Празький цвинтар
Шрифт:
Цього вже вистачило, аби мені цей Ньєво остогид. Мабуть, він мій одноліток, а вже вважає себе знаменитістю. Поет-вояка. Тут мимоволі продірявлять поли, якщо розпанахувати їх, коли ядра літають. Гарний спосіб похвалитися діркою, коли вона не в твоїх грудях…
Далі Абба та Банді повели мову про битву при Калатафімі, про те, як вони дивовижним чином перемогли: тисяча добровольців з одного боку й двадцять п'ять тисяч чудово озброєних бурбонських вояків з іншого.
— Ґарібальді як зараз перед очима, — розповідав Абба, — верхи на гнідому коні, як Великий візир, у прекрасному сідлі з ажурними стременами, червоній сорочці й капелюсі угорського крою. У Салемі до нас приєднуються місцеві добровольці. Прибувають з усіх усюд: верхи, пішки, тисячами; погань, горці, озброєні до зубів, у декого на обличчі рішучість головоріза, а у когось очі, немов пістолетне дуло. Однак привели їх до нас шляхтичі, які мали у цих місцях землі. Салемі місто брудне, вулиці скорше схожі на стічні жолоби, але у монахів там гарні монастирі, тож ми оселилися саме там. Тоді про ворога ходили найрізноманітніші чутки: то їх чотири тисячі, то десять, а потім ні — двадцять; то на конях, то озброєні гарматами, то вони зводять укріплення внизу, а тоді ні — таки вище, то наступають, то відступають… І ось раптом осьдечки він, ворог. Мабуть, їх тисяч зо п'ять, та де там, казали наші — всі десять. Між ворогом і нами — цілина. Неаполітанські стрільці сходять з височин.
133
Цабр, або колюча груша — рослина сімейства кактусових, яку часто вирощують задля їстівних плодів з білою, дещо прозорою м'якоттю з доволі великим насінням.
— Дурниці, то були подряпини.
— А що францисканці, котрі з нами билися? Був один худорлявий, замурзаний: заряджав мушкетони дробом та камінням, злізав нагору й палив, як з кулемета. Я бачив, як один, поранений у стегно, видлубавши з плоті кулю, знов пішов стріляти.
А потім Абба взявся розповідати про битву на Адміраловому мосту [134] :
— Ох, Симоніні, це була днина, варта гомерової «Одіссеї». Стоїмо ми біля брами у Палермо, й до нас приєднується група місцевих повстанців. А один, вигукнувши «Святий Боже!» повернувся навколо своєї осі і, зробивши три-чотири кроки, падає в яму обабіч підніжжя тополі, де вже лежав мертвий неаполітанський стрілець. Мабуть, це був перший здивований вартовий серед наших. Чую, як парубок з Генуї, стоячи під шквалом куль, горлає на діалекті: «Беланді, як тут пройти?» І тут йому просто межи очі поцілює куля, й він розтягується долі з роздробленим черепом. На Адміраловому мосту, на шляху, під арками, під мостом і в садах іде штикова бійня. На світанку ми вже цілком захопили міст, але нас спинив страшенний вогонь, яким палили на нас із-за стіни піхотинці, одночасно з тим ліворуч нас атакувала невелика група кавалеристів, яку ми, втім, відігнали на відкриту місцевість. Переходимо міст, юрмимося на перехресті вулиці Порта Терміні, але втрапляємо під гарматний обстріл з корабля, який палить по нас з порту, і кулі з барикад, що летять спереду. Та пусте. Дзвін б'є набат. У якусь мить нам удається просунутись у вулички. Боже, яке марево! Ухопившись за залізні ґрати руками, немов ліліями, на нас мовчки дивляться трійко прекрасних дівчат у білому. Вони були схожі на янголят з церковних фресок. «Хто ж ви такі?» — питаються, а ми їм: «Ми італійці. А ви ж хто?» — питаємося, а вони: «Монашки». — «Ох, бідолашні, як би нам хотілося звільнити вас з цього ув'язнення, щоб ви раділи», — а вони сміючись: «Слава Святій Розалії!», — а ми у відповідь: «Слава Італії!» І вони вигукують, ніжними, як у церковних хористок, голосочками: «Слава Італії!» й бажають нам перемоги. До того, як настало перемир'я, ми ще п'ять днів билися у Палермо, але монашок більше не бачили, тож нам довелося вдовольнятися шльондрами!
134
Міст, що поєднує центральну частину Палермо з периферією, збудований ще за часів Римської імперії.
(Див. Іконографічні відомості, 1 . — Прим. верстальника.)
