Причепа

Нечуй-Левицький Іван Семенович

На самій горі, се­ред ши­ро­ко­го пла­цу, зе­ле­но­го, як зе­ле­не сук­но, обс­тав­ле­но­го по­де­ку­ди ку­па­ми чу­до­вих ва­зонів з пальма­ми, гра­ли му­зи­ки, а кру­гом то­го пла­цу зви­ва­лась, не­на­че га­дю­ка, ши­ро­ка доріжка. Над нею пос­хи­ля­лись зе­лені віти де­ре­ва, а кру­гом по доріжці скрізь сто­яли попід гіллям залізні пле­тені ка­нап­ки. Тут кру­ти­ло­ся все приїждже то­ва­рист­во по тій доріжці, не­на­че душі в Дан­товім раю, ли­ло­ся без пе­рер­ви слід за слідом, ря­ди за ря­да­ми, а де­які обсіли ка­нап­ки й од­по­чи­ва­ли в хо­лод­ку, прик­риті зе­ле­ним гіллям. Зо­ся з Те­одо­зею пиш­но поп­лив­ли, як дві паві, за тим гур­том дам і ка­ва­лерів, що ти­хою хо­дою хо­ди­ли по доріжці,

зли­ли­ся з гур­том у тім колі, що прий­ма­ло в се­бе свіжі си­ли, ви­пус­ка­ло з се­бе при­том­ле­них лю­дей й знов по­нов­ля­лось приїжджи­ми, і знов кру­ти­лось рівно й помірно, як рівно кру­титься здо­ро­ве мли­но­ве ко­ле­со. Очі при­том­лю­ва­лись, див­ля­чись на йо­го, зир­ка­ючи на ли­ця уся­кові: гарні й не­гарні, свіжі й замлілі; на чу­дові дамські убо­ри, ба­гаті й бідні. Бал у Се­ре­динських ба­га­то прибільшив гу­ля­ючо­го то­ва­рист­ва.

Вже сон­це сіда­ло за містеч­ком, над лісом; вже по да­лекій до­лині над во­дою посів імлою опар, а му­зи­ки не пе­рес­та­ва­ли гра­ти, а гу­ля­ючі не пе­рес­та­ва­ли хо­ди­ти.

–  Князь гу­ляє! князь гу­ляє!
– ти­хо пронісся між ря­да­ми гомін, як ше­лест лис­ту.

Всі шу­ка­ли очи­ма кня­зя, всі пи­та­ли про йо­го. Князь був уб­ра­ний ду­же прос­то, ввесь в чор­но­му, і нічим не одрізняв­ся од інших гу­ля­ючих по са­ду панів. Тільки й ки­да­лась в вічі йо­го пов­на, кре­мез­на пос­тать, йо­го здо­ро­ве ли­це і си­ве, аж біле, во­лос­ся на го­лові.

Зося ба­чи­ла, що всі за­див­ля­лись на неї, всі слідку­ва­ли очи­ма за її ли­цем. Тільки князь навіть не пог­ля­нув на неї. Чис­те й свіже повітря, ве­се­лий гу­ля­ючий гурт, чу­дові мо­ти­ви му­зичні - все те над­да­ло її ли­цю спокійність, ро­би­ло її білий вид, її рум'янці ще кра­щи­ми, рівня­ло і так ду­же рівний стан. Зо­ся, про­хо­дя­чи ко­ло кня­зя, обер­ну­ла прос­то на йо­го очі. Князь по­ди­вивсь на неї і потім не зво­див з неї очей, прик­рив­ши око склом. Зо­ся по­чу­ва­ла, що ніби в неї на пле­чах рос­туть кри­ла, підійма­ють її од землі, став­лять її ви­ще за всіх лю­дей, що тов­пи­лись на­тов­пом кру­гом неї.

Вертаючись до жит­ла Се­ре­динських, во­на на хви­ли­ноч­ку за­вер­ну­ла на те місце над во­дою, де во­на сто­яла з Ясем, гля­ну­ла на во­ду, на лис­таті ва­зо­ни, по­чу­ла ніби дух йо­го кра­си - й тихісінько зітхну­ла. Во­на більше вже не ва­га­лась, вже за­пев­ни­ла й се­бе, що в її серці за­ро­ди­лась но­ва лю­бов, впер­ше по виїзді з Києва.

