Пригоди. Подорожі. Фантастика - 91
Шрифт:
— Хан чимось невдоволений? Яку лиху вість тобі принесли? — у голосі Скольда вчувалась улесливість. — Поглянь, за вашим звичаєм, я прикладаю руку до серця, бо нічого лихого не мислю супроти тебе.
Та хан похитав недовірливо головою:
— Ти хотів обдурити мене… на тому возі зі зброєю немає луків, з яких мої воїни так влучно стріляють, а мечі іржаві, негодні навіть шию вівці відтяти, а списи трухляві, -’останні слова вигукнув гнівно й погрозливо.
— Я роздобуду тобі найміцнішу в світі зброю. Якщо ти сьогодні віддаси мого ворога, то завтра я вирубаю його дружину. Здобич буде твоя. Чуєш?
Та хан уже набрав байдужо-зневажливого виразу, лише відмахнувся нагаєм:
— А якщо вони піднімуть на мечі? То що матиму я, мої воїни? Ні, у мене є здобич, —
Скольд поклав руку на руків’я меча, відкинув полу довгого плаща, щоб не заважав. Озирнувся на своїх воїнів, уже й набрав у груди повітря, щоб кинути їм бойовий клич, але стримався, бо їх була невеличка купка, оточена з усіх боків вершниками. Зметуть ураз, мов весняний потік благеньку гребельку. Тоді заберуть не тільки зброю, а й життя. Подав своїм знак відступити до лісу, не встрявати в сутичку з кіннотою хана. А втім, Скольд і таким перебігом подій був вдоволений. Адже все одно здійснився його задум — він позбувся небезпечного ворога. Нехай не побачив його смерті, не вбив своїми руками, але ж супротивник в пастці, поведуть його на аркані вздовж річки, аж до теплого моря. А там потрапить на галеру, прикують залізом до весла й на все життя. Ще й наглядач, проходячи мимо, щоразу по спині ляскатиме канчуком із волових жил. І не виказуй свого норову, невдоволення, бо заб’є на смерть. Він володар тіла й душі галерника. Ні, не витримати запальному й гоноровитому Ольгу такої наруги, не вижити. То виходить, що Скольд оце зараз залишається ще й у виграші, бо нічого ж не заплатив, нічого не віддав із своєї здобичі отому рідковусому степовому розбишаці, а месника позбувся.
— Ха-ха-ха, — розкотисто зареготав Скольд. — Такого я й сам не очікував, щоб варязького ярла та в раби продати…
Хан, який уже вхопився за луку сідла, рвучко обернувся, здивовано поглянув на високого варяга, кивнув до тлумача. Той розгублено затнувся, бо серед тупоту копит, голосів та бряжчання зброї не розчув слів чужинського ватага. Та відаючи про нещадність ханського гніву, схитрував, скоромовкою проказав:
— Він, хоробрий хане, вдячний тобі, що забрав його ворога.
Той плямкнув товстими губами, прихопивши жорсткого вуса, нетерпляче тупнув ногою. Тлумач упав ниць, на коліна, підставляючи йому горбиком спину. Степовий володар ступив на неї, повільно й важко перевалив своє опасисте тіло на коня, мов уріс у нього. Озирнувся на полоненика, якого припинали до сідла. Той не опирався, байдуже дивився, як прив’язують ноги до стремен.
Хан знову тихенько свиснув, кочівники враз збилися докупи, затисли між собою коня Ольга, потім гейкнули й покотилися темним велетенським клубком униз, по второваній дорозі угрів до річки. Хмара невидимої куряви потягнулася за ними, розвіюючи липовий дух галявини. Молодий ярл востаннє глибоко вдихнув густий запах, ніби ковток втраченої волі…
Усі наступні дні кочівники мчали так швидко, ніби втікали від погоні. Робили короткі привали, здебільшого для того, щоб попасти коней та пополювати на сайгаків, табунці яких перебігали по далеких пагорбах. Вилаштовуючись довгим ланцюгом, орда з лементом заганяла їх у якусь із заболочених заплав чи до глибокого урочища. А там уже добивали стрілами, які потім обережно виймали з їхніх тіл, дбайливо витираючи й оглядаючи. Ольг спочатку дивувався, та потім зрозумів, що із зброєю у них скрутно. Не вміють чи не хочуть виготовляти, і досі не помітив жодної кузні, жодного ковадла. Здобувають її в бою або обмінюють на вкрадене чи награбоване.
Ось і він став здобиччю, везуть таким поспіхом, щоб потрапити вчасно на торжище, взяти за нього якнайбільше. Здобич! Ольг навмисне так себе називав, щоб не впасти в розпач, щоб затверділо серце в люті й ненависті. Тільки тепер пізнав ціну життя. На нескінченно довгих переходах, коли з неба на випалений степ стікав сонячний вогонь, а знизу бив безугавний тупіт копит, молодий ярл нестямно повторював: “Я живий, живий! І ніколи не буду рабом! Настане день, коли я встромлю меча в твоє тіло, Скольде!”
