Приватне доручення
Шрифт:
— Дівчино! — покликав Ягвіц буфетницю. — Ще сто грамів і пачку «Казбеку».
Опівдні вони розійшлися. Ягвіц потиснув руку Нікольському і нагадав уже серйозно й жорстко:
— Рапорт датуйте вчорашнім числом. Бажаю успіху.
Розділ XVII
НОВІ ЗНАЙОМІ
Ягвіц-Масальський все ще жив у сім'ї льотчика цивільного повітряного флоту Сашка Лучка. Жив він спокійно, впевнений, що Нікольський легко виконав його наказ. Тут, у Вишгороді, починалася широка колія, і під вагонами, що приходили з-за кордону, замінювались колісні візки. Та… скільки було
Після того, що сталося в будинку відпочинку, виникла думка появитися до Коломийчука в цій формі: адже до шляхового майстра прийде й «справжній» вохрівець — агент «Два-х». А коли люди Коломийчука підтвердили здогад про те, що явка провалилася, простий розрахунок Ягвіца набув іншого значення: якщо чекісти будуть зв'язувати зникнення Коломийчука в появою на станції людини в формі з жовтогарячими кантами, то нехай цією людиною буде «Два-х», А генералові Улласові Ягвіц скаже, що просто не встиг попередити свого помічника про можливу засідку біля будинку шляхового майстра. «Втопаючий не боїться промокнути», цинічно говорив собі Ягвіц і протягом всього життя керувався цим зручним афоризмом.
Щоб не викликати в Лучків підозри, Ягвіц- Масальський ще кілька разів виїжджав у «геологорозвідувальні партії»; насправді ж він просто доїжджав поїздом до Стрия, а потім сідав на зустрічний і повертався назад. В дорозі брав постіль, добре наїдався, випивав на вокзалі чарку, а в поїзді, як справжній москвич, — незліченну кількість склянок чаю і розважав своїх супутників веселими анекдотами. Приїхавши у Вишгород, він цікаво розповідав про роботу геологів і розвідувальних партій, скаржився на погані дороги та постачання, дарував Ганнусі яскраві шматки кварцу та інших мінералів. «Ось погляньте, що знайшли в нашій другій партії Виявляється, тут багатющі поклади. Неодмінно треба написати в главк…»
З Ганнусею він був люб'язний, уважний, але не більше. Ставився з поблажливістю старшої людини, що, як помітив з самого початку, заспокоїло брата.
Через кілька днів Ягвіц зібрався в лазню. Весело посвистуючи, купив квиточок, глянув на годинника і зайшов до загальної роздягалки. В вогкуватій кімнаті він сів біля вільної шафки. Його сусід вже зовсім роздягнувся і тупцявся на мокрій доріжці, докурюючи цигарку.
— Дозвольте прикурити, — звернувся до нього Ягвіц-Масальський. Торкнувшись сигаретою сусідової цигарки, він швидко прошепотів: — Що чути? Обміняємося пакунками з білизною. Боже борони вас пити, Нікольський!
Нікольський поспішно кивнув головою ї пішов у душову. З дверей, що вели туди, долинув реґіт і хльоскання віників.
Ягвіц став роздягатися. Навпроти в чорних плавках сидів хлопець і перебирав білизну в маленькому спортивному чемодані. Ягвіц звернув увагу на його обличчя і руки в крупних синіх плямах. «Порох під шкіру потрапив», зрозумів він.
Помітивши погляд Ягвіца, хлопець підійшов до нього.
— Що? Добре розмалювали? Нічого, хоч очі лишилися цілі.— Він вдарив Ягвіца по плечу. — Ти в загальну? Ну, пішли спину потреш. — І вони потонули в парі, що клубками вкотилася з розчинених дверей в передбанник.
Коли за годину Нікольський, червоний, розморений, сидів у вестибюлі бані і з насолодою ковтав цигарковий димок, в його маленькій фібровій валізці вже лежав пакунок з грошима і ще якийсь квадратний пакет. Йому страшенно хотілося розкрити валізку й порахувати гроші.
За кілька днів на почтамті, у віконці, над яким стояв напис: «До запитання», Ягвіцу вручили телеграму з Москви. Зміст її був зовсім невинний: «Електробури кількістю двох штук відвантажені вашу адресу завтра». Це означало, що завтра ввечері поїзд з делегацією прибуде. у Вишгород.
Ягвіц знову схилився до віконця і простягнув дівчині телеграму:
— Пробачте, але сталася, мабуть, помилка: телеграма адресована не мені, Я дійсно Масальський Павло Леонтійович, але електробурів не чекаю. Я стоматолог і користуюся поки що звичайною бормашиною, — Посміхнувшись на власний жарт, він ввічливо вклонився і пішов з поштамту. Поблукавши містом, він зайшов в телефонну будку, опустив монету, набрав номер.
— Хто? Який Нікольський? Ага, Олексій Петрович! Не впізнав вас, — збрехав Ягвіц. — Завтра ввечері, годин у дев'ять, прошу до мене. Вип'ємо по чарчині. В честь чого?! Іменини, дорогий. Так, старію, старію, брате. Прошу бути обов'язково. Так, в дев'ять.
Це був наказ діяти. Але іменини й справді були. Тільки не завтра, а сьогодні. Диспетчерові Вишгородського аеропорту Ганнусі Лучко сповнялося 22 роки. В квітковому магазині Ягвіцові склали скромний, але приємний букет. Розплатившись, він домовився, що квіти будуть доставлені на квартиру Лучко. В гастрономі купив коробку дорогих цукерок і пляшку шампанського. Уже уявляв, як збентежиться і почервоніє Ганнуся, побачивши його подарунки, як вона щиро сплесне руками й скаже: «Ну, навіщо ви?»
Біля під'їзду його наздогнав Сашко. Він ішов під руку з якимось франтуватим льотчиком.
— Ось, Павло Леонтійовичу, демонструю: Андрій Чеканов. Ваш земляк, москвич, мій товариш фронтовий. Піжон і хвастун. Два роки не бачились, а він уже й носа задер!
— Дуже приємно, Масальський, — назвав себе Ягвіц.
— Чеканов, — трусонув його руку льотчик і Ягвіц виразно почув запах вина.
— Що, закарпатське вино попивали? — запитав він. Але запитання це було зайве: блакитні очі Андрія добре-таки почервоніли.
— Було трохи, — зізнався льотчик.
— Що до цього він у нас вищий клас має,— кивнув Сашко на друга. — А в гості не хоче заходити. Зазнався. Я його впіймав на аеродромі і прямо з кабіни виволік.
— Не можу, Сашко, розумієш. До тебе зайду іншим разом. Я тут біля двох діб буду, а треба головний візит зробити… до неї, ти ж сам розумієш. А в мене лише сьогодні вечір вільний. Завтра, мабуть, весь день в милі буду: назад політ готувати треба. Так що — в рот не можна буде ані грама.
Чеканов явно ігнорував Масальського і хотів позбавитись від Сашка. Масальський це помітив. Помітив він і критичний погляд, що ним окинув Чеканов простенький формений костюм Сашка. Сам Андрій був зодягнений багатше, якщо мати на увазі його нові хромові чоботи, картуз з високим денцем і крутим козирком. Причиною його незалежності та франтуватості була, мабуть, і червона замшова куртка з багатьма замками-блискавками, що її він недбало кинув на руку, залишившись в кремовій, з тонкого полотна сорочці з короткими рукавами.