Широкою алеєю йшли Лемішковські до квар­ти­ри Се­ре­динських. Вікна в гос­тинній і в са­лоні бу­ли всі по­од­чи­няні настіж. Там вже веш­та­лись гості, там вже бли­ща­ли по­засвічу­вані кан­де­ляб­ри. Зо­ся обер­ну­лась і ще раз гля­ну­ла на розкішний парк, на чер­во­ний од­лиск за­хо­ду, ще раз зир­ну­ла на пиш­но­ту вечірнього виг­ля­ду. Все те її вже не зачіпа­ло. Всю її ду­шу тяг­ло до то­го місця, де бли­ща­ло світло. Ви­пе­ре­див­ши Лемішковських, ті самі му­зи­ки, що гра­ли в са­ду, ве­се­лою юр­бою бігли до жит­ла Се­ре­динських, во­ло­ча­чи за со­бою блис­кучі підстав­ки під но­ти і жар­ту­ючи поміж со­бою.

Лемішковські зас­та­ли вже чи­ма­ло гос­тей, панів і паній, котрі вже пи­ли чай. По сільсько­му зви­чаю всі гості їха­ли, щоб пе­редніше по­гу­ля­ти в пар­ку, і з пар­ку, нев­ва­жа­ючи на ран­ню до­бу, прос­то йшли на вечір. Ха­зяй­ка, зна­ючи, що гості доб­ре ви­гу­ля­лись і ви­го­ло­да­лись, вже прий­ма­ла їх чаєм і за­кус­ка­ми.

Коли це в гос­тинній чо­гось за­ша­мутіли і за­во­ру­ши­лись гості. Всі ки­ну­лись до вікон і ди­ви­лись на подвір'я. Над­ворі ще не смерк­ло і бу­ло ду­же доб­ре вид­ко, хоч в по­ко­ях вже горіли свічки.

Ганині батьки час­тенько навіду­ва­лись до своєї доч­ки і ма­ли зви­чай за­раз по ве­ли­код­них свят­ках одвіду­ва­ти дітей, ко­рис­ту­ючись ду­же доб­рою, теп­лою

по­го­дою. Ясь, зап­ро­шу­ючи до се­бе на бал гос­тей, сусідніх дрібних дідичів, та уп­ра­ви­телів, та еко­номів, і все по­ляків, са­мо по собі з ук­раїнських давніх пе­ре­вертнів, бо­яв­ся, як ог­ню, приїзду своїх батьків на та­кий час. Чо­гось та дум­ка не ви­па­да­ла в йо­го з го­ло­ви, на­до­ку­ча­ла йо­му, хоч він і сил­ку­вав­ся про­га­ня­ти її геть від се­бе. А що ска­жуть гості, па­ни, як ча­сом ути­риться до йо­го тесть, пра­вос­лав­ний піп, та ще з по­па­дею й доч­ка­ми?

Ясь ча­сом за­бу­вав про те, а те­пе­реч­ки дум­ка на­че зу­мис­не сно­ви­га­ла в йо­го: «а що ска­жуть про йо­го па­ни, як по­ба­чать, з ким він поріднив­ся, який йо­го тесть?»

Вже зби­ра­лись гості в са­лоні, пов­би­рані, при­че­пу­рені, та все по­ля­ки, та все па­ни, хоч і не ви­со­ко­го коліна, а та дум­ка до­ку­ча­ла йо­му, і од однієї дум­ки вся кров всту­па­ла йо­му в ли­це.

І як на то теж тре­ба бу­ло от­цю Хве­до­рові заб­ра­ти до­чок і жінку і, по чу­довій по­годі, при­та­ра­ба­ни­тись до зя­тя!

В гос­тинній по­чав­ся гомін. Всі за­во­ру­ши­лись, всі пог­ля­да­ли на вікна, бо бу­ли цікаві зна­ти, які гості-сусіди під'їжджа­ли до ґанку. Тільки ж чо­гось шум в гос­тинній став більший, ніж зви­чай­ний, - бо всі ба­чи­ли, що в'їжджає у двір якась прос­тенька, не панська по­воз­ка. То їхав о. Хве­дор.