Орда носилася степом тільки їй відомими стежками та курними шляхами, а може, второвувала й нові. Інколи від неї відділялися загони вершників, які розбігалися навсебіч, швидко зникаючи серед високих трав. А через якийсь час з’являлися знову, женучи поперед себе товписько бранців, згорьованих і зчорнілих, рухалися бранці чомусь підтюпцем, спотикаючись, мовби поорішали якнайшвидше відійти від рідних місць, щоб серце не краялось, заніміло. Ольг цурався їхнього гурту, бо не вважав себе одним із них.
Кочівники майже не звертали на нього уваги. На привалі скинуть із коня, мов лантух, тицьнуть до рук шматок в’яленого м’яса чи сухого коржа, ото й увесь наїдок. Ще рідше випадало напитися. Завбачивши озерце чи річечку, кочівники мчали наввипередки, скочувалися з коней просто у воду, хлюпаючись і пожадливо напиваючись. Ольг же, змотузований і прикручений до сідла, не міг самотужки напитися, тому сидів, випроставшись і заплющивши очі, дослухаючись до того, як булькоче вода в череві коня під ним, як виляскує він копитами по теплій воді. Жадібно облизував з вусів, коротких і жорстких, краплі.
Як не дивно, але спрага посилювалася вночі, коли спадала денна спека, а сон зморював невтомних вершників. Заснути не міг, бо палив його всередині пекучий жар. Якщо траплялося ночувати на ще не витолоченій траві, то, перекочуючись із місця на місце, злизував з холодних листочків дрібні горошини роси. Вартові спочатку підозріливо стежили за ним, а потім звикли, не звертаючи уваги, дрімали навпочіпки біля багаття, що ледь блимало у безмежжі степу.
Та якось уночі, перекочуючись на пагорбі й визбируючи при місячному світлі росу з травинок, він помітив блискуче довге тіло. Гадюка повзла просто на нього. Ось вона вже майже поруч, зіп’ялася над травою — моторошно чорніли її очі. Отак і дивились якийсь час одне на одного. Потім ніби судоми перекотились її тілом, воно ще дужче “випнулося. Жах охопив Ольга, давко, скрикнув й покотився схилом донизу. А за ним із неймовірною швидкістю ковзала гадюка. І шипіла, шипіла…
Цей звук заполонив увесь степ, забивав дихання. Ось Ольг скотився у виярок, а зверху — наче аркан свиснув, як на тій заквітчаній галявині, тільки цього разу слизький і холодний. Виставив зв’язані руки, закриваючи обличчя, дзьобнуло гостренько в палець; з силою відкинув гадюку. Потім спиною впав на неї, крутився на місці, розтираючи в’юнке тіло по густій траві.
А зверху вже бігли кочівники, щось погрозливо вигукуючи й розмахуючи шаблями. Мабуть, гадали, що намірився тікати, бо котрийсь боляче копнув під бік ногою. Тільки підвівши, побачили під ним розчавлену гадюку, враз навперебій загалайкали, гидливо спльовуючи. Ольг же виставив перед ними палець, з якого скапувала кров. Кочівники якусь хвильку, зсунувши докупи голови, видивлялися на палець, а тоді заметушилися, про щось між собою засперечалися, тицяючи руками то на гадюк, то на молодого ярла. Один із них, спотикаючись, побіг до кочовища, інші, підхопивши Ольга на руки, подалися слідом.
Всадовили біля багаття, котрийсь вузьким ножем розрізав реміння на руках. Потім роздлубав гострим лезом ранку від зубів гадюки і заходився висмоктувати з неї кров. Ольга ж усе дужче й дужче почала тіпати пропасниця, кілька кочівників ледь стримували його, а то, здавалося, руки й ноги повикручувало б.
Далі його свідомість затопила повінь забуття. Не пам’ятає, скільки і куди його везли; інколи пробивалися звуки, голоси, іржання коней. Якось крізь примружені вії вгледів над собою обличчя хана, незворушне і кругле. Нічого на ньому не побачив, ні посмішки, ні гніву. Вжалила думка: “А як не захоче далі везти? Накаже вбити? Рука ж спухла”. Тоді, намагаючись підняти важку руку, поворушив пальцями. Верхня губа хана з рідкими вусами здригнулася, в очах спалахнули жорстокі вогники. Здавалося, він здогадався про побоювання полоненика, його хитрування, тому й з’явився на його жовтому обличчі глузливий посміх. Та молодому ярлу було байдуже; полегшено зітхав, коли орда зривалася з витолоченого місця й вихором летіла навперейми сонцю.