Прес-центр
Шрифт:
— У вас кінчився час? — спитав Степанов.
— Так, — кивнув «сер Усе». — Куди вас підвезти?
— До центру, якщо ви їдете в тому напрямку.
— В тому, — «сер Усе» підвівся, надів піджак, пропустив Степанова, легко грюкнув дверима і, як хлопчисько, граючись, поскакав через дві сходинки вниз по крутих, як на кораблі, сходах.
— Ви не замикаєте дверей на хороший замок? — спитав Степаиов. — У вас же дома безцінне багатство, небезпечно так залишати.
— Квартира застрахована… Мільйон швейцарських франків…
— Платите таку величезну страховку? — Степанов здивувався. — Для цього потрібні немалі гроші.
— Ні, — «сер Усе» усміхнувся. — За мене платять три газети і клуб іноземних журналістів Прес-центру.
Вони сіли в його старенький скрипучий «фольксваген», десятирічного, принаймні, віку, й подалися до центру.
— Коли ви почали займатися цією справою? — поцікавився Степанов.
«Сер Усе» знизав плечима.
— Я добре пам’ятаю все про інших, про себе слабо… Мабуть, коли збагнув, що моя журналістська діяльність — суща мура, немає пера, можу говорити, але не вмію писали, відчуваю, а не знаю, як висловити…
— Якщо можна, біля видавництва «Уорлд».
— Маєте з ними справу?
— Так.
— Престижна контора… Бажаю успіху. Коли щось нашкрябаєте, дзвоніть, подивимося ще раз у моїх папках, чого на світі не буває.
— Коли бог спить.
— Що, пробачте?
— Є таке російське прислів’я: «Чого на світі не буває, коли бог спить».
— В нинішній російській мові режим дозволяє вживати слово «бог»? — здивувався «сер Усе».
Степанов посміхнувся.
— Випишіть наші журнали; ми, по-моєму, випускаємо сучасну прозу англійською мовою, не треба витрачати гроші на перекладача.
— До речі, — загальмувавши біля високого, в стилі ампір будинку, сказав «сер Усе», — я не відчув у вас росіянина, ви на них не схожі…
— Скільки росіян ви бачили?
— Жодного, але я дивлюся фільми.
— В такому разі, ви не схожі на американця, — відповів Степанов. — Я резервую право подзвонити вам, коли в мене вийде те, що я задумав, можна?
— Звичайно, — відповів «сер Усе» розкотисто, і Степанов засміявся, ніби скидаючи постійне очікувальне нетерпіння, бо знову згадав свою подругу з її улюбленим, таким бездумно-веселим «зви-и-чай-но».
… З вестибюля видавництва Степанов подзвонив у Прес-центр, спитав, чи немає якихось новин. Йому відповіли, що особливих новин немає, але для нього прийшов лист з Мадріда.
«Дорогий Степанов!
Ти напевно здивуєшся, що я відповідаю тобі, бо я пригадую, як ти знущався з моєї нелюбові писати докладні листи. Я й не написав би при всій моїй приязні до тебе, якби тут у нас не сталася цікава подія: чудовий і дуже сміливий матеріал професора Верньє з Парижа (ти, мабуть, про нього чув, талановитий і компетентний) зняли з номера під натиском сил, на які, на жаль, не можна не зважати, бо гроші на редакцію ідуть з банків, от і спробуй на них не зважити.
На твоє запитання я не можу відповісти точно, та й ніхто поки що не відповість, однак я пораджу тобі, в якому напрямку треба вести пошук.
Що я маю на увазі?
Поясню: у мене в архіві є графічна схема зв’язків найбільших фондів, які фінансують як джентльменів з ЦРУ, так і ряд прецікавих громадських організацій. Документ цей секретний, але його добули в Ленглі люди, які дуже люблять свою країну і дбають про престиж Штатів, тому й почали неоголошену війну проти спрута, переправивши матеріали кільком журналістам, яким вони вірять, в Токіо, Мадрід, Стокгольм і Західний Берлін. Ці люди поставили умову: опублікувати їхні дані лише в екстремальній ситуації. Я звернувся до одного з них із запитанням, чи можу я зараз спробувати надрукувати схему в одній з наших газет. Зі мною погодились. Тому, зовсім не порушуючи моєї дружньої з ними домовленості, я маю право розпорядитись документом на свій розсуд.
