Провінціалки
Шрифт:
Але клацають двері нагорі, і на галерею виходить Борис. Жоден з танцівників не поглянув угору, та відстань між ними блискавично і майже непомітно для стороннього ока збільшилась. Світлана без видимої причини розсміялась, а в Сергієвих рухах з'явилися м'які, але чітко окреслені блазенські кривляння.
Світлана (не підводячи голови). Борю, тут без нас, виявляється, гуляння. І вже майже скінчилося. Ми, виявляється, все проґавили.
Борис. Он як?
Сергій. Борю, не вір. Он мамочка готує закуску, і скоро засвітяться
Т а н я (різко натиснула на клавішу — зупинила музику. Зумисне вкладає у своє запитання інший зміст. Зневажливо). Ви?!
Сергій (ледь збентежився). Поза сумнівами. То як, Борю?
Борис (спускається). Я вже в путі.
Сергій. Чудово, Борю, чудово. Нічого іншого я й не чекав. Адже не все ще звірено одне одному, не всі пісні проспівано, і навіть... (здіймає руку з розчепіреними пальцями, наче хірург перед операцією, й дивиться на стіл) не все ще з'їдено.
Б о р и с. От у це я вірю. Я вірю в тебе, Серьожо.
Сергій. Так, як це важливо — вірити людині. Яке прекрасне почуття — віра в людей. (Він знову став сам собою, непевність, що було промайнула, зникла, він розкутий і в настрої.) Як нам його не вистачає! Я теж вірю в тебе, Борю! Я вірю в твою докторську, у твоє щасливе майбутнє і в майбутнє всього людства. Я невиправний оптиміст...
Лідія А н д р і ї в н а (з'являється з заставленою наїдками тацею. Вона вже в іншій сукні, на котрій висяває надто велика брош, придбана, зрозуміло, не в ювелірному. Туфлі теж: інші. Досить манірно, розраховуючи на враження, що має пойняти всіх при її появі, проте цілком виправдану). Ну, швиденько я?
Сергій. О-о, мамочко! Як доречно! Ура! Ура! (Помічає її вбрання.) Я вражений. І як усе підібрано. І таця оця... (Вихоплює в неї тацю, і поки Лідія Андріївна розкладає все, що принесла, на столі, держить у руках.) Так, оптиміст. І саме тому я й пропоную тост за наше щасливе дитинство, що неодмінно настає за забезпеченою старістю...
Лідія Андріївна (розгубилась). Ой ні, навіщо ж...
Борис. Він жартує.
Світлана. І жарти його, як завжди, дегенеративні. Не слухайте його.
Сергій (не ображається). Не завжди, не завжди, але цього разу так, я неправий. Хоча б тому, що старість поки що нікому з нас не загрожує. То не будемо про неї й згадувати. Лідіє Андріївно, за наше майбутнє, за вас, — Боже мій! — жінка у вашому віці лише починає відчувати себе жінкою, за Борині успіхи — вони так близько, та що там, вони вже є, вони при ньому, а скільки їх попереду! Світланко, за твою нову якість при Борі...
Світлана. Ой, не треба, не треба. Не мучся. Від тебе тільки й ждеш якоїсь гидоти.
Сергій. Ех, не розуміють душі поета. Гаразд, не я перший. Танюшо, за твої університети, не в горьківському розумінні цих слів, а в цілком прямому. За твою битву при Каннах — як там, коли вона сталася?
Таня
І правильно, не забивай собі голови минулим. Думай про майбутнє і про те, що Борин тато з тобою.
Світлана (тріумфально). Ось. Так я і знала!
Борис. Е-е-е...
С е р г і й. А що? Що я сказав? Ми всі з тобою. Я навіть прийду до тебе на іспит.
Світлана. Вона просто мріє.
Сергій. Так, мріє, але соромиться сказати. (Дивиться у вічі Світлані.) Вона дуже сором'язлива і скромна дівчинка. Шкода, не збирається заміж, я з нею одружився б. Ех, Лідіє Андріївно, як ми зажили б! Я маю на увазі — ми всі!
Борис. Здається, ми відхилились.
С е р г і й. І справді. Роки, роки... Ну, за вищесказане!
Вмить наливає собі в чарку й перехиляє її. Оскільки таке завершення застільних думок уголос сталося блискавично, присутні, не зметикувавши, що все вже сказано, спантеличено втуплюються в Сергія, він же незворушно тицяє виделкою в одну з тарілок і щось уже жує.
С в і т л а н а. От свиня.
Сергій. М-м? Хто?
Борис. Та-ак...
Сергій (наче прозрів). Любі мої! Це я, так? Чимось вас засмутив? От... (Награно-зніяковіло показує на свою тарілку.) Лідіє Андріївно, чудово. Так смачно! Якщо й Таня так готує... Наче в мами побував. Наче в сестри рідної. Ну, можна й закурити, а то все їмо та їмо... (Дістає сигарету, клацає запальничкою.)
Світлана. Тільки не за столом. Ти ж не в себе, на улюбленій роботі.
Сергій (криво осміхнувся). Слухаю, слухаю. Справедливо. Вказали на місце-с. Я на лавочці посиджу, а ви тут поки без мене, в родинному колі. Адже так і не поговорили.
С в і т л а н а. Та вже за тобою вставиш слово.
Сергій. От саме й нагода. (Пішов до дверей, повернувся. ) Я недовго.
С в і т л а н а. Та можеш і затриматись.
Сергій клацає вимикачем коло дверей — у дворі спалахнула лампочка,
освітила ґанок і лавку. Вийшов у двері, обійшов ріг будинку, важко опустився на лавку Сидить, втупивши погляд кудись униз, з незапаленою сигаретою в губах, і в цей час, мовби чогось остерігаючись, та заразом і зраділо, з'являється й підходить до нього Старий.
Сергій байдужно глянув на нього і знов опустив голову.
Старий. Добридень, синку.
Сергій. Привіт, батю, привіт!
Старий. Що, не впізнав?
Уважніше придивився до нього Сергій, а тоді різко оглянувся на вікна холу: ні, здасться, все спокійно.
С є р г і й. А що впізнавати? Чого тобі треба?
Старий. Та ось ти мені потрібен. Сильно побалакати хотів.
С е р г і й. Ну, знайшов час. (Знову озирнувся.) Люди відпочивають. Іншим разом як-небудь. Ти йди собі.