючи під кулі. Якби Вовк захотів прицілитися краще, в нього б нічого не вийшло: постать рухалася стрімко, широкими стрибками, не стояла на місці. Тому шансів взяти його на мушку практично не лишалося. Вовк із Левченком автоматично вистрілили ще по разу.
Марно.
Складалося враження, що цю людину не зупинять навіть випущені віялом кулеметні черги.
Ще до того, як стрельнуло вперше, високий нагнувся, витягнув руки, голосно загарчав, метнувся вперед і вбік, ніби долаючи смугу перешкод на тренувальному плацу. Різкі рухи вліво–вправо зовні нагадували хилитання маятника — метод, практикований розвідниками–диверсантами. Та постать не просто ухилялася від куль — вона при цьому стрімко наближалася. Навіть дуже тренований боєць не здатен рухатися вперед із такою неймовірною швидкістю. Левченко не міг устежити за ним, бачив високого то праворуч, то — з лівої сторони, а ось він уже мчить по прямій із явним наміром збити з ніг та вчепитися в горлянку.
— Назад! — заволав Андрій, сахаючись убік та знову стріляючи, без особливого успіху прагнучи бодай зачепити високу темну постать кулею. — НАЗАД! РОЗБІГЛИСЯ! НЕ СТІЙТЕ КУПОЮ!
Ще не зовсім розуміючи, для чого це треба, Вовк із Теплим спритно сипонули в різні боки. Андрій теж відскочив, і тут же стало ясно — маневр дуже вчасний. Висока хижа постать рухалася настільки швидко, що вони випередили кидок на якусь мить. Ворог врізався в порожнечу на тому місці, де щойно стояли всі троє.
Тепер розстановка сил помінялася — високий опинився в оточенні, між трьох вогнів.
Точніше, між двох: адже Жорі не було, чим воювати.
— ЗАБЕРИ! — загорлав Левченко невідомо, до кого. — ЗАБЕРИ ЙОГО! МИ НЕ ЗРОБИМО НІЧОГО ЙОМУ! ЗАБЕРИ!
Або той, до кого закликав Андрій, справді ховався десь поруч і стежив за розвитком подій, не бажаючи втручатися, або Левченко помилився й тут більше нікого не було. Ані Вовка, ані Теплого не переймало, кого гукає на допомогу старший лейтенант і чому хоче зберегти високому хижакові життя. Бо той, схоже, не збирався нікого жаліти.