Отже, Степанов, дивись, що виходить.
У Північній Америці існує, наприклад, «Конгрес за вільну культуру». Хто його підтримує? Офіційно — «Хоблітцел фаундейшн». З ким зв’язаний «Хоблітцел»? З фондом «Тауер», з «Борден траст», з фондом «Монро». Кожна з цих трьох організацій співробітничає з ЦРУ, подаючи Ленглі чималу грошову допомогу. Таким чином, зв’язок «вільної культури» з ЦРУ абсолютний. Або інше. Існує «Інститут міжнародного дослідження проблеми праці». Цей «інститут» активно підтримує «фонд Каплана». З ким зв’язаний, у свою чергу, Каплан? З благодійними організаціями «Готхам», «Борден траст», з фондами «Ендрю Хамільтон», «Едзель», «Монро» та іншими. Всі ці фонди так само годують ЦРУ, дістаючи взамін якусь допомогу з Ленглі. Яку? Зрозуміти це можна, лише з’ясувавши, хто стоїть за організаціями Хоблітцела, Каплана, Маршалла, Рабба, Бейрда, Фрідріха Брауна, Андерсена, бо вони головні посередники між організаціями типу «Афро-американський інститут», фірмою «Дослідження політичних операцій», «Синодом священиків, російських церков, які знаходяться за межами Росії», «Інститутом міжнародної освіти», «Американським товариством африканської культури», «Інститутом по вивченню проблеми адміністрації», «Дослідницькою організацією по вивченню проблем Північної Африки», «Американськими друзями Середнього Сходу», «Афро-американським інститутом». Це те, що стало відомо північноамериканським патріотам; дізнатися про все вони, певна річ, не можуть, але навіть у тому, що вони відкрили, вгадується дуже цікава закономірність: з дванадцяти організацій — я не назвав «Національну студентську організацію», її фінансують «Фрідрік Браун» і «Сідней Рабб», зв’язані через «фонди» з ЦРУ, — три повернені до проблем Африки, а одна — прямо до Північної Африки; проводиться величезна дослідницька робота в країнах з португальською та іспанською мовами; вивчається негритянська культура; таким чином, Африка стала дослідним полем як для робіт з «своїми» неграми у Штатах, так і з негритянським населенням Південної Америки. Отже, проблемами Африки найбільше займається «Дослідний інститут з питань Північної Африки», саме там розвідка СІНА укоренилася ще в сорок другому році, коли янкі витіснили і де Голля і Черчілля (під час вторгнення), гра була складна й архіперспективна, як зараз стає ясно (кажуть, професор Верньє має винятковий матеріал з цього питання, але поки притримує; якщо ж він наважиться «вилити кулю», то реакція ЦРУ може бути непередбаченою; хлопці з Ленглі довго пам’ятають тих, хто їм завдає неприємностей).
І що найцікавіше: начебто, наголошую, начебто Дігон в жодному з цих «фондів» не проглядається, тоді як завзяту активність (але це думка журналістів, фактів немає) розвинув концерн Дейвіда Ролла. Інформація надійшла до мене тільки вчора і дуже зацікавила, саме тому я й пишу тобі цього листа, проклинаючи все і всіх, страшенно не люблю писати подібні послання. Фу, стомився, піт заливає моє виснажене обличчя.
І ще: Дейвід Ролл давно і вперто пролізає в Африку, і в Південну Америку, його туди не дуже-то пускають Рокфеллери і Моргани, але цей хлопець знає, чого він хоче, і вміє боротися за місце під сонцем. Чи не він підставляє Дігона? Старий — постать одіозна, цілком імперіалістична, тому антипатична всім. Але чому саме Дігона? Чому ніхто не нападає на Рокфеллерів, як це було під час американської інтервенції в Гватемалі? Питання цікаве, але відповісти на нього тобі може інший, тільки не твій друг
Хуан Мануель».
59
21.10.83 (11 годин 12 хвилин)
Шеф міжнародного відділу видавництва «Уорлд» Раймон-П’єр Жюрі був молодий і схожий більше на метрдотеля, ніж на видавничого діяча, такий він був вилощений, вивірений, чемний і насторожений у розмові.
