Прес-центр
Шрифт:
Однак робота в цьому підрозділі — свята святих ЦРУ — була наступною фазою для Френка По; спочатку йому доручили налагодити контакти з лівою професурою й керівниками студентських радикальних організацій у Західному Берліні, Парижі та Римі.
Шеф відділу, Дік Лоббс, інструктуючи його перед вильотом, говорив стомлено, кволим голосом:
— Ви повинні зрозуміти, Френк: ми працюємо під прицільним вогнем старих тюхтіїв з Капітолія, а їм аби покрасуватися перед телекамерами, подбати про демократію і зайвий раз звинуватити нас, розвідку, в тому, що втручаємося в зовнішньополітичні справи країни… Отже, ви не застраховані, як і всі ми, від можливого удару в будь-який час, з будь-якого боку… Ворог уміє працювати, він тримав в руках такі приводні паси, які й не снилися нам… Ви повинні жити в Європі так, щоб у вас були завжди напружені
Однак заступник Лоббса, веселий і відвертий Нелсон Періфуа-молодший, проводжаючи Френка на аеродром, інакше напучував його, задумливо, з болем:
— Наш шеф — сам монстр, Френк… Він чудовисько, перелякане чудовисько. А ті, проти кого ви їдете працювати, — такий собі лакмусовий папірець, на якому проявляється настрій найталановитішої частини європейської молоді. Подумайте ще раз, чому ліва тенденція, дуже сильна в Європі, та й не тільки там, а далі, повірте мені, стане ще могутнішою? Бо ми тримаємося за старі догми, а прогрес відкидає догми. І ніякі не перевертні ці ліваки, а чесні бентежні люди, які не хочуть закривати очей на правду… Ваше єдине завдання полягає в тому, щоб не дати їм об’єднатися з Москвою, це головне, Френк, настройтесь саме на такий камертон, відкиньте зоологізм нашого нещасного шефа, він віджиле покоління, людина школи Гувера… Не думали про це?
— Ні. — По засміявся, закинувши свою красиву патлату голову.
— І бога ради, не сперечайтесь, не роздувайте ніздрі, а смійтесь разом з тими, хто об нас витирає ноги… Я ще застав той час, коли ми держали пальці на кнопках усього ліворадикального руху на заході Європи, ми диригували процесом, а тепер відгризаємося, підвиваємо президентові, який, по-моєму, став психом за часів Маккарті, коли слухали справи режисерів та письменників Голлівуду в комісії по розслідуванню антиамериканської діяльності. Тоді він був босом акторської гільдії Штатів, відстоював чистоту мистецтва, топтав кремлівських агентів, таких як Чаплін, Брехт і Артур Міллер…
Френк По похитав головою, зітхнув.
— На одному полюсі шеф, який вимагає безпощадності, на другому — ви, його цілковита протилежність… Я попав у велику скруту, Нелсон.
— Це прекрасна скрута, Френк, вам можна позаздрити, є поле для маневрування; метатиметеся між різними полюсами, жвавіше працюватиме думка… Де можна буде, підтримаю я, коли знадобиться, поплачетесь шефу, йому подобається, коли плачуться, бо вони такі сльозливі, ці мумії, люблять сповіді… Тільки не признавайтеся йому, коли трахнете якусь гарненьку лівачку. Емансипація, фемінізм і так далі, він вам цього не простить, він, по-моєму, жодного разу не зрадив дружину, тому що зоологічно боїться своєї шкарбанки і ридає на недільних проповідях, чортів пуританин… Отже, сміливість, Френк, сміливість, тільки сміливість… А ще доброзичливість до тих, кого ми поки що називаємо противником… І риск… Ніколи не бійтеся рискувати, переможця не судять… Чим більше друзів ви матимете серед лівих, тим більше цінитимуть вас у Ленглі, це вже повірте мені… Найголовніше — довести свою компетентність… Потім настане час — і ви диктуватимете свої умови тим, хто змінить нашого з вами старого дурня… А тепер скажіть мені правду: ви розумієте, що наша країна охоплена кризою, переживає дуже важкий час?
Френк По відповів не зразу, обличчя його напружилось.
— Розумна людина, мабуть, відбулася б жартом, а я ще молодий, тому ладен погодитися з вами — так, країна справді переживає важкий час…
Шеф відділу Дік Лоббс, прослухавши запис розмови з Френком По, який зробив Періфуа-молодший у машині, підвів очі на свого заступника й посварився пальцем.
