Пригоди Шерлока Холмса. Том 2
Шрифт:
— Туман повзе просто на нас, Ватсоне.
— Хіба це погано?
— Навіть дуже. Це єдина річ у світі, яка може зруйнувати всі мої плани. Але сер Генрі там більше не сидітиме. Вже десята година. Тепер наш успіх, ба більше — навіть його життя залежить від того, чи вийде він раніше, ніж туман доповзе до стежки, чи ні.
Небо над нами було ясне й чисте. Зорі холодно блищали, місяць заливав болота м’яким лагідним світлом. Перед нами чорніли обриси будинку зі шпилястим дахом, що немовби наїжачився димарями, які чітко вимальовувались на тлі зоряного неба. Широкі смуги золотавого світла падали з долішніх вікон у садок і на болото.
З кожною хвилиною біла пелена, яка вкрила вже майже половину боліт, підповзала дедалі ближче до будинку. Її прозорий серпанок уже огортав золотавий квадрат освітленого вікна. Огорожа садка зникла в цій димчастій білині, з-за якої видніли тільки верхівки дерев. Ось туман огорнув будинок і поволі зливсь у суцільний вал, над яким височів горішній поверх із дахом, немов чарівний корабель на морських хвилях. Холмс люто вдарив кулаком по каменю, за яким ми стояли, і нетерпляче тупнув ногою.
— Якщо він не вийде за чверть години, стежку повиє туман. А через півгодини ми навіть власних рук не побачимо.
— Може, відійти трохи далі, вище?
— Мабуть, так і зробимо.
Туман насувався на нас, і ми відступали все далі й далі, аж поки опинилися за півмилі від будинку. Проте море білого туману, посріблене згори місяцем, повільно й невблаганно підбиралось і туди.
— Ми зайшли надто далеко, — мовив Холмс. — Його можуть наздогнати раніше, ніж він дійде до нас. Але хоч би там як, нам треба залишатися тут. — Він став на коліна й притулив вухо до землі. — Дякувати Богові, здається, він іде.
Тишу боліт порушив звук швидкої ходи. Причаївшись за каменем, ми напружено вдивлялися в сріблястий мур туману перед нами. Хода наближалась, і нарешті, немовби розсунувши перед собою завісу, на стежці з’явився той, на кого ми чекали. Побачивши над собою чисте зоряне небо, він здивовано озирнувся. Потім хутко попрямував далі, проминув нашу схованку й став підійматися вгору схилом, що починався одразу за брилами. Він раз по раз оглядався, немовби чогось побоюючись.
— Тсс! — прошепотів Холмс, і я почув, як клацнув курок його револьвера. — Дивіться! Ось він!
Із клубка туману, що підповзав до нас, долинув розмірений тупіт. Білий мур був уже ярдів за п’ятдесят од нас, і ми всі троє втупились у нього, не знаючи, яке страховисько вирине з нього. Я став поряд із Холмсом і на мить зазирнув йому в обличчя. Воно було бліде, схвильоване, очі палали при місячному світлі. І раптом їхній погляд змінився — став пильним, суворим, уста здивовано розтулилися. Тієї самої миті Лестрейд злякано скрикнув і впав долілиць на землю. Я скочив на ноги і вхопився занімілою рукою за револьвер, майже паралізований тим жахливим видивом, що вистрибнуло з туману. Так, це був собака — величезний чорний собака, але такого собаки досі не бачив жоден смертний. З роззявленої його пащі бурхав вогонь, з очей сипалися іскри, писок і загривок ніби палали полум’ям. Навіть у божевільному маренні не могло б привидітися страшніше, потворніше, пекельніше видиво, ніж ця бридка істота, яка вискочила з пелени туману.
Довжелезними стрибками чорне чудовисько мчало стежкою, донюхуючись до слідів сера Генрі. Ми опам’яталися лише після того, як воно пробігло повз нас. Ми з Холмсом вистрелили водночас,
Але болісне виття собаки розвіяло весь наш жах. Хто відчуває біль, той смертний, а якщо ми змогли його поранити, то вбити зможемо й поготів. Я ніколи ще не бачив, щоб людина бігала так швидко, як мій друг тієї ночі. Мене завжди мали за прудкого бігуна, але Холмс мчав поперед мене на такій відстані, як я сам — поперед куцого детектива. Ми бігли стежкою й чули попереду розпачливі крики сера Генрі і глухе виття собаки. Я наспів якраз тієї хвилини, коли тварина накинулася на свою жертву, повалила її на землю і вже замірялася вчепитися їй у горлянку. Але наступної миті Холмс всадив у бік чудовиська п’ять куль. Собака востаннє завив, люто клацнув зубами, впав на спину, здригнув усіма чотирма лапами й застиг. Я захекано нахиливсь над ним і приставив револьвер до страшної вогненної голови, проте вистрелити мені вже не довелося. Велетенський собака був мертвий.
Сер Генрі лежав непритомний там, де собака повалив його. Ми зірвали з нього комірець, і Холмс подякував долі, переконавшись, що той не поранений і що наша допомога наспіла вчасно. Потім повіки нашого друга здригнулись і він мляво поворухнувся. Лестрейд сунув йому між зуби шийку баклаги з бренді, і за мить на нас глянула пара переляканих очей.
— Боже мій! — прошепотів він. — Що це було? На Бога, що це було?
— Що б воно не було, його вже нема, — мовив Холмс. — Із вашим родовим привидом покінчено назавжди.
Чудовисько, яке лежало перед нами, могло будь-кого злякати своїми розмірами й силою. Це був не чистокровний біґль і не чистокровний мастиф, а помісь цих двох порід — худорлявий, дужий пес завбільшки з невелику левицю. Його величезна паща, здавалось, навіть після смерті палала блакитним полум’ям, а маленькі, глибоко посаджені, люті очі були облямовані світлими колами. Я торкнувся рукою цієї вогненної голови і, відсмикнувши її, побачив, що мої пальці теж засвітилися в темряві.
— Фосфор, — мовив я.
— Так, і ще якась загадкова речовина, — додав Холмс, понюхавши тіло собаки. — Без запаху, щоб не зіпсувати тварині нюх. Даруйте, сер Генрі, що через нас ви пережили такий жах. Я сподівався побачити собаку, але не таке страховисько, як це. До того ж нам трохи завадив туман.
— Ви врятували мені життя.
— Спочатку наразивши його на небезпеку. Ви можете встати?
— Дайте мені ще ковток бренді, і все буде гаразд. Отак! А тепер допоможіть мені встати. Що ви робитимете далі?
— Поки залишимо вас тут. Ви й так уже аж занадто зазнали цього вечора пригод. А потім хтось із нас повернеться з вами до Холла.
Він спробував підвестися, але не зміг; блідий, як привид, він тремтів усім тілом. Ми підвели його до каменів; він сів і затулив обличчя руками.
— А тепер нам час іти, — мовив Холмс. — Треба закінчити цю справу. Кожна секунда для нас дорога. Склад злочину не викликає сумніву, зостається лише спіймати винуватця.
— Ставлю тисячу проти одного, що в будинку його вже нема, — вів далі мій друг, коли ми хутко йшли стежкою. — Із цих пострілів, які пролунали тут, він зрозумів, що програв.