Пригоди. Подорожі. Фантастика - 86
Шрифт:
Бондар пошкодував, що не сказав: вчора був у військкоматі. Молодий офіцер уважно вдивлявся в документи, кілька разів зиркнув з-під чорних брів на нього і запитав: “Де працюєте?” — “В історичному музеї”. — “Посада?” — “Директор”. — “Прийдіть через три дні. Вашу категорію поки що не чіпаємо”.
Бондар не став сперечатися, як ті, кому з тих чи тих причин відмовляли. Він мовчки зачинив двері й подумки подякував долі, що офіцер не зажадав жодних додаткових документів і не послав на медичну комісію. Над усе боявся він прискіпливого обстеження лікарів.
Іван Васильович потерпав. Два роки тому він раптово занедужав. Виявилося —
За роздумами він не почув, як до кабінету зайшов хранитель старожитностей музею. Давно помітив директор: цей чоловік ніколи не дивиться у вічі співрозмовникові, а лише зиркає на всі боки і мимрить щось собі під носа. Може, такої вдачі людина? А може, затаїв образу? Підстави для цього нібито були. Подейкували: хранитель старожитностей нечистий на руку, за ним водиться давній гріх. Кілька років тому загадково невідь-куди зник музейний експонат — бронзова чаша роботи відомого російського майстра XVII століття. Була — і не стало. Нібито хранитель зняв її з експозиції для розширеного опису і не повернув назад. А невдовзі хтось із працівників музею чув, що хранитель пропонував чашу колекціонеру. Однак прямих доказів не було. Чомусь документально не підтверджено, що експонат передано хранителю, тобто сліди зникли. Коли ж йому висунули претензії, то відповідь була категорична: “Звинувачення на мою адресу абсолютно безпідставні й образливі. Злісний наклеп…”
І ця замкнутість, відлюдькуватість, і уникання гострих розмов, суперечок, які стосуються чисто виробничих проблем, насторожували Бондаря; Але до кінця вивчити хранителя не мав часу-на посаді директора Іван Васильович пропрацював трохи більше року…
— Іване Васильовичу, добрий день…
Бондар підвів стомлені очі:
— Слухаю.
— Я власне… в мене… Хочу сказати, що нас лишилося четверо — ви, я, Сенченко і заввідділом зброї… Та ще вартовий.
— Виходить, не четверо, а п’ятеро, — невдоволено поправив Бондар. — Тож слухаю уважно.
— Я… Та-ак, засвідчити, що на роботі…
— Гаразд. Дякую.
— То що мені накажете?..
— Як завжди, — холодно відказав Бондар. — Музей працює, ніяких змін не передбачається…
З території Києво-Печерської лаври долинали команди військових, брязкіт зброї, іржання коней. Останніми днями нальоти фашистських круків на місто стали регулярними, як за розкладом, — вранці і ввечері в один і той же час. Судячи з усього, командування вермахту намагалося будь-що перешкодити ґрунтовній підготовці частин Червоної Армії та робітничих батальйонів до оборони столиці Радянської України.
І зенітники поспішно встановлювали гармати навіть тут, на лаврській території. Від Успенського собору долинав гамір — молоді бійці, безвусі, певне, вчорашні десятикласники, вчилися заряджати, наводити зенітки на ціль. Бо будь-якої хвилини в небі могли з’явитися хрестаті хижаки.
І йому хотілося вірити, що київський рубіж стане останнім для окупантів. Але ж зведення з фронтів поки що тривожні: важке становище склалося на всіх напрямах, а надто на західному, ворог рветься до серця Батьківщини — Москви.
Нарешті Бондар добився свого: у військкоматі офіцер помахав над документами ручкою і, на мить завагавшись, написав: “До діючої”. Та ще поставив дату відправлення і навскіс черконув свій нерозбірливий підпис.
Отже, сьомого липня, сьогодні — четверте. Куди заведе його доля, Бондар не відав. Його повідомили: збір у Броварах, а звідти, очевидно, перекинуть сформований підрозділ туди, де зараз важко, де виснажливі бої, де вкрай необхідно утримати стратегічно важливий район.
Сьогодні він, директор музею, втиснутий у суворі часові рамки, мусить зняти з себе відповідальність за збереження експонатів. Покинути цінні історичні пам’ятки напризволяще, віддати їх у руки фашистів — злочин, який нічим і ніколи не спокутувати.
І ця думка підхльостувала: треба діяти, негайно діяти. Зосталося всього два дні.
Ще раз, вкотре вже, зателефонував “нагору”. Як і напередодні, начальник витримував свою позицію:
— Кажу вам: до нас не надійшло ніяких вказівок.
— То, може, їх уже й не буде? Не до того. Давайте на себе візьмемо, — розпачливо благав Бондар, сподіваючись на кращий вихід. — Через два дні мені на фронт.
— Я-а-а? На себе? Ніколи! Ви, товаришу директор, зариваєтесь.
— Та ви ж…
— Що-о, що-о? — шаленів начальник. — Дотягли — розхльобуйте! На себе беріть усю вину. А мене, прошу, не втягуйте, не вийде! І як собі хочете: золото мусить бути збережене. До грама-а!
Телефонна розмова — не документ. З такою ж певністю начальник заперечить: вигадка чистої води. Більше того, звинуватить його, Бондаря, в непорядності, а то й бездіяльності. Після цих телефонних розмов від нього всього чекати можна.
Бондар нарешті усвідомив: відповідальності за музейні експонати йому з себе не зняти. Відгримить війна, вгамується лихоліття; тоді запитають у нього: “А де коштовності? Ти, Бондар, був директором і мав будь-що подбати про них, врятувати”.
“Золото, коштовності треба зібрати докупи”, — промайнула думка. Він іще не знав, чому про це подумав — план лише народжувався…
Зайшов до відділу старожитностей і почав з порога:
— Треба відправляти золото, особливо цінні експонати. У вас три кілограми.
— Такі коштовності — і на кілограми? — від несподіванки хранитель аж підвівся.
— Доводиться, — відрізав директор і тим самим відбив у хранителя бажання сперечатися. — Візьміть розписку.
У своєму кабінеті Бондар оформив документи, за якими мав право вилучити з усіх відділів експонати із золота. І щоб вагоміше звучали його аргументи, додав:
— Є вказівка згори!
Звідки згори і якого характеру та вказівка — не уточнював.
Співробітники музею читали розписки і мовчали. Вони не поспішали висловити свою думку. З одного боку, директор вимагає, з іншого — експонати із золота, коштовності, монети різних часів, зібрані в музеї, перебували на особливому обліку.
— Йдіть-но, Іване Якимовичу, до відділу, приготуйте експонати. — Бондар розгорнув рогожовий лантух, зумисне прихоплений із собою: будь-які розмови зайві — промовляв його вигляд…
У своєму кабінеті обережно висипав на стіл зібрані експонати: сайгаки, браслети, намиста, каблучки, діадеми, колти, сліпучо-яскраві вази, сотні монет. Бондарю здалося, що світло дня раптом сконденсувалось у золоті. Дивина! Знав, що в музеї багато унікальних виробів видатних ювелірів різних епох і держав — Візантії, Древнього Риму, Київської Русі. Але вперше побачив їх, зібрані тут, на столі. І видовище вражало.