Роксолана
Шрифт:
Тяжкі думки хороводили в голові бідолашної полонянки. Колись «мама звала її сонечком, батько – королівною, приспівувала собі співаночки, пострибуючи на одній нозі, висувала від насолоди язичок, показувала білому світу: «Ось!» Кортіло їй швидше вирости, рвалася з дитинства, як із тенет. Куди й чого?» (2). Із сумом згадувала, як пережила втрату матері, Олександри Лісовської, яку чотири роки тому схопила орда. Того разу Насті пощастило сховатися. Мати врятувала: вчасно попередила доньку, а сама не встигла втекти.
Зітхнула важко, згадуючи матінку, яка щоднини поралася по господарству, але й про пісню не забувала та ще й всміхалася. Була вродливою, та вроду свою доньці не передала. Що з тією
Та кому тепер цікава ця історія, якщо потрапила в полон, як і її рідна ненька, якщо безслідно зник для неї бідолашний батько в палаючому Рогатині та її наречений Стефан. Мала б померти й на цьому покінчити з невдалим життям. А потім трапилось те, що можна назвати смертю. Саме так. Вона пережила смерть першої любові, свою власну смерть, щоб тепер ніби воскреснути, знайти в собі снагу дивитися жорстокій долі в очі, знати, що попереду – існування понуре, сіре, майже тваринне.
Єдине, що залишалося, чого ніхто не міг заборонити, – повертатися в думках до своєї домівки з соснових колод, просторої та з великими вікнами; до рідного краю, де влітку панує свіжа зелень високих трав та кремезних дерев, взимку все вкривається білим шаром снігу, восени – золотим, як її коси, килимом, а навесні все починається спочатку. Чарівна казка, у яку Анастасія більше ніколи не потрапить навіть на мить. Здавалося, весь світ покинув її, ніби на кару за якісь великі злочини. Та які ж злочини? Знала, що невинна й праведна. Кому про це розкажеш? Хоч куди поглянеш – усе чуже, ненависне, смердюче. «Усе живе здавалося для бранок недосяжним на цих вулицях, і вони ніби забули про його існування так само, як поволі забували свого Бога, що покинув їх на самоті, відцурався, лишився за морем, пославши їх на чужину, безпомічних і слабих» (2).
Попереду нікчемна доля однієї з іграшок чоловіка, який дасть за неї найвищу ціну, життя в суцільному приниженні, в напівмаренні, але все ж життя! Дівчина посміхалася гіркій долі, не хотіла підкорятися, чекала на диво. Мріяла, щоб залишився на волі її Стефан і шукав її доти, поки не знайшов би і викупив. Яке б це було щастя! Відволікалася, вигадуючи казки, бо такого не буває в реальному житті. І дива не буде. Але все ж доля усміхнулася золотоволосій дівчині. Диво прийшло в особі візира Ібрагіма – вірного друга султана Сулеймана, володаря Османської імперії. Саме для нього захотів придбати дівчину уважний і мудрий візир. То була перша сходинка Настасі до великої влади, влади жіночої, влади державної.
Але Анастасія нічого не знала про майбутнє життя й лише уважно розглядала мовчазного суворого чоловіка. Не знала вона й того, що він був ладен викласти за неї вдвічі більшу суму грошей, ніж визначив купець. За ці гроші можна було б купити трьох черкешенок, але візир не вагався. Він був певен, що купує для свого володаря рідкісний товар, майже безцінний, якщо взагалі можна так говорити про жінку. Тим паче, знав мудрість торгову: товар набуває вартості від тієї ціни, яку за нього заплачено. Але продавець, довідавшись, що дівчина має опинитися в гаремі відомого володаря Османської імперії султана Сулеймана, зробив нечуваний крок – подарував незвичайну дівчину на знак особливої поваги до падишаха. Ібрагім без зайвих думок прийняв подарунок.
Чарівне молоде тіло, розкішне волосся, допитливі очі й загадкова усмішка. Незвичайний товар! Окрім усього, Настася вразила Ібрагіма своєю допитливістю. Вона ніби вирішила влаштувати візиру іспит. Більшість її запитань стосувалися султана Сулеймана, який нещодавно сів на трон після смерті свого батька. З цікавістю дівчина слухала про великі подвиги, які напевно здійснить молодий падишах. її обличчя було сповнене гідності, ніби те, що стосувалося цього великого мужа, стосувалося і її. Мрійливо дивилася вдалину, не забуваючи, однак, уважно слухати вірного соратника султана Сулеймана.
Побачивши на своєму віці велику кількість найрізноманітніших жінок, Ібрагім потрапив під вплив чарівної вдачі юної полонянки. Збагнув, який безцінний скарб придбає для гарему свого улюбленого султана. Важко було не захопитися цією незвичайною полонянкою. Усі невільники стогнали, проливали сльози, а вона сміялася, з гордістю дивлячись довкола. В її погляді не було ані жаху, ані приниження. Тільки гідність та безкінечна гордість. Зворушений такою поведінкою, візир намагався збагнути, що це все означає? Може, просто дурне дівча? Ібрагім уперше бачив рабиню, яка так дзвінко, з викликом сміялася, потрапивши в рабство. Чи не знущається вона з нього і з усього світу жорстокості, у якому опинилася не за своєю волею? Чи то не є проявом твердого характеру й незламності духу?
Вона не була красунею, але в її постаті, допитливих очах, трохи кирпатому носику було щось привабливо-чаклунське. Мабуть, недаремно так грало під сонячними променями руде пишне волосся чужинки. Чоловік уважно придивлявся до полонянки, відчуваючи, що з тієї миті, як вона опиниться в палаці господаря, трапиться щось незвичайне! То було важке, гнітюче передчуття, яке візир поборов і примусив себе не відводити очей від прямого погляду загадкової чужинки. Звідки в неї сміливість так відкрито дивитися на нього? Це він її оцінює, це він її купив, а вона так поводиться, ніби все відбувається навпаки. Ще й усміхається. Візир все ж усміхнувся їй у відповідь, а вона подивилася на нього так, що він зрозумів: цей світ зовсім не знає цієї дівчини. Він хоче скорити її, але прийде час і вона зламає його.
Ібрагім був приголомшений. Роксолана – таке ім'я дав дівчинці старий турок, що пригрів цей скарб, – поводилася досить дивно як для полонянки. Вона вражала сумішшю гострого як бритва розуму і мало не дитячої наївності. Дала зрозуміти, що знайома з латиною, польською, сербською мовами. Мабуть, здобула непогану освіту. В очах у неї світиться розум. Що ж, це на краще. До того ж ці чутки, що вона королівська донька – їх донесли до Ібрагіма люди, яким він звик вірити, – підігрівали цікавість до полонянки. Та ще її поведінка. Те, як поводилася дівчина, вражало понад усе.
Вона добре приховувала свої почуття. Бо тут, між такими ж, як і вона, невільниками, забуто про існування душі, серця. Вони могли тільки обливатися сльозами. Настя намагалася не думати про те, що стала жертвою часу, дочасною мученицею, позбавленою волі. Ніхто не знає, скільки триватиме її невільниче життя. Але ж глибоко в серці вона залишається вільною, й ніхто не змусить її думати інакше. Утім, чимдалі їй ставало важче на душі. «Щедро обдарована волею до життя, не мала тепер навіть тої безпритульної волі, що мала найпаршивіша кішка на вулицях Стамбула» (2).