— Ну, добре, нехай я «старий дурень», добре, але те, що моя Патрисія — шкарбанка, цього я вам не прощу…
Він підсунув Періфуа чашку з міцним китайським чаєм і, помовчавши, сказав:
— Я думаю, оцей По втягнеться, хлопець мислячий… Нехай вважає себе ідеологом… Потім пройде хрещення на ділі; якщо витримає, буде толк, у нього очі розумні, і ще я бачу в ньому пильність… Справжнім розвідником, кого слід просувати на верхні поверхи Ленглі, може бути той, хто зумів відкинути друга в ім’я нашої справи… Сподіваюсь, після вашої напутньої поради він безстрашно заведе друзів серед тих, хто нас найбільше цікавить… Дякую, Нелсон, я щасливий, що працюю з вами, старому дурневі є чого повчитися в молодої змії…
У Західній Європі По почав діяти під дахом репортера маловідомої газети «Стар»; її купила на пні ЦРУ, видавалась у Міннесоті, біс туди доїде, а право на акредитацію дає в будь-якому прес-центрі.
Френк поселився в Парижі, найняв невеличку мансарду на рю Лемуан, там, де жив молодий Хемінгуей; нужник був у холодному довгому коридорі, старовинний; сидіти доводилося орлом, навпочіпки, а він так не вмів, тому весь час боліли литки; взимку знизу, з нальоту, страшенно дуло, дуже боявся підхопити радикуліт, тим паче це родинна хвороба, батько з жахом чекав осені, його, бідолаху, завжди скорчувало в кінці жовтня і відпускало в середині березня, коли з океану вже тягло теплом.
Керівник Френка По в паризькій резидентурі, подивившись на його костюм, хмикнув:
— І в цьому вбранні ви збираєтесь іти в американську бібліотеку Роберта? Вас вивезуть на тачці. У вас з вух пре американська традиційність, так не можна…
— Я екіпірувався тут, — заперечив Френк, — у Парижі, за їхньою модою…
— А що таке тутешня мода? Знаєте?
— Не дуже. Буду вдячний, якщо поясните.
— Коли текстильний бос затоварюється і стоїть на грані краху, він відстібує кілька десятків тисяч директорові журналу мод, платить сотню тисяч продюсерові Бельмондо та імпресаріо групи АББА, щоб ті доручили костюмерам пошити для улюбленців Європи розкльошені штани і широченні спідниці, стадо попре за зірками, ох, ох, паризькі законодавці, в журналі мод з’явиться новий фасон, і, таким чином, надлишки затовареного матеріалу збуто. А коли, навпаки, погано з баранами і немає вовни, чи страйкують ткачі, чи неврожай бавовни, тоді цей самий текстильний дядя заряджає того самого директора журналу мод, платить за рекламу на телебаченні зіркам журналістики, знову ткне в лапу продюсерам Софі Лорен, Ланкастера і Алена Делона, ті знімаються у вузеньких штанцях, платтячках в обтяжку, — нову моду впроваджено, а в підоснові, Френк, зелененькі старого діда, котрий павуком сидить у своєму текстильному офісі й стриже купони з довірливих жителів планети Земля… Поїдьте, любий, на Монмартр, у дешеві крамниці, де торгують араби й євреї, чистий Інтернаціонал, у них і одягніться, тоді вас приймуть на набережній у Роберта, він же воював у бригаді Лінкольна, в нього онука Хемінгуея виступає, закликаючи до революції, у них галстук — символ буржуазного розкладу, а ви… Тільки не здумайте податися на Блошиний ринок, там зараз деруть утридорога, там тепер жінки мільйонерів одягаються… Мода, так її розтак… І в посольство більше не приходьте, тутешні фліки вміють ставити стеження… В разі чого я вас знайду сам, а так поринайте в море пригод, центр визначив вашу програму як вільну…
… Френк По назавжди запам’ятав той день, коли Роберт запропонував йому — після того, як він акуратно повернув книжки, які брав уже три місяці підряд, — залишитися на вечір, прийдуть цікаві люди, якщо у вас є інтерес до філософії часу, сказав він, вам буде приємно послухати, тільки не пишіть у вашу газету, це не для останньої полоси, а для душі.
В маленьку кімнатку Роберта набилося багато людей; Френк упізнав режисера Рауваля з Барселони, професора Жовіса, той вів курс основ соціалізму в Страсбурзі; особливо багато було молодих американців, які навчалися в Сорбонні, і німців, які приїхали з Вільного університету в Західному Берліні.
Гості скинулись, Роберт попросив прибиральницю Хосефу піти до крамниці, вона принесла десять пляшок дешевого червоного вина, сир і чотири довжелезні батони; гості посідали на старенькій тахті, підвіконнях, на підлозі: виступав Фріц Тузенберг, магістр з Аахена; а втім, це не був виступ у звичайному розумінні слова, тут збиралися однодумці, ті, хто не згоджувався, сподівався знайти свою правду в цьому світі, який занапащає сам себе в очманілій, нікому не потрібній метушні.