Наскільки я міг вірити цим захопленим воякам? Вони молоді, це були їхні перші бої, вони від початку обожнювали свого генерала, а самі для себе вони — романтики штибу Дюма, прикрашають свої спогади — і ось курка обертається на орлицю. У тих сутичках вони, безперечно, були хоробрими, але чи випадково те, що Ґарібальді спокійнісінько розгулював під кулями (коли вороги прекрасно його бачили) й лишився цілим і неушкодженим? Чи не тому, що ті вороги за наказом зверху стріляли не напевно?
Ці думки вже давно не йшли мені з голови, відколи я підслухав безперервне бормотіння хазяїна свого готелю, який, мабуть, поїздив по інших регіонах Італії, тому його говірку я майже розумію. Це саме він підказав мені перекинутися кількома слівцями з доном Фортунато Музумечі — нотаріусом, який, здається, все про всіх знає й у різних ситуаціях не приховував своєї недовіри до тих, хто щойно прибув.
Я, звісно, не міг піти до нього у червоній сорочці, тож мені спала на думку сутана отця Берґамаскі, яку я прихопив із собою. Трохи роботи гребінцем, відповідний улесливий тон і очі, опущені долу, — і ось я вже вислизаю з готелю зовсім нікому не знайомим. З мого боку це було страшною необачністю, адже ходили чутки, що єзуїтів поженуть з острова геть. Загалом, усе пройшло чудово. Зрештою, як жертва несправедливості, яка нависала над
Свої теревені з доном Фортунато я розпочав, заскочивши його зненацька у винному льосі, де чоловік неспішно посьорбував каву після ранкової меси. Картина була типова, майже вишукана; дон Фортунато розпросторився на стільчику, повернувшись обличчям до сонця й примруживши очі; мав борідку кількаденної давнини, навіть у таку спеку був одягнений у костюм з краваткою, тримаючи пожовклими від нікотину пальцями напіввисмалену сигару. Я зауважив, що у цих місцях у каву кладуть скибочку лимона. Сподіваюсь, кафе-латте вони п'ють без нього.
Мені досить було поскаржитись на спеку, сидячи за сусіднім столом, як ми почали розмову. Я сказав, що мене послала Римська курія [135] , аби я розвідав, що коїться у цих місцях, а відтак Музумечі міг говорити вільно.
— Преподобнійший святий отче, невже ви вірите, що тисяча чоловік, зібраних гамузом і озброєних сяк-так, висадились у Марсалі, не втративши жодного вояка? Чому бурбонський флот, другий за потужністю в Європі після англійського, стріляючи навздогад, так ні в кого й не поцілив? А пізніше, у битві при Калатафімі, чому ці ж таки голодранці, та ще з сотнею сицилійських ґарібальдійців, яких копняками у м'яке місце пригнали деякі місцеві землевласники, аби потоваришувати з окупантами, зустрівшись з одним із найліпше навчених вояків у світі (не знаю, чи в курсі ви про військову академію Бурбонів), я кажу — тисяча з гаком голодранців змусили двадцятип'ятитисячну армію кинутися навтьоки, навіть якщо на виду було лишень кілька тисяч, а інших тримали у казармах? Тут, любий мій отче, крутяться грошенята, море грошей, якими платять морським офіцерам у Марсалі і генералу Ланді [136] у Калатафімі, котрий після одного дня боїв з непевною розв'язкою мав ще вдосталь свіжих військ, аби вигнати тих добродіїв добровольців геть, але натомість відступив до Палермо. Ви знаєте, подейкують, ніби він отримав чотирнадцять тисяч дукатів винагороди? Років з дванадцять тому п'ємонтці розстріляли генерала Раморіно [137] за набагато меншу провину. Не те щоб ті п'ємонтці мені дуже подобалися, але на військовій справі вони знаються. Але ж ні, замість Ланді просто послали Ланца, як на мене, йому теж дали хабара. Бачите тепер, яким насправді було возвеличене взяття Палермо… Ґарібальді підкріпив свою ватагу трьома з половиною тисячами негідників, яких він набрав із сицилійських злочинців, але в розпорядженні Ланца було шістнадцять тисяч чоловік, підкреслюю — шістнадцять тисяч. І ось замість того, щоб послати їх у бій навалою, цей Ланці відправляє їх до повстанців невеличкими групками, тож немає нічого дивного, що над ними повсякчас брали гору ще й тому, що деякі палермські зрадники взялися стріляти по них з дахів. На очах у бурбонського й палермського флоту у порту ґарібальдійцям постачають зброю й дозволяють сушею дістатися до Карчере делла Вікарія та Баньо деї Конданнаті, звідки Ґарібальді випускає на волю ще тисячу карних злочинців, приймаючи їх до своєї банди. А про те, що коїться в Неаполі, годі й казати: нашого бідолашного суверена вже оточила біднота, котра отримала свою винагороду й тепер намагається вибити королеві землю з-під ніг.
