Позичене обличчя
Шрифт:
Девітт тим часом мріяв про ліжко… Слова підпилого О’Гвінна, що готель, мовляв, — це розбійницьке кубло, його анітрохи не злякали. Він уже чув, що кам'яниця на скелі донедавна була пасткою для рибалок: штормової ночі власники будинку засвічували на березі ліхтарі й заманювали судна.
З горішнього поверху знову долинула органна музика.
— Це Ерріс, хай йому грець, — лайнулася Енн. — Ніяк не вгамується, знову дудлить…
— Пожилець? Я гадав, що в зв'язку з ремонтом ви тільки мені виявили таку люб'язність!
— Ерріс невибагливий. Він і в клозеті на голому матраці переспить. — з люттю мовила Енн. — Самі
По сходах вони піднялися в коридор, від якого в різні боки відгалужувалось безліч ходів. Заплутані, немов середньовічні провулочки, з багатьма сходинками, вони вели до дверей, серед яких не було і двох однакових.
Бічні переходи захаращені цеглою, кахлями, сміттям, мішками з цементом, діжками з глиною, меблями, винесеними з кімнат. Тут були старі селянські шафи, оббиті залізом скрині (одна з них, хоч Девітт не збагнув чому, на мить привернула його увагу), стільці, комоди, ліжка — ледве можна протиснутися. Зі стін звисали обірвані електричні проводи, які, певне, мають сховати під штукатурку. Світло горіло тільки подекуди, і Енн, перш ніж зайти в суміжний коридор, запалила свічку, котру передбачливо взяла з собою. В кінці коридора Енн відімкнула двері просторої кімнати, де стояло двоспальне ліжко.
— Тут спали мої батьки, — пояснила вона. — Та відколи мати в притулку, кімната вільна.
Енн клацнула вимикачем, але даремно. Їй здалося, що Девітт пильно розглядає її. Згадала про Ерріса. Кілька днів поспіль не встає з ліжка і, слухаючи церковну музику, мережить свої чудернацькі віршики. Коли входила, він промовисто дивився на неї, мовляв, я тебе наскрізь бачу, потім жбурляв їй в обличчя слова, яких не стерпіла б жодна жінка…
Вигнати? Але ж він заборгував більше як за тиждень. Та й не тільки в цьому справа. Часом буває він такий гарний, милий, хоч до рани прикладай, і тоді його просто шкода.
Девітт витягнув зі своєї шкіряної сумки піжаму, несесер, дорожній будильник.
— Вранці разом із сніданком принесете мені всі свіжі газети, — попрохав господиню.
Помітивши в його гаманці чималу пачку грошей, Енн вирішила виявляти новому пожильцеві якнайбільшу гостинність.
— Ще раз дякую за троянди! — солодким голосом промовила вона. — Завтра вони стоятимуть у найкращій вазі.
Девітт майже не слухав її. Він раптом збагнув, чому привернула його увагу велика, оббита залізом скриня. Ні, то не мигтіння свічки, не перебіги тіней створювали враження, ніби віко скрині ледь двигтить! Там хтось ховається. Але ж дубова скриня тісна, як сейф. Той, хто забрався туди, вже, певно, задихається, коли ще не сконав.
Знову почулася музика, цього разу дикий какофонічний джаз.
— Перш ніж лягти спати, я мушу вгамувати цього пана, — сказав Девітт. — Зачекайте хвильку. Я зараз повернуся…
Девітта турбував не стільки галасливий сусід, скільки таємнича скриня, до якої він поспішав покрученими коридорами. Нарешті світло ліхтарика вихопило з темряви замок. Він був не защеплений. Девітт рвонув віко — скриня була порожня.
Розчарований, він хотів був опустити віко, але раптом помітив на дні чорну перлину.
В руках Девітта під променями ліхтарика вона зразу заяскріла, мов рубін. Її носили, певне, на тоненькому ланцюжку, про що свідчило зламане вушко.
Він сховав перлину в кишеню, закрив скриню й квапливо рушив до дверей, за якими кумкав саксофон. Вони
На стільці стояв програвач, по всій підлозі розкидано списані аркуші паперу. Девітт зупинився на порозі.
— Вже глупа ніч, і, крім вас, на світі є й інші люди, — промовив стримано.
— Ніч? Люди? Світ? — пробурчав молодик. — Забирайтеся під три чорти!
Девітт помітив біля програвача кишеньковий ножик. На відкритому штопорі жовтів корок. Девітт схопив ножика, відкрив лезо і різонув дріт, який з'єднував програвач з гучномовцем. Виття одразу урвалося.
Коли він повернувся до своєї кімнати, господиня розглядала себе перед люстром. Але не вона — сімейне фото привернуло увагу Девітта. З нього дивилися дві сестри, що стояли по обидва боки Енн. Погляд наймолодшої, рудоволосої красуні Гайлен, був холодно-жорстоким, білявої Лайн, середульшої, — втомлений і розчарований. Попереду трьох сестер сиділи батьки: жінка в чорному — висохла, злостива, й чоловік-здоровань, м'ясистий, самовпевнений, у капітанському кітелі з галунами та якорями.
Вражала майже невловна і все ж досить помітна схожість трьох сестер. Хоч здавалися вони різними, щось чільне єднало їх між собою і з батьком. Мати ж була тут зовсім чужа, ніби випадкова. Дочки взяли від батька жадобу до життя, хтивість — це виказували їхні очі, губи. Мати — втілення волі, владності, розрахунку. Кохала вона свого чоловіка? Ненавиділа його? Страждала від численних зрад? Чи давно примирилася з ними? І яку роль відіграла вона в цій історії зі спадщиною? А що, як знищила заповіт, за яким чоловік нібито відписав усі гроші дочкам?
— Якщо я вам більше не потрібна, то на добраніч, — голос Енн перервав роздуми Девітта. — Коли вам принести каву?
— Не раніше десятої…
Він повісив піджак на спинку стільця, натякнувши цим, що господині пора вже йти, аж раптом щось у її погляді змусило його насторожитися. Здавалося, вона боїться вийти з кімнати.
— Що з вами?
— Я знаю, це дурниці, та я… боюсь лишатися сама. Відколи одвезли матір до Чезвіка, втратила спокій. Ледь сутеніє, мені вчуваються кроки, шурхіт. А в будинку ж, крім того п'яного телепня, нікого немає…
— Де ваші сестри?
— Ще в Дубліні…
— Може, це Ерріс нишпорить всюди?
— Ні. Щовечора я ставила перед його дверима перекинуте відро з пляшкою на денці. Якби він одчиняв двері, пляшка неодмінно впала б. Я почула б шум. Взагалі я не з боязких, — вела далі Енн. — Але відколи тато помер, місця собі не знаходжу — всього боюся!
— Чому ж саме?
— Він не йде мені з думки. І зовсім не тому, що заповів усі гроші мені, Лайн і Гайлен. Він був гарний чоловік! — Її обличчя пом'якшало. — Хоч і завжди п'яний, але весь час у доброму гуморі! Жартує, усміхається. Як такого не любити! А скільки історій розповідав! Героєм кожної був він сам. Ми ладні були годинами слухати його. Співав теж чудово. Тому кохали його жінки. Правда, останнім часом він був страшенно неврівноважений: мало не щодня складав новий заповіт, а гроші ховав по всіх закапелках.