Пригоди Олівера Твіста
Шрифт:
C. Dickens, The Adventures of Oliver Twist, 1838
З англійської переклали М. Пінчевський, Г. Пінчевська-Чекаль, О. Терех
Передмова та примітки Б. Буніча-Ремізова
РОМАН ЧАРЛЗА ДІККЕНСА «ПРИГОДИ ОЛІВЕРА ТВІСТА»
В одному з номерів
Виходець із зубожілої родини дрібного чиновника, майбутній письменник змалку змушений був заробляти собі на хліб і в свої двадцять два роки вже встиг набути значного життєвого досвіду. А ставши професійним журналістом-репортером, він пізнав життя всіх верств населення англійської столиці, всіх її прошарків — від в'язниць та фабрик з виснажливою дитячою працею до суду й парламенту.
Саме в ті роки англійська буржуазія здобула свою остаточну перемогу над дворянством: внаслідок так званого білля (закону) про парламентську реформу політична влада в країні перейшла до рук промислової буржуазії. І свою владу вона стверджувала насамперед за рахунок трудящих мас. Першим законом, який ухвалила буржуазна більшість у парламенті, став «закон про бідних», прийнятий 1834 року. За цим законом змінився характер парафіяльної філантропічної допомоги злидарям: замість жалюгідних коштів, які досі на неї асигнувалися, були відкриті так звані «робітні доми», тобто притулки, де силоміць розлучали родини, де бідняків майже не годували, примушуючи виконувати нікому не потрібну роботу, і взагалі знущалися з них так, що в народі одразу назвали ці притулки в'язницями. Таке вирішення проблеми бідняків в інтересах фабрикантів (робітники погоджувалися на будь-яке зниження заробітної плати, аби лише не в притулок!) не могло не схвилювати демократично настроєні кола країни. Пізніше Енгельс писав, що «питання про те, якою повинна бути доля цих мільйонів знедолених… це питання з часу білля про реформу стало питанням загальнонаціональним» [1] .
Працюючи й далі над нарисами, Діккенс звернувся до змалювання трагедії бідняків — теми, яка була відсутня в лондонських нарисах його попередників (Ч. Лем, П. Еган, Л. Хант). Особливо яскраво цю трагедію розкрито в нарисах «Смерть п'яниці» і «Помічник судового пристава» (1835), де вперше в творчості Діккенса з’являється тема робітних домів та безсердечної парафіяльної філантропії. Щоправда, в раннього Діккенса таких нарисів небагато: письменник ще сподівається, що панівні класи здатні подолати свою злочинну байдужість до злидарів, забезпечити їх більш-менш пристойним житлом та шматком хліба (нарис «Шинки»). Ця наївна надія на те, що коріння зла — в окремих людях, а не в самій капіталістичній системі, значно обмежує соціально-викривальні тенденції «Нарисів Боза» — під таким заголовком вони вийшли окремою книжкою на початку 1837 року.
В жовтні того ж року Діккенс завершив роботу над першим своїм романом «Посмертні записки Піквікського клубу», який приніс йому славу неперевершеного гумориста. Саме тут уперше з'явилися комічні в своїй наївній гуманності — і тому аж ніяк не типові для буржуазії — джентльмени, в колі яких письменник намагається знайти своєрідний утопічний острівець щирих людських взаємин, досить надійно, як йому тоді здавалося, ізольований від бруду реальної капіталістичної Англії. Та зовсім ізолюватись від реальності ні письменник, ні його герої не можуть. Тому в романі виникають вставні новели про бідняків, які нагадують найтрагічніші нариси Боза. Особливо яскрава вставна новела з XXI розділу, де змалювання нужди й злочинності прямо пов'язане з викриттям буржуазного егоїзму. Воно становить основний зміст другого роману Діккенса «Пригоди Олівера Твіста», над яким він почав працювати 1836 р. Це був рік напруженої політичної боротьби навколо «закону про бідних», який саме вступив у силу, переконливо продемонструвавши, що англійська буржуазія «розглядає бідняків як злочинців, робітні доми — як виправні тюрми, мешканців їх — як людей, що стоять поза законом» [2] .
