Пригоди. Подорожі. Фантастика - 90
Шрифт:
— Громадяни, чекати більше не будемо, прошу за мною, — дав команду тип у шкірянці, й гурт посунув на широкий проспект. Проминули квартал — й їх завели у великий та буйноцвітний сад. Пантя й не знав, що у центрі міста є такий райський куточок.
З’явився високий бородань із припухлими від безсоння та втоми очима. Уважно всіх розглянув і підніс руку, закликаючи до уваги:
— Товариші, пояснювати, бачу, немає потреби, народ ви грамотний і бувалий. Декого навіть впізнаю. Нагадую головне: все, що вас хвилювало донині, всі турботи й проблеми, емоції й таке інше залишайте там, за брамою саду. Тут ви спільники, однодумці, друзі. Будьте готові
“А чого, непогано”, — завважив Пантелеймон. Він любив, коли черга підтримувала порядок і хтось брав на себе функції стежити за ним. А щодо готовності до всього… Пройшов би бородань крізь стільки черг, як Пантя…
Бородань повів людей за собою.
— Кажуть, це буде щось грандіозне й неперевершене, — поруч з Пантелеймоном опинилась учорашня блондинка. — Я майже два роки мріяла про цей день.
— Так, про таке мріє більшість людства, — мовив Пантя напівухильно й одразу ж перейшов у наступ: — Як ваше ім’я?
— Алла, коли це має для вас значення. А вас як звати?
— О, ім’я в мене варте уваги, давнє, рідкісне, — інтригував він блондинку. Знав, що без відповідної підготовки може своїм ім’ям викликати в кращому разі іронічну посмішку.
— Та кажіть уже, — посміхнулась Алла.
— Пан-те-лей-мон, — чітко і вагомо вимовив Пантя. Тепер уже він був певен, що своїм ім’ям таки справив на блондинку враження.
Підійшли до величезного будинку, власне, це був навіть не будинок, а якийсь велетенський промисловий цех, тільки без димарів.
— Нагадую, ніяких комплексів, лише за таких умов на усіх нас чекає успіх, — повторював бородань, пропускаючи в двері чергу.
Пантя весь підібрався, сміливо ступив через поріг… зашіюшив очі від яскравого світла. Туман ураз розвіявся. Пантя стояв під чистим, без жодної хмаринки небом на охайнім, білого кольору тротуарі. На душі було легко й ясно. Все його єство просотали спокій і впевненість у тому, то на землі він живе недаремно. Подібний стан Пантя звідав усього раз в житті. Було це колись у відпустці. Він із сім’єю тоді відпочивав у дерев’яному будиночку біля поліської річки. Якось літнього ранку Пантя вийшов на крутезний, порослий лісом берег; перед очима розпросторився безмежний виднокіл, за плечима ніяких турбот і вдосталь вільного часу. Легко вдихалося свіже ранішнє повітря, він уперше відчув себе рівним серед рівних, відчув нерозтрачену силу в молодому тілі й космічний, філософський спокій. Тієї миті йому здалося, ш.0 нарівні з птахами ширяв у небі…
Пантя подивився вниз і побачив центральну магістраль міста.
Та то це? Праворуч од Бессарабського ринку він не знайшов монстрів повоєнної забудови. Замість них — ошатні триповерхові будиночки та безліч крамниць із різноманітними вивісками.
“Так це ж Хрещатик, тільки вигляд має, як у двадцяті роки. Точнісінько таким я його бачив на фотографії в музеї історії міста”, — раптом збагнув Пантелеймон. Отже, Хрещатику і прилеглим районам якимось чином повернули первозданний дореволюційний вигляд. Поруч група іноземців слухала розповідь екскурсовода, яку той вів чи то китайською, чи то японською — в мовах він профан, сяк-так може щось лише англійською втямити.
Назустріч йому, знизу, піднімалась іще одна група іноземців, схоже, німці. Огрядні біляві тонконогі жінки і чоловіки в темних окулярах та шортах. Вигляд діловий, респектабельний, з кишень виглядають портативні магнітофони— вочевидь, записують розповідь гіда.
Пантя
Поки Пантій ошелешено крутив головою, під’їхав старовинний трамвай. Замість номера — табличка: “Перший російський трамвай”.
“А що, можна й покататись. Цікаво, куди він мене завезе?” — подумав Пантій і зайшов. Пошукав очима касу або компостер — немає. Пасажири зручно всідалися. Нарешті трамвай дзеленькнув і рушив, а з динаміка над головою полинув мелодійний жіночий голос:
“Шановні кияни й гості столиці, перед вами колишня центральна магістраль. Марно шукати в цьому районі сучасні будівлі. За рішенням уряду республіки від 1930 року ця частина міста стала заповідною зоною і разом з іншими такими ж районами становить унікальний пам’ятник історії слов’янської культури від найдавніших часів…”
Пантя напружив мізки. Про таке рішення уряду від 1930 року він сном-духом не відав. Але й інформаційку видають!..
“Ви звернули увагу, — лунало з динаміка, — що від 1919 року всі культурні споруди та історичні пам’ятники нашого міста в зразковому стані, чого не скажеш навіть про єгипетські піраміди та азіатські храми. Сьогодні Київ — столиця Української Радянської Республіки — налічує п’ять мільйонів жителів і розвивається поза історичним центром, під яким прокладено шість транспортних магістралей…”
Що й казати, інформація була просто приголомшливою. Пантелеймон не вірив своїм очам, але ж факт є факт: будинки, люди, дерева, інверсійний слід від аеробуса в небі були цілком реальні. Він міг торкнутися рукою стін, дверей, вікон, кущів, трави, квітів і переконатися, що все це йому не сниться.
На площі Жовтневої революції, чи як там її — Думській площі, біля напівкруглої темної будови колишньої міської думи трамвай зупинився. Пантя вийшов. Йому хотілося спокійно пройтися і роззирнутися. Незрозумілий зсув у часі вимагав детально розібратись у ситуації. “Краще в парк, — вирішив він, — серед, природи швидше зорієнтуюся в цих чудесах”.
Пантя піднявся повз будинок купецьких зборів (на табличку не глянув навмисне, бо знав його і як будинок філармонії) і через хвилину вже підходив до оглядового майданчика на крутому схилі Дніпра. Те, що він побачив, знову вразило його.
Правий берег Дніпра, на якому він стояв, вилискував на сонці широченною магістраллю з численними віадуками. Велетенські, чудової архітектури красені-мости нависали над чистою водою. Мостів Пантя нарахував понад десяток. Легкові машини і пасажирський транспорт найсучаснішої форми пірнали з мостів просто в тунелі. По той бік мостів, за Трухановим островом, порослим не лозою, а височезними деревами, починалося лівобережжя. Рівні, як стріли, магістралі, пообіч яких в обрамленні свіжої зелені бовваніли багатоповерхові споруди з дюралюмінію та скла. І над усім цим легким і Прозорим світом лівобережжя горбатилися дніпрові кручі, на вершинах і в улоговинах яких вирізнялися білокам’яні собори й золоті бані.