— Так, і друга книжка пройшла добре, мосьє Степанов, ми збираємося видати її масовим тиражем, у простій обкладинці, малим форматом, але мені доведеться найняти нового перекладача, того, хто живе тут, на Заході, і тому відчуває все нове, що відбулося в мові за останні роки. Погодьтесь, мова постійно змінюється, а ваш перекладач — затятий традиціоналіст, дуже довго був у Росії, йому за сімдесят, по-моєму, він давно вже не виходить на вулицю, а живе телевізором, але хіба на нашому телебаченні мова? Сміття, умовність і манірність… Ця додаткова робота, звичайно, позначиться на вашому гонорарі, але ми дамо більший тираж, порадьтесь зі своїм адвокатом, я чекаю діалогу…
— Дякую, неодмінно, — відповів Степанов, болісно готуючись до розмови. Його завжди проймав піт, коли доводилось розмовляти про гроші, він не вмів торгуватись, завищувати ціну, подавати себе; все це було йому таким неприємним, що після підписання угоди він міняв мокру сорочку, приймав душ і випивав склянку горілки — хоч якось, але треба зняти стрес.
Степанов був переконаний: торгуватися про ціну творчості (як, між іншим, і будь-якої іншої роботи) недостойно; його бісило, коли слюсар, який ремонтував кран, на запитання, скільки йому належить за це, блудливо відповідав: «Скільки дасте». Спочатку Степанов лютував, пояснюючи, що слід знати й цінити свою працю, яка визначається якістю і часом, на неї затраченим, але все було марно. Ця давня звичка неодмінно «підрядитися» — а пішло це від слова «ряд», і так уже сталося, що за цим словом вчувалось інше, страшне: «охотнорядці», чорна сотня, торжество п’яні, що норовила урвати просто так, без труда, — викликала в ньому відразу, і якось, почувши у відповідь на ще одне своє запитання набридливе «скільки дасте», він дав десять копійок. Який же галас зчинився! Як ганьбили його, ображали, називаючи «буржуєм», поки нарешті не було сформульовано: «Клади на пляшку».
Тому, коли його запитували, який гонорар він хотів би одержати, Степанов завжди відповідав: «Найвищий. А коли вас не влаштує якість моєї роботи, я поверну аванс».
Але зараз у видавництво до Раймона-П’єра Жюрі він прийшов, щоб якось одержати бодай наймізерніший гонорар, бо він має орендувати машину й сьогодні ж виїхати за двома відомими йому адресами… Степанов знав, що в аеропорту, навіть у найменшому, чи на вокзалі він одразу, за десять хвилин, пред’явивши паспорт і права водія, заплативши сто доларів за тиждень, одержить автомобіль; на бензин, якщо кожна заправка коштує двадцять доларів, треба ще доларів двісті; дві ночі можна переспати в машині; в крайньому разі, зняти місце в мотелі, це доларів п’ятнадцять; двадцять на їжу; скільки ж це буде в тутешніх франках? Тисячі півтори, не менше, подумав він; я вкладуся, бо в мене трохи лишилося, якось перекручусь…
— Я маю до вас пропозицію, мосьє Жюрі… Згоден на будь-які умови, пов’язані з перевиданням моєї книжки, без консультації з адвокатом, тим паче, що його в мене нема… Зате в мене є сюжет, пов’язаний з обставинами загибелі Леопольдо Граціо…
— О, як цікаво! У вас є синопсис?
— Що це?
— Вам треба написати — сторінок десять, не більше — короткий зміст майбутньої книжки, проспект, щоб ми змогли простежити за розвитком сюжету, відчути ритміку мови, порадитись з нашим відділом, який відає комерцією, без них важко приймати рішення, нічого не вдієш, я добре розумію ваше ставлення до торговців, добре розумію, та все ж…
— Чи довго доведеться чекати відповіді?
— О, я постараюсь упоратися протягом трьох-п’яти днів…
— Мосьє Жюрі, на жаль, у моєму розпорядженні лише сьогоднішній і завтрашній день, я повинен завтра орендувати машину і виїхати для збирання матеріалів…
— Гаразд, я постараюсь усе вирішити через день після того, як ви залишите мені проспект…
— Дома я не пишу проспектів у журнали й видавництва, — образившись на щось, сказав Степанов. — Мені потрібні півтори тисячі франків, навіть тисяча двісті; вирахуйте цю суму з майбутнього гонорару за перевидання, та й годі…