Претенденти на папаху
Шрифт:
— Ви проходите по статті 140-й цивільного кодексу!
— Це краще, ніж кримінальний?
— Краще, але довше!
— Не зрозумів, — щиро відповів Сідалковський.
— Установлять батьківство, припаяють аліменти, дружина попиляє років вісімнадцять, тоді зрозумієте…
Сідалковський уже не слухав його. Він читав заяву, і йому ставало моторошно. Усього чекав від Ії, але такого… Обличчя його вкрилося по-справжньому червоними плямами, бо кожний факт, викладений у її заяві, говорив: позаду трясовина — відступати нікуди. «Заява… Заява… — крутилося на думці.— Одна в загсі, друга в нарсуді. Життя зіткане з протиріч. Ось
— Що не ясно — питайте! — знову випалив під вухом дідок, помітивши, що Сідалковський надовго затримався на одній із сторінок, їх було аж дванадцять.
— Що означає ця стаття?
— Установлення батьківства. Юридично говориться так…
— Не треба, — попросив Сідалковський, помітивши, що до зали зайшли дві жінки.
Виконавця це, очевидно, розгнівило.
— Дітей на стороні народжувати вмієте, час для цього є. А от щоб з кодексом познайомитися, повивчати його статті, то часу нема! — випалив він і сухо повідомив: — Суд — п'ятнадцятого числа. — І одразу переключився на жінок: — Що у вас?
— Це краще, ніж тринадцятого, — мовив Сідалковський, підняв шапку над головою і випалив. — Аріведерчі!
— Будьте здорові! — побажав дідок. — П'ятнадцятого зустрінемось.
На душі стало порожньо й тоскно. «Ніби сто котів там гарцювало», — згадав він Ковбика. Тут було не до жартів. Суд — це та установа, де навіть свідки рідко жартують, бо суддя попереджає їх статтею, що, як і дружина, вимагає правди і тільки правди!
Сідалковський вийшов на вулицю. Зупинився, розмірковуючи, куди ж іти. Сніг лежав, як нерозмішаний цукор у склянці: вода випита, а цукор тільки намок. З неба сіялася мжичка: чи то сніг, чи то дощ. Було вогко й незатишно. Спішити нікуди, додому ж не хотілося. Увечері, правда, обіцяла зателефонувати Ядзя, але про що говорити з нею…
Сідалковський плюнув в урну і почвалав до зупинки швидкісного трамвая. Трамвай ходив, як і звичайний, тільки за назву «швидкісний» у ньому брали ще дві зайві копійки…
РОЗДІЛ XXVI,
Стук у двері пролунав несподівано. Стратон Стратонович тільки зневажливо поглянув туди: мовляв, тільки ви, Кнюх, не вовтузьтесь, постукає та й піде. Та невідомий, очевидно, і не збирався полишати приймальню. Стук повторився — самовпевнений, навіть нахабний.
— Це хтось не з наших, — похитав головою Ковбик. — У таку рань нікого з наших на роботу на мотузці не притягнеш. Може, Антошка? — згадав він водія, котрий саме в цей час переганяв автомашину з тіні на сонячне місце, щоб трохи зігрітися крізь скло, не вмикаючи двигуна. — Відчиніть-но, Кириле Гавриловичу. А втім, я сам це зроблю…
Стратон Стратонович, як завжди, підсмикнув штани і войовниче
— Навіть зранку не дадуть попрацювати! — удав, що гнівається. — Тільки присядеш, тільки почнеш ту нещасну дисертацію відшліфовувати — аж тут як не стук тобі, то грюк! Ну чого б оце я грюкав зрання?! — Ковбик відчинив двері.
На порозі стояла вже немолода, але дуже вродлива жінка. Можна було б детально змалювати її портрет, але це настільки епізодичний персонаж у нашому романі, що достойний тільки вашої уяви. Єдине можемо сказати: це була жінка, яка не перестає подобатися чоловікам не тільки у двадцять, а й у п'ятдесят з половиною років. І їхні паспортні дані часом вказують на всі шістдесят, хоч на обличчя не даси більше сорока… Одне слово, перед Ковбиком стояла жінка, про яку він міг би сміливо сказати: «Вона ще може подобатися…»
— Здрастуйте! Ковбик ви?
— Я! А що?
— Ваш шофер каже: «Ковбик у кабінеті», а ви не відчиняєте!
— Мій шофер багато знає…— не без підтексту зауважив Стратон Стратонович. — А ми працюємо.
— А я вже думала, з якоюсь молодичкою зачинилися. А тут два дядьки…
— З такою, як ви, зачинився б із задоволенням, — посміхнувся Стратон Стратонович і поморщився, зловивши себе на тому, що висловився в стилі Сідалковського.
— А вам телеграма. Повідомляють, що бюст готовий… Ковбик же ви?
— Я, я, — ніби стверджуючи по-німецьки, поспішно відповів Стратон Стратонович і, щоб оця балакуча, як Ховрашкевич, листоноша довго не базікала, швиденько додав: — Де тут у вас розписатися?
— Ось тут. І число поставте…
— Спасибі! Бувайте здорові! Наступного разу пізніше приходьте — шоколадкою пригощу! А до такого раннього візиту я просто не підготовлений…
— Наступного разу, може, й телеграм не буде.
— Будуть, будуть, — майже випихаючи її, запевнив Стратон Стратонович, нашвидкуруч читаючи папірець: «Приїжджайте негайно крап Ваш бюст крап До випічки готовий крап Директор заводу Позніхіренко».
«Мені тільки цього погруддя на сьогодні не вистачало! — лайнувся в душі Ковбик. — І треба ж було послухати цього вухатого Грака!.. Батько, бачте, знайомий з Позніхіренком. Батько каже, що він вам до шістдесятиріччя зробить погруддя… Це ж вам пам'ять… Пам'ять на все життя… Батько скаже…»
«Батько скаже — як зав'яже», — відповів йому тоді Стратон Стратонович, але згоду все-таки дав. Дав, а тепер жалкує. Дізнається про все це ось такий Кнюх, а потім передасть якомусь непитущому Благоуханному, і залишиться хіба що «пам'ять» — про те, як турнули з директорського крісла. Личаки сплетуть швидше, ніж отой бюст випечуть… По якій же графі Бубон те погруддя провів? Культмасова робота, спортінвентар? Чи, може, списав кошти на мітли й віники?..
— Якась неприємність, дозвольте запитати? — не спускаючи допитливих очей зі свого, тепер уже колишнього, директора, поцікавився Кнюх.
— Яка там неприємність?! Більшої неприємності, ніж завдали мені ви, навіть Нещадим із Чадюком, разом узяті, не завдавали…
— Дозвольте поцікавитись, а що то за бюст?
— А воно вам треба? Ви ж у нас уже не працюєте. Досьє, так би мовити, юридичну силу втрачає,— хитрував Ковбик. — Але якщо ви вже так цікавитесь, то скажу. Задумали ми батькові соціології Демокріту — його батьком Ховрашкевич вважає — поставити при вході у «Фіндіпош» бюст! Як ви вважаєте, правильно задумали?