Пригоди. Подорожі. Фантастика - 90

Панасенко Леонид Николаевич

Отож постає питання: що це — диво, матеріалізація вигадки генія чи вияв ефекту “курячої сліпоти”, коли ми, часом роками, не помічаємо того, що існує у нас буквально під носом? Та й справді, ліпше припустити, що Макондо існувало завжди, і тільки наші егоїзм та егоцентризм застували наш байдужий зір. Професор Моріс Лавантюр, заперечуючи напівмістичну гіпотезу про виникнення Макондо з субстанції уяви, заявив кореспондентові: “Цивілізація під час своєї сліпої втечі у нікуди, котру деякі оптимісти ще називають прогресом, забувала й втрачала не тільки такі глухі містечка, як Макондо, а й цілі країни та народи. Врешті, повне або часткове забуття — наша спільна доля. Я не маю

сумніву: майстер Габрієль, який володіє пером, що “роздягає” світ, просто сховав реально існуюче Макондо та його мешканців за завісою вигадки. Однак у природі не існує вічних завіс. Упала й ця”.

У кінці статті автор легковажно обіцяв читачам опублікувати в наступному номері коментарі їхнього відомого співвітчизника.

— Що все це означає? — запитав вражений звісткою Габрієль.

— Тобі краще знати, — розвів руками приятель.

— Але ж ніякого Макондо немає! — вигукнув письменник і жбурнув газети. — Дещо я, звичайно, взяв від Аракатаки!..

— Треба було не так майстерно писати, — заявив приятель.

— Як? — здивувався Габрієль. — Ти теж віриш “у що маячню? Щоб уява матеріалізувала містечко, створила людей?! Ну, це вже занадто.

— Знаєш, таку інформацію важко вигадати, — заперечив приятель. — Та й навіщо? Можливо, сталася помилка чи якийсь збіг, а газетярі поспішили роздмухати сенсацію? В кожному разі, тримайся, друже, від газетярів подалі. Якщо у вогнище не підкидати хмизу, то воно швидко згасне.

Письменник нараз згадав нічні дзвінки й похолов. А що як справді сталося диво?! Може, це його творіння пробивалися до нього по телефону з глушини Макондо? Звертання “батько”, згадка про те, що всі хочуть почути його голос… Ні, так недовго й з глузду зсунутись.

— Як же мені бути? — розгублено звернувся він до приятеля. — А що як там і справді все… ожило?

— Ну то й нехай собі живе, — засміявся товариш. — Твоє вигадане Макондо для читачів уже давно стало реальністю… Нічого не зміниться, щоправда, це зайвий клопіт для тебе, та що вдієш!

Габрієль узяв до рук газету, ще раз пробіг очима статтю — й обличчя його затьмарили роздуми.

— Знаєш… — по паузі мовив він. — Я їх боюсь… Не подій, фактів — чудеса траплялись і раніше, — а саме їх. Адже це я дав їм долю — народження, радощі й горе, смерть врешті. Я для них Творець, розумієш?! Якщо вони прийдуть і запитають…

— Про що? — здивувався приятель. — Та вони повинні молитись на тебе. Це доля всіх творців: приймати подяки…

— …І прокляття, — докинув Габрієль, тривожно поглянувши в бік телефону.
–

Увечері прийшов із вокзалу посильний. Він сказав, що за послугу вже заплатили, треба лише розписатись на квитанції, а потім заніс чотири картонові ящики з фруктами й величезну низку бананів. На додачу він обережно подав кошик яєць.

“Невже правда, — занепокоєно подумав письменник, згадавши, що вночі жінка говорила про фрукти і кошик. — Отже, все це звідти!”

Він подумав про своє Макондо, й уперше непевні тривоги сформувались в ясну й гостру думку, яка тепер муляла йому, ніби цвяшок у черевикові.

