Пригоди Тома Сойєра
Шрифт:
— Гаразд, Геку, по руках! Ходім, голубе, а я попрошу вдову трохи попустити тобі віжки.
— Правда, Томе, попросиш? Це добре. Коли вона хоч трохи попустить віжки, я в затишному місці куритиму
— О, незабаром. Ми, може, сьогодні зберемо наших хлопців і виголосимо присягу.
— Що зробимо?
— Виголосимо присягу.
— А як це?
— Ми всі поклянемося стояти один за одного, ніколи не розповідати таємниць ватаги, навіть коли нас різатимуть на шматки; ми вбиватимемо кожного, хто скривдить кого-небудь із нашої ватаги, і не тільки його, а й усіх членів його родини.
— Це добре, це дуже добре, Томе!
— Ще б пак! І клястися треба неодмінно опівночі, у найглухішому, найстрашнішому місці, яке тільки можна знайти, — найкраще у зачарованому будинку. Та, на жаль, усі такі будинки зруйновано…
— Не біда, аби опівночі, Томе.
— Воно так. А клястися треба на труні і розписуватися кров'ю.
— Оце на щось таки схоже! Це в мільйон разів веселіше, ніж бути піратом. Нехай
ЗАКІНЧЕННЯ
Тут кінчається наш літопис. Оскільки це історія хлопчика, вона повинна зупинитися саме тут: якби її вести далі, то вона перетворилася б на історію дорослої людини. Коли пишеш роман про дорослих, то знаєш точно, де зупинитися: на весіллі; коли пишеш про дітей, став останню крапку, де тобі буде зручніше.
Більшість героїв цієї книги живе й досі; вони благоденствують і цілком щасливі. Може, коли-небудь згодом я визнаю за доцільне знову взятися до історії виведених у цій книзі дітей і подивлюсь, які вийшли з них люди, тому я зробив би дуже нерозумно, якби розповів вам зараз про їхнє теперішнє життя.