135
Римська курія (лат. Roman Curia) — адміністративна організація, яка допомагає Папі Римському керувати католицькою церквою. Складається зі своєрідних міністерств — конґреґацій, зазвичай очолюваних кардиналами або архієпископами.
136
Генерала Франческо Ланді звинуватили у зраді після того, як він, хоч і був притиснений ґарібальдійцями, отримавши підкріплення, мав змогу перемогти, але здався. У 1861-му він пішов отримувати до Банку Неаполя гроші, 14 тисяч дукатів, які, за чутками, були хабарем від Ґарібальді, але вексель виявився підробленим і вартував усього 14 дукатів. Розгорівся скандал, який, імовірно, став однією з причин серцевого нападу, від якого і помер генерал.
137
Генерал Джироламо Раморіно, що командував військами під час першої італійської війни за незалежність між Австрійською імперією та Королівством Сардинія, був засуджений на смерть і згодом розстріляний за те, що під час битви при Новарі (1849) знехтував наказами головнокомандувача й покинув пост поблизу Павії, який мав захищати.
— Але ж звідки беруться всі ті гроші?
— Превелебний отче! Я дивуюсь, як мало знають у Римі! Це ж все англійські масони! Бачите зв'язок? Ґарібальді — масон, Мацціні — масон, цей вигнанець у Лондоні зв'язався з англійською ложею, Кавур — масон, котрий отримує вказівки від масонів англійських, усе оточення Ґарібальді — масони. Цей план має на меті не лише зруйнувати Королівство обох Сицилій, а й завдати смертельного удару Його Святості, адже цілком зрозуміло, що після обох Сицилій Вітторіо Еммануеле захоче ще й Рим. І ви вірите у казочку про те, як вони відпливли у Палермо, маючи дев'яносто тисяч лір у кишені, яких навіть не стане на те, щоб прогодувати зграю цих п'яниць та ненажер у дорозі, варто лише подивитися, як вони вижирають останній провіант у Палермо й грабують навколишні села? Справа в тім, що масони висипали Ґарібальді три мільйони французьких франків золотими турецькими піастрами, які він може тринькати на всьому Середземномор'ї!
— А у кого ж ці піастри?
— У вірного масона генерала, у того Ньєво — жовторотика, якому ще й тридцяти немає, в якого тільки й роботи, що виконувати обов'язки казначея. Але ці дияволи платять генералам, адміралам і всім, кому хочете, заморюючи селян голодом. Ці нещасні думають, що Ґарібальді відчужить землі в їхніх хазяїнів, а той, вочевидь, навпаки, має пристати до тих, хто при грошах і при землі. Ось побачите, як парубки, які йшли на смерть у Калатафімі, утямивши, що геть нічого не змінилося, почнуть гатити по добровольцях саме з тих рушниць, котрі вони понакрадали у трупів.
Знявши довжезну священицьку сутану й гуляючи містом у червоній сорочці, на церковних сходах я трошки погомонів з одним монахом, падре Кармело. Каже, що йому двадцять сім років, але на око має вигляд сорокарічного. Він зізнався мені, що хотів би приєднатися до нас, але щось не дає йому так учинити.
— Я б пішов з вами, — каже, — якби напевно знав, що ви робите насправді величну справу. Але єдине, що я від вас чую, — що ви хочете об'єднати Італію й створити один народ. Але ж народ, байдуже, об'єднаний він чи нарізно, якщо вже страждає, то страждає; і я не певен, що ви позбавите його тих страждань.
— Але ж народ буде вільний, матиме освіту, — заперечив я.
— Свобода — це не хліб, а освіта — й поготів. Можливо, вам, п'ємонтцям, цього й вистачить, але нам — ні.
— А що ж тоді вам треба?
— Не війни проти Бурбонів, а війни нужденних проти тих, хто їх голодом заморює, вони не лише при дворі, вони є повсюдно.
— А отже, й проти вас, духовних осіб, адже ви всюди маєте монастирі й землю?
— Над усе проти нас. Найперше — проти нас, а не будь-кого іншого. Але з Євангелієм та розп'яттям у руках. Тоді б я пішов за вами. А лише цього замало.