Прокляті
Шрифт:
Я не випадково перейшла від сцени, в якій група моїх товаришів зіткнулась із величезною оголеною жінкою, до ретроспекції, в якій уже я сама залишаюсь без одягу та досліджую як внутрішнє, так і зовнішнє своє оточення, не маючи на собі звичайних захисних шарів одежі чи сорому. Немає жодного сумніву: в величезній, повністю відкритій фігурі Полудниці я відчуваю спорідненість, можливо — захоплення будь-якою феміною, яка може презентувати себе з такою очевидною відсутністю сором'язливості, мабуть, зовсім не цікавлячись тим, хто що про неї скаже чи подумає. На один Гелловін я одяглася, як Сімона де Бовуар, і, здається мені, тепер я завжди буду трошки де Бовуар.
Сатира Джонатана Свіфта залишається
Більшості дітлахів залишається невідомо, що у королівстві Бробдінгнег, у другому томі, Свіфтовий авантюрний роман про подорожі насправді стає трохи крикливим і ризикованим.
Ось про такі непристойні ласі шматочки дізнаєшся, коли тобі не ліньки почитати додаткову літературу, щоб отримати додатковий кредит у семестрі. Особливо коли це відбувається на різдвяних канікулах, які ти проводиш на самоті, оголена, єдиний мешканець спорожнілого гуртожитку. У другому томі Свіфтового шедевру, як тільки гігантські мешканці Бробдінгнегу ув'язнюють Гуллівера, його представляють королівському двору й роблять із нього щось на кшталт талісмана, примушуючи жити в апартаментах королеви, у дуже інтимній близькості до дуже величезних фрейлін. Саме ці фрейліни задовольняють себе, знімаючи весь одяг і лягаючи поряд в одне ліжко, поки наш герой вимушений подорожувати горами й долинами їх повністю оголених тіл. Пишучи під виглядом оповідача, Свіфт описує цих жінок — найбільш чарівних аристократок свого суспільства, які здавались такими гарними й привабливими на відстані, — і які насправді являли собою болотисту геєну, що виділяє сморід, коли роздивлятись їх зблизька. Наш крихітний герой спотикається, мандруючи їхніми пористими вологими тілами, несподівано зустрічаючись із страхітливими хащами лобкового волосся, запаленими прищами, широкими кавернозними рубцями, ямами, зморшками глибиною по коліно, відрізками омертвілої, розшарованої шкіри і неглибокими калюжами смердючого поту.
Отож уже було належним чином відзначено, що ландшафт, описаний Свіфтом, носить відбиток дивовижної схожості з реальною територією Пекла. Цей широчезний ландшафт благородних дам напівлежить у полуденній втомі, очікуючи, а насправді — вимагаючи, щоб крихітний зморщений чоловічок подарував їм насолоду. І увесь цей час він спотикається та хитається від невіри й повної відрази до них. Переповнений нудотою і жахом, виснажений, поневолений Гуллівер змушений працювати, аж доки гігантські жінки не досягнуть задоволення. З усієї англійської літератури небагато знайдеться абзаців, які можна було б порівняти із цими рядками Свіфта щодо тупості описів і небажаної чоловічої грубості.
Матінка розповіла б вам, що чоловіки — хлопці, чоловіки, самці, врешті-решт — занадто дурні, занадто довірливі та занадто ліниві, щоб досягти успіху як справді обдаровані брехуни.
Так, може, я і мертва, і трохи гордовита, і непохитно суб'єктивна, але я добре знаюсь на тупому смороді жінконенависництва. І дуже вірогідно, що сам Джонатан Свіфт у дитинстві був жертвою сексуальних домагань, і тому тепер давав вихід своєму гніву в пасивно-агресивній художній вигадці.
У своєму славетному безглуздому стилі тато сказав би: «Жінка їсть для того, щоб задовольнити свою кицю». Тобто: все, що ми робимо занадто затято, ми робимо як компенсацію через брак мінімальної кількості сексуального задоволення.
На це мама сказала б, що чоловіки вживають забагато алкоголю через те, що їхнім пенісам хочеться пити.
Насправді, той факт, що я є нащадком батьків — колишніх хіпі, колишніх растаманів, колишніх панків, колишніх анархістів, — означає, що мене безперервно бомбардує нескінченна кількість грубих трюїзмів.
О ні, я сама ніколи не відчувала оргазму, але я читала «Мости округу Медісон» і «Колір пурпурний», і коли я щось дізналася від Еліс Волкер, то це те, що коли комусь вдасться допомогти жінці знайти цілющий спосіб маніпулювання клітором, вона стане найвідданішим прихильником і найкращим другом цієї людини — назавжди.
Отже, з цим покінчено; і я стою навпроти сербського демона, величезної оголеної жінки-торнадо, відомої, як Полудниця.
Передовсім я скидаю шкільні туфлі й встановлюю їх на безпечній відстані від демона. Потім знімаю светр, охайно згортаю його та кладу на туфлі. Розстібаю ґудзики на манжетах блузки, підгортаю рукави до ліктя, не зводячи очей із волохатих ніг гіганта, підіймаю голову до неба, щоб подивитися на її гомілки, коліна, мускулясті оголені стегна, витягую шию, аби побачити Венерин пагорб Бробдінгнегині.
Різкий свист розтинає повітря, свист такий голосний, наче пожежна сирена. На землі, поряд із моїми ногами в панчохах, лежить і дивиться на мене відтята голова Стрільця, все ще стискаючи губи.
— Агов, дівчинко, — каже відтята голова, — що б ти не замислила, не роби цього…
Я нахиляюсь і хапаю голову Стрільця за довге волосся синього ірокеза. Тримаючи його голову, наче сумочку, я стаю на вигін ноги гіганта.
Гойдаючись у мене в руці, Стрілець каже:
— Коли тебе їдять, це диявольськи боляче. Ти не зобов'язана чинити так…
Я підношу синій ірокез до рота й стискаю його в зубах, тримаючи так, як пірати тримали ножа, коли ці означені пірати вдиралися на такелаж корабля. Таким саме чином я чіпляюсь за розкішне волосся ніг гігантського демона Полудниці й лізу нагору, видираюсь на м'ясистий гребінь її шкіри. Наче Гуллівер, я пропливаю повз зморщену шкіру колін демона, а потім продовжую хапатися за товсті волоски, підтягуючись іще вище — уздовж величезних стегон демона. Кинувши оком на далеку землю, я бачу Бабетту, і Паттерсона, і Леонарда — всі вони задерли голови та спостерігають за моїм вознесінням, роззявивши рота. Якщо озирнутися, то з цієї висоти я бачу перламутровий блиск далекого Океану сперми, пару, що підіймається з Озера гарячої слини, вічну темну хмару кажанів, що висить над Річкою крові.
Висячи на синьому волоссі, стиснута моїми зубами, голова Стрільця каже:
— Ти божевільна, маленька дівчинко, і ти це знаєш.
Не перериваючи підйому, я йду уздовж зморщених складок labia majora — великих статевих губ, пробираючись, наче у найгіршому нічному страхітті Джонатана Свіфта, крізь їдкі хащі кучерявого густого лобкового волосся.
Наді мною нависає, наче погане передчуття, карниз із двох велетенських грудей. Між ними я розрізняю підборіддя, над ним — пагористу пару губ, що жують щось, і одну ногу Стрільця, одягнену в сині джинси, все ще взуту в мотоциклетний черевик: нога стирчить із кутка величезного рота.