Перші розділи роману присвячені саме трагедії мешканців робітних домів та сатиричному змалюванню чиновників, яким підлягають ці заклади. Сучасники сприйняли «Олівера Твіста» насамперед як викриття «закону про бідних» та його безпосередніх наслідків: публікація роману настільки сколихнула громадську думку країни, що уряд був змушений утворити спеціальну комісію для перевірки наведених автором фактів. Але хоч тема робітного дому постає і в дальших розділах твору, Діккенс зображує не тільки цей бік тогочасної англійської дійсності. Назрівали нові суспільні явища, які не могли не вплинути на його творчість. Адже 1837–1838 pp., коли створювався роман, позначені народженням
Революційної боротьби пролетаріату Діккенс ні тоді, ні пізніше не прийняв. Але разом з тим навряд чи випадково, що саме в «Олівері Твісті» (вперше в творчості письменника) натрапляємо на згадку про фабричних робітників. Тільки під впливом чартистського руху автор «Піквікського клубу» починає досить послідовно переходити від комічно-утопічних мотивів свого першого роману до соціальної сатири, спрямованої проти суспільних пороків буржуазної Англії. В «Олівері Твісті» Діккенс, услід за чартистами, привернув увагу громадськості до нестерпно важкого становища широких трудящих мас і насамперед до нелюдських умов, у яких жило найбідніше населення Англії.
Але в центрі уваги письменника передусім трагедія дітей, що животіють у робітному домі, керівництво якого вважає їх — особливо хворих — порушниками закону про бідних, нікчемними ледарями чи невдячними тварюками. В II розділі роману постає колективний образ таких «малих порушників», які «вовтузилися цілий день на підлозі, не потерпаючи від надміру харчів та одежі». З гірким гумором, за яким відчувається глибоке обурення, автор розповідає про страшні методи їхнього «виховання». Серед Оліверових товаришів по нещастю вирізняється доведений голодом мало не до божевілля хлопець, який змушує наляканих дітей просити добавки каші. Контрастом цій спробі протесту є змальований з особливою сумного ніжністю «живий мрець» Дік. Попри всі сентиментально-мелодраматичні мотиви цього образу, в ньому розкривається типова для тих часів доля маленької жертви робітного дому. Глибину й сміливість діккенсівського документально обгрунтованого викриття буржуазної легенди про ці нібито добре впорядковані філантропічні установи для старих і дітей важко переоцінити.
Щире співчуття письменника-гуманіста до жертв буржуазної філантропії невіддільне від дошкульної сатири на їхніх тюремників. Тут треба згадати колективний образ членів парафіяльної ради, в якому вирізняється джентльмен у білому жилеті, а також образи наглядачів. Це місіс Менн, яка, «виховуючи» дітей не лище голодом, а й різками та власним кулаком, при сторонніх лицемірно маскується мало не під рідну матір своїх підопічних. Зате її колега місіс Корні, не лицемірячи, одверто кляне «старих відьом, які навіть померти не можуть, не дошкуливши чесним людям», і взагалі осуджує «засліплення» бідняків, незадоволених своєю долею. Вона гідна свого начальника й майбутнього чоловіка — парафіяльного урядовця Бамбла. Його кредо, яке цілком поділяє і місіс Корні, полягає в тому, «щоб давати біднякам саме те, чого вони не потребують». Бідняки, які насмілюються вимагати реальної допомоги і, не одержавши її, помирають, є, на його думку, бунтівниками та впертими злиднями. І те, що формально призначається на допомогу цим «злидням», має йти до рук корисливих чиновників — таких, як Бамбл, — в тому числі й портвейн, яким він частує місіс Корні, а тим більше м'ясо, оскільки воно, як твердо впевнений цей «філантроп»-практик, збуджує в бідняках «протиприродний» бунтівничий дух.
Недаремно ґудзики до шинелі, на котрих, як і на парафіяльній печатці, вибито постать доброго самаритянина (біблійний символ милосердя), Бамбл заслужив, за його ж визнанням, тим, що не надав допомоги біднякові і той сконав під дверима робітного дому. Цей епізод яскраво викриває як лицемірство буржуазної філантропії, так і сутність буржуазної моралі та філософії, які, і це добре розуміє Бамбл, виправдують і обґрунтовують подібне «милосердя». Самовпевнений і самовдоволений чванько, він щиро вважає, що коли хтось навіть з вищих від нього за посадою чиновників суперечить йому, а тим більше, коли хтось із нижчих чи бідніших дозволяє собі те, що й він, — це означає «моральну революцію», яка призведе країну до загибелі. Але одверто цю думку він з комічно-патетичним обуренням висловлює тільки на адресу простих людей. Перед вищими за посадою чи просто сильнішими від нього Бамбл — боягуз.
У цьому — глибока типовість його образу як буржуазного чиновника, на що вказує Діккенс у XXXVII розділі роману. Ім'я Бамбла в Англії стало символом дрібної чиновницької пихи, а його образ — першим у галереї тих «самовпевнених, лицемірних, деспотичних і неосвічених» англійських буржуа-снобів, які «плазують перед тими, хто вищий за них, і поводяться як тирани з тими, хто нижчий за них», — так, за визначенням Маркса, змалювали англійську буржуазію не лише Діккенс, а й усі його соратники-реалісти [4] .