Претенденти на папаху
Шрифт:
Кирило Гаврилович протер очі, але на тахті вже нікого не було.
До того вечора готувався він довго. Багатьох запрошував Кнюх до себе, але прийти погодилися лише Панчішки: Масік та Майоліка.
Майоліка з'явилася, як завжди, в усьому рожевому і з рожевою порцеляновою статуеткою в руках — подарунок для Кнюха. На ній було декольтоване плаття з рожевого шефону (носила на честь Масікового шефа), оздоблене ще рожевішими тасьмами. Стрункі й пухкенькі ніжки Майоліки в рожевих панчішках щільно облягали високі рожеві чобітки на тоненьких рожевих каблучках.
Порцелянову статуетку
Майоліка цвіла, як рожеві флокси напровесні, від уваги, від надзвичайно віртуозного падеграсу, компліментів та рожевого напою під загадковою назвою «Шері бренді».
Рожевів і Масік, але цього разу від чистої, як сльози Майоліки, «Столичної» з доброю порцією снотворного.
Важко сказати, чим тоді вечір закінчився. Ми при тому не були, а Масік спав сном солдата першого року служби після важких навчальних занять, що прирівнювались до бойових.
Єдине знаємо, що з наступного дня Кирило Гаврилович частіше, ніж будь-коли, повторював свою улюблену фразу: «Що ви мені не кажіть, а п'яна жінка собі не хазяйка! — І, посміхаючись, додавав: — Отаким чином!»
Після цього Кнюх запрошував до себе також Понюхна з дружиною, але той не йшов, бо пам'ятав: у гості йти — треба нести подарунки. А він цього не любив. Запрошував і Клавдія Миколайовича Хлівнюка. Та той все казав:
— У вихідні нам ніколи. Ми на дачі.
Кнюха не цікавили ні краса, ні вік жінок. Головне — аби відбити, хай тимчасово, відчути насолоду від того, що хтось страждає так само, як колись страждав він.
Після кожної фіндіпошівської випивки Кирило Гаврилович збирав пляшки. Особливо він полюбляв із закрутками.
— Це під олію, — пояснював він кожному. Спеціально для цього він носив велику спортивну сумку з олімпійською емблемою і набивав її пляшками, як бочку оселедцями. Фіндіпошівці, двічі на тиждень спостерігаючи цей процес, думали, що в Кнюха вдома підпільна олійня.
Під час фіндіпошівських оргій Кнюх напивався рідко. Але коли напивався, то повторював ще одну свою улюблену фразу:
— Що ви мені не кажіть, а в жінки вгорі ноги товщі.:
Отаким чином! — І засинав на власному рукаві, поклавши на нього голову.
На соціології Кнюх розумівся так само, як Мамуня на жінках, а Сідалковський на метафізиці. Тому, одержавши чергове завдання, страшенно потів і заїкався.
Сідалковський сідав поруч нього прямо на стіл, схрещував руки на грудях і коментував:
— Боротьба за існування! Я радий бачити вас за роботою, Кириле Гавриловичу. Ви сьогодні знову вагітнієте новими соціологічними дослідженнями? А носовичок тим часом набряк водою. Послухайте моєї щирої поради, — він нахилявся над вухом і майже шепотів: — Найкраще пишеться біля Ковбикового ліхтаря. Дивіться на ліхтар і пишіть. А ви смокчете пальці і обмотуєте ручку носовичком. Інтелект же не в носовичку…
— Сідалковський, — піднімав у такі хвилини Кнюх голову і, заїкаючись, прагнув якомога сильніше дошкулити насмішникові:
— А це правда, що ти одеколон наливаєш у черевики?
— Правда, — спокійно відповідав той.
— А
— А щоб до мене менше принюхувалися! — Сідалковський таки зіскакував зі столу й сміявся.
Розробляючи соціологічні анкети, Кнюх завжди отак обмотував ручку носовичком.
— О, для чого це ви робите, о? — цікавився у перші дні знайомства з Кнюхом Мамуня.
— Ро-зу-у-мі-єш, по-по-по-ті-ю-ю, — відповідав по складах Кнюх.
— Ц-це у-у ме-не-е зав-ж-ж-ди п-п-після пе-ре-напру-ження… І… і… і… за-ї-ка-ю-ю-ся. Ро-бо-та ме-ні про… проти-пока-за-на!
— Мені, між іншим, теж, Кириле Гавриловичу, — кидав репліку Сідалковський. — У мене від роботи старіє обличчя, а від перенапруження — мозок. Але я тренуюсь. Пробуйте і ви.
— А-а я-як?
— Натягуйте на вуха шапку, коли мислите. Тоді більше думок залишається під шапкою. Вона для того й носиться, щоб не вивітрювалися думки…
— Й-йди ти-и зз-з-з-наєш ку-ди?
— Знаю. Я здогадливий. Хоч у мене й вища незакінчена. Двічі не перенапружуйтесь, Кириле Гавриловичу… Запобіжники перегорять.
Заїкання Кнюха було не наслідком природженого дефекту, а справді наслідком високої перенапруги, від якої у нього десь перегоряли певні елементи і тимчасово виходили з ладу, а куди треба було вставляти запобіжники— він не знав. Витративши всю енергію на письмову творчість, він, як старий акумулятор, слабко подавав біоструми на власні голосові зв'язки. Для цього йому потрібно було випити дві склянки портвейну таврійського або хересу херсонського. Інших вин Кнюх не визнавав, а сухі вважав просто за кобилячий кумис. Тільки після двох склянок вина його словесний апарат вирівнював свою роботу.
Повертаючи Кнюхові виконане завдання, Стратон Стратонович неодмінно накладав резолюцію: «Негайно переробіть і доповніть! Зрозуміло?» Кнюх, детально ознайомившись із цим написом, рвучко підхоплювався з місця, козиряв і трохи нижче дописував: «Так точно!»
Допрацьовувати матеріал Кнюхові допомагав (по доброті душевній) Октавіан Мамуня, і тоді Сідалковський, проходячи повз напіввідчинені двері Кирила Гавриловича, подавав репліку:
— Октавіан! Я щасливий вас бачити тут. Ви перший у «Фіндіпоші» перейшли на широку зону обслуговування.
Кирило Гаврилович кидав у відповідь десь вичитане чи почуте:
— Людина без захоплення — неповноцінна людина. Таким чином.
Яке захоплення було в Кнюха — ніхто не знав. Принаймні так думав сам Кирило Гаврилович. А мав він аж два захоплення. Власне, одне, але перше, як пишуть у задачниках, витікало з другого. Любив Кнюх лазити по фіндіпошівських шухлядах. Не те щоб він там щось брав чи привласнював — цього за ним не помічалося, але таке захоплення мав. Знав слабкості кожного фіндіпошівця. Якщо у когось було хобі, наприклад, футбол, то він, лізучи до його столу, завжди тримав напоготові дешеві футбольні календарики, вирізки із спортивних газет, фотознімки футболістів, і, коли його заставали біля чужого столу, Кнюх не розгублювався, а спокійно казав: