Пригода в кукурудзі (збірник)
Шрифт:
Вона задихнулась від несподіваної люті.
— Ах ти!.. Он ти який! Я… я нічого тобі не зробила, а ти — в спину! Нишком! Як зрадник! Ти знаєш, знаєш, — вона захлиналася, — на війні так роблять тільки зрадники і боягузи! Ти, ти…
Він стояв біля паркана, насупивши брови і дивлячись їй просто у вічі.
— Я знаю! — кричала вона. — Я знаю, ти зараз утечеш. Я, звісно, не дожену тебе — ти це знаєш. Тому ти й кинув. Авжеж. Ух, як я шкодую, що не відлупцювала тебе. Боягуз, нікчемний маленький боягуз!..
Йому давно пора вже було перелізти
І раптом він почав спускатися з гірки. Просто до неї.
Гірка була досить крута й слизька. Видертись на неї було куди легше, ніж спуститися. І він присів навпочіпки і почав з'їжджати, придержуючись руками. На обличчі в нього не було страху, лише зосередженість — звичайний вираз людини, що з'їжджає з гори і думає про одне — тільки б не впасти!
Важко було повірити, що він спускається назустріч небезпеці.
Троє за парканом мовчали. Так, ніби їх і не було там зовсім.
Хлопчина спустився з гірки, діловито обтрусив сніг із рукавиць і пішов до дівчини. Він ішов поволі, але впевнено, твердо карбуючи кроки. Тільки тепер було видно, яке бліде в нього обличчя — чорнильна пляма різко вимальовувалася на білій щоці — і злегка тремтять міцно стулені губи. Дівчина розгублено дивилася на нього. Якась мужність була в цьому переляканому обличчі хлопчика.
Хвилину тому вона, здавалось, ладна була стерти його на порох. А тепер…
Він дедалі ближче підходив до неї. Вона заціпеніла і не могла поворухнутися. І раптом махнула рукою:
— Ану тебе!
І побігла по вулиці.
Він постояв трохи, потім підняв і опустив плечі — зітхнув, ніби скинув із себе важкий тягар. І теж пішов по вулиці. Навіть не глянув убік паркана.
А троє за парканом мовчали. Хоч вони досі були за парканом, ті троє. Але — ні звуку. Вони добре знали, що й другу сніжку кинув не він.
1960 р.
ПЕРЕМОЖЕЦЬ
— То що, згоден? До сторожки й назад. Кілометра три буде, не менше.
— Ну, чого присікалась? Все одно програєш.
— То чого ж ти не хочеш, якщо я програю?
— Та час лише марнувать… І тебе, дурну шкода.
— Шкода?! Та ти просто боїшся. Що я тебе пережену, боїшся. Так і скажи! — це говорила Людка Беспалова — губи тонкі, ниточкою, очі гострі, мов колючки, — одчайдушне дівчисько.
Митько поглядав на неї зверхньо, поблажливо: чого, мовляв, причепилася до людини, дурепо! Жартуєш, чи що, серед хлопців селища Митько — ватаг. Найсильніший, найспритніший, найсміливіший. Всі його бояться. А тут дівча якесь, телятина стрижена. Пхи!..
Все це у Митька на лиці. Вираз. Але на душі в Митька немає цього. На душі — неспокій. Надто вже моторна ця Людка. І заклята — жах! А що як і справді пережене? Скандал! Ганьба на всю Європу… Хоч тікай із селища.
— Забоявся! Забоявся! — хихикнули дівчатка, що скупчилися навколо Людки.
— Теж іще Митько! От так герой!
Хлопці похмуро поглядають на Митька — що ж це таке? Чому він дозволяє такі непотребні слова дівчиськам говорити?
Митько злісно примружив очі:
— Ш-ша! Ну, стривай, Людко, будеш ти плакати! Хто програє — десять щиглів по лобі. Хочеш — тоді давай. А то що мені на дурняка три кілометри ганяти… побачивши, як нерішуче підібгала Людка губи, зухвало реготнув. Це була остання надія. Думав — злякається Людка, відчепиться. Адже всі знають, які щиглі дає Митько — іскри з очей сиплються.
Але вона раптом струснула головою, презирливо кинула:
— Гаразд! Раз ти… такий!
Тепер уже нічого не вдієш. Митько рішуче сплюнув на сніг:
— Тільки цур: щоб там не було — змагань не припиняти. Впадеш, лижі поламаєш — все одно. — І додав: — За олімпійською системою!
Хоча, чесно кажучи, що таке «олімпійська система», Митько не знав. Чув по радіо, але толком не втямив.
Людка кивнула, погоджуючись.
Розмова відбувалася біля лісу, що починався отут, на горі, й тягнувся на багато кілометрів. Внизу, під горою, чорніли будиночки заводського селища, а за ним громадився завод — немов дивовижний криголам, що заблукав у цій сніговій долині — курив двома трубами, але не міг зрушити з місця.
Гора — улюблена місцина селищної дітлашні. Особливо взимку. Кататися на лижах тут і на санчатах — просто насолода. А на свята й дорослі приходять. Тоді на горі — як у цирку. Зо сміху луснути можна.
Катаються зазвичай із гори в бік селища, в долину. А коли влаштовують фізкультурні змагання — то в лісі. Ліс починається на вершині гори й, буро-зеленими хвилями перекочуючись через безкінечні замети, розливається до небокраю. Непролазні хащі перемежаються з галявами, перелісками, глибокими яругами. Одним словом — «пересічена місцевість». Саме годяща для лижних змагань.
Домовились так: стартують звідси, з узлісся. Біля сторожки поворот — і назад. Але не сюди — щоб угору не дертися, а до містка через ручай, отам унизу. І, будь ласка, не хитрувати, ближче сторожки не повертати, бо… Та що це за дурні розмови — кому треба обманювати.
Ну все, годі базікати!
На старт! Увага!
Митько й Людка пригнулись, вперлися палицями в сніг. Напружилися. Марш! Разом сіпнулися, відштовхнулися палицями і — помчали. Тільки знялась, завихрилася снігова курява.
Спершу схил, пологий і довгий, метрів п'ятсот.
Миготять перед очима дерева, свище у вухах вітер, збільшується швидкість.
Мчать прямо — дерева тут ростуть рідко, лавірувати ще нетреба.
Мчать поряд, навіть не намагаючись обігнати одне одного — треба берегти сили, найважче попереду.
«Ех, чорт! Гарні у Людки лижі, клеєні, гоночні. Не те що в мене — колоди якісь», — з тривогою думає Митько.
«Ловко все-таки Митько на лижах їздить. Невже нічого не вийде?» — з тривогою думає Людка.