“Я замкнув коло життя Макондо… В кінці роману Ауреліано Бабілонья читає пергаменти Мелькіадеса, де записана історія сім’ї Буендіа на сто років наперед. Починається буревій. В останньому вірші пророцтва стверджується: “Прозоре (чи примарне) місто змете з лиця землі буревій, воно буде стерте з пам’яті людей тієї самої миті, коли Ауреліано Бабілонья закінчить розшифровувати пергаменти; все, що в них записане, нікс ли більше не повториться, бо тим родам людським, котрі приречені на сто років самотності, не судилося з’являтись на світ двічі”. Я замкнув коло…

Та уявне місто несподівано стало реальністю. Що ж сталося? Або Макондо ще не завершило свій шлях, або не справдилося пророцтво? Може, Ауреліано, збагнувши, що несе з собою вітер, не став дочитувати пергаменти? Тим самим природа дає мені зрозуміти, що загибель сущого — не вихід. Однак, з другого боку, будь-який життєвий цикл має своє завершення. У моєму романі. Макондо вичерпало себе, його відродження неможливе. Може, це якесь інше Макондо? Десятки запитань. І головне з них: навіщо мені все це? Чому я маю витрачати свій час на різну чортівню й краятися безглуздими праннями?

Дещо плутано пояснивши дружині, навіщо він замовив так багато фруктів та яєць, Габрієль зачинився в кабінеті. Він спробував зосередитись над останнім розділом нової повісті, написав кілька фраз, закреслив їх і поклав ручку. Погляд зупинився на полицях, де містилися його книжки. З усього світу злетілися до нього його діти, на всіх мовах. Габрієль згадав один із численних листів. Він надійшов років п’ять тому, здається, з Франції. Після традиційних подяк та компліментів читач поставив запитання, яке трохи вразило його: “Ваші герої суціль нещасні, долі їхні — трагічні, — писав француз. — Чи не здається Вам, що Ви певною мірою жорстокі до них?” Він тоді відповів читачу великим листом. Спочатку зауважив, що не збирається виправдовуватись, а потім на двох сторінках доводив: письменника насамперед цікавить правда життя, жорстоким і немилосердним є саме життя, а не людина, яка його змалювала. “Я можу трохи прикрасити героя, — писав він, — бо люблю й жалію людей. Однак прикрашати життя не посмію навіть із найблагородніших міркувань. Ніколи! Інакше одна неправда спричинить іншу, й брехня стане нескінченною, як дощ у Макондо”.

— Тобі дзвонять, — урвала його думки дружина. Він підхопився так рвучко, що перекинув” легкий” плетений стілець.

Габрієль ніколи не чув цього голосу; однак якимось дивом упізнав його й похолов: у романі саме Бабілонья завершував житаєвитй цикл Макондо.

— Добридень, Ауреліано, — сказав він, і голос його здригнувся. — Як маєтесь?

Він прислухався й, затинаючись, здавленим голосом запитав:

— Що з тобою? Ти плачеш?

— Тут усе руйнується, батьку, — ледь чутний голос Ауреліано переривали ридання. — Я за крок від загибелі. Батьку, де мені взяти ланцюг, щоб прикувати серце?

— Це не вітер так гуде? Буревій уже був? — Габрієль затамував подих, чекаючи на відповідь.

— Все змішалося, батьку. Буревіїв цим літом було вже три — вони зруйнували половину Макондо. Всі мої друзі поїхали світ за очі. Та не це страшно, батьку. — В голосі Ауреліано вчувався розпач. — Повернувся Гастон!

— Як?! — здивувався письменник. — Адже він залишився в Брюсселі! Так у книжці.

— Ні, й ще раз ні! — з відчаєм вигукнув Ауреліано. — Він пробув там тиждень і повернувся. Що робити? Я не можу без Амаранти Урсули. Ти ж знаєш про це, батьку. Все повинно бути інакше. Краще ми з нею загинемо, ніж жити одне без одного.

“Реальність справжнього Макондо не адекватна сюжетові мого роману”, -чи то з гіркотою, чи то з полегкістю подумав письменник й запитав:

— І що Гастон?

— Він побив Амаранту й погрожує зарізати мене. Гастон несамовитий од люті. Не знаю, як він пронюхаа, може, прочитав твою книжку, але він довідався, що ми кохали один одного.

— Чим же зарадити тобі, синку? — останнє слово вихопилось мимоволі, й Габрієль міцніше стиснув телефонну трубку.

— Не знаю, — Ауреліано схлипнув. — Нехай усе буде так, як ти задумав. Адже ти— наш спільний батько. Зроби що-небудь!