До Кам'яно­го бу­ло да­ле­ченько. За­худ­жені коні о. Хве­до­ра зовсім по­то­ми­лись, аж пе­ре­па­лись, бо їх, ха­па­ючись та поспіша­ючи, і не по­па­са­ли. Ко­не­ня­та лед­ве трю­ха­ли, в'їжджа­ючи в во­ро­та. О. Хве­дор сидів по­руч з жінкою, а між ни­ми сиділа мен­ша доч­ка. Про­ти їх, спи­ною до по­го­ни­ча, сиділи дві старші доч­ки. По­го­нич, прос­тий па­ру­бок у свиті, хвиськав ба­то­гом по су­хих кінських реб­рах. Двір був зго­рис­тий, і до ґанку тре­ба бу­ло під'їжджа­ти трош­ки вго­ру. Коні взя­ли та й ста­ли са­ме се­ред дво­ру!

Всі гості, що ди­ви­лись у вікно, засміялись. Ясь з дру­гої кімна­ти по­чув той сміх. В душі в йо­го аж по­хо­ло­ло. Він зирк­нув у вікно і… вглядів ко­не­ня­та сво­го тес­тя, от­ця Хве­до­ра. Кров уда­ри­ла йо­му в го­ло­ву, в ли­це, аж засліпи­ла очі. Йо­го го­ло­ва аж за­мо­ро­чи­лась. Він на­си­лу всто­яв на місці. Чо­го він бо­яв­ся, те й ста­ло­ся, ніби нав­мис­не.

–  Боже мій, бо­же мій!
– аж зас­тог­нав Ясь, сплес­нув­ши до­ло­ня­ми.

Отець Хве­дор, по­ба­чив­ши, що в вікна виг­ля­дає ба­га­то лю­дей, по­ба­чив­ши панські екіпажі, що сто­яли по дворі, пос­теріг, що в Се­ре­динських ба­га­то гос­тей, і звелів по­го­ни­чеві по­га­ня­ти коні до бо­ко­во­го ґанку, щоб не вхо­ди­ти в дом з па­рад­но­го при­хо­ду. Па­ру­бок пог­нав коні, хвиська­ючи ба­то­гом, а коні, зрівняв­шись з па­рад­ним ґанком, знов ста­ли пе­ред са­ми­ми вікна­ми і пох­ню­пи­ли го­ло­ви. З вікон бу­ло вид­ко от­ця Хве­до­ра в круглім брилі, з ку­че­ря­ви­ми ко­ро­теньки­ми кісьми, йо­го жінку, йо­го до­чок, по­за­ку­ту­ва­них хуст­ка­ми, в прос­тенькій оде­жині. На їх спи­нах, на брилі от­ця Хве­до­ра ле­жа­ло на па­лець по­ро­ху. Гості знов за­ре­го­та­лись, хоч між ни­ми бу­ло чи­ма­ло бідніших за от­ця Хве­до­ра, приїхав­ших ще по­ган­ши­ми кіньми в мо­ту­зя­них шле­ях.

–  Поганяй далі, - крик­ну­ли всі на по­го­ни­ча з во­за, зап­римітив­ши, що їх ог­ля­да­ють з вікон…

А Га­ня, по­ба­чив­ши з вікна, що їдуть її батьки, про­жо­гом ки­ну­лась до їх на­зустріч, вибігла надвір, уб­ра­на вже в гар­неньку сук­ню, вхо­пи­ла з во­за мен­шу сест­ру, віта­лась та цілу­ва­лась з матір'ю, з сест­ра­ми.

Гості, по­ба­чив­ши те, рап­том за­мовк­ли і втих­ли якось. По гос­тинній по­летіло ше­потіння, що то приїха­ла рідня уп­ра­ви­тельші. Де­котрі па­ни і па­ни по­на­ди­ма­лись і по­ча­ли ба­ла­ка­ти по­шеп­ки.