Розколоте небо

Талан Світлана

– Аж два?

– Так. Перший ритуал називається одклінщина. Він відбувся біля святого храму, де не було жодної сторонньої душі, лише я під небом та Бог нагорі. Тоді я, ще молодий та гарний, дав обітницю обраному шляху. І знаєте, скільки я тоді молитов прочитав? – запитав старий, не чекаючи на відповідь. – Аж шістдесят!

– Ого! І всі знав напам’ять? – спитав здивований юнак.

– А то ж як?! Я сліпий від народження, – відказав Данило та продовжив: – А другий обряд називається визволівка. Тоді я склав клятву з суворих присяг. Ось так! – сказав старий та тяжко зітхнув. – Я б міг іще

багато цікавого вам розповісти, але ж ви прийшли не за моїми спогадами, тож послухайте пісню «Сокіл і соколя».

Данило витримав паузу, доки стихли голоси, й знову торкнувся струн бандури. Він знав, як розчулити людей. Хіба ж могла залишити байдужими слухачів пісня про сокола, який полетів у чисте поле «живності діставати, не дістав, дитя утеряв»? Йшли стрільці, безпорадне дитя «у пута запутали та понесли у город на ринок». Полегшено видихнули слухачі, коли дізналися, що Іван Богословець «велике мав милосердіє», срібні пута з ніг познімав, поніс на гору та випустив птаха на волю.

Дай, Боже, на здоров’є на многі літаВсім православним християнам,На многі літа,До конця віка!

Такими словами закінчив свою пісню бандурист.

У жінок і дівчат ще не висохли сльози, а вони вже усміхалися – так гарно закінчується пісня! Люди дякували бандуристові, але не аплодували, бо не прийнято. Понесли гостинці Данилові та сироті-поводирю. На простеленій старій ряднині з дірками, яка, напевне, слугувала їм і ковдрою, і одягом у негоду, з’явилися і хліб, і пироги, і шматочки сала, і сир, і молоко в кухликах, а в кашкет клали гроші.

Варя з Ганнусею послухали розповідь старого про те, як нещодавно в місті ревнивий чоловік зарізав свою молоду дружину та новонародженого хлопчика, а щоб не впала на нього підозра, вклав у руки небіжчиці ножа. Він спалив свою закривавлену одежу, а сам такий крик та галас здійняв, що ніхто б і не здогадався ні про що, якби вже після похорон не знайшли у грубці шматок незгорілої закривавленої його сорочки. І хто знайшов? Сусідський хлопчик, який прийшов до «згорьованого» батька допомогти прибрати в хаті.

– Не приведи Господи! – хрестилися жінки.

Варя ще трохи покрутилася в натовпі. Вона кивнула батькові, який саме викладав гостинці бандуристу та збирався з ним повести розмову про більш важливі справи у світі, й звернулася до Ганнусі:

– Може, підемо звідси? Далі будуть нецікаві чоловічі розмови.

– Ходімо! – погодилася подруга.

Дівчата взялися за руки та побігли до села. «Андрійко чомусь не прийшов», – майнуло в голові Варі, але незабаром вона вже не переймалася думками про коханого, бо з подругою пішли їсти.

– А твій батько не насвариться? – поцікавилася Ганнуся, коли від пирога з маком залишився маленький окраєць.

– Та ти що?! – засміялася Варя. – Ти ж добре його знаєш. Батько суворий до інших, а душа в нього добра та лагідна. Знаєш, як він мене любить?!

– Знаю. Ластівкою кличе. Дивно якось.

– Що тут дивного? – запитала Варя, ставлячи кухлик із молоком на великий круглий стіл, застелений білою вишиваною скатертиною.

– Ніхто в селі

свої дітей так не називає – не прийнято.

– А в мене тато такий! – з гордістю сказала Варя. – Він і посварить, і пожаліє, коли треба. А яке намисто він мені привіз із міста! Хочеш, покажу?

– І мовчала! Ану ж неси!

Варя потягла подругу до великої дубової скрині. На ній був замок, але дівчина швиденько принесла ключ.

– Ой-ой! – Ганнуся полохливо озирнулася. – Чи можна?

– Можна! Тато з мамою ще довго будуть кобзаря слухати, нескоро повернуться.

Варя дістала дві низки намиста – червону та синю, приклала до грудей.

– Яке гарніше? – спитала вона, засвітившись усмішкою.

– Ой! Яке гарнюнє! Тобі і те, і те личить!

Варя покрутилася перед подругою, а потім помітила, як тінь смутку промайнула по обличчю дівчини.

– Даси колись на свято вдягти? – запитала Ганнуся, торкнувшись пальцями дівочої радості.

– А тобі яке більше сподобалось?

– Червоне.

– Бери, – Варя простягла червоний разок й широко усміхнулася. – Бери, бери! Це мій тобі подарунок!

– А… Як же батько? – розгубилася Ганнуся. Вона закліпала очима, а потім втупилася в намисто, все ще не наважуючись взяти до рук.

– Я потім йому зізнаюся, – махнула рукою Варя. – Не переймайся, то вже мій клопіт. Ти ж мені як сестричка. Чи не так?

– Так, – Ганнуся врешті-решт узяла намисто, піднесла до очей. – Яке ж воно гарне! Аж сяє!

– Носи на здоров’я!

– Дякую! – дівчина оговталася, обняла подругу, розцілувала в обидві щоки. – Ти направду моя сестричка!

– А ще я тобі ось що покажу, – таємниче мовила Варя й схилилася над скринею. Звідти вона дістала новеньку гасову лампу з великим склом. – Це мені тато купив у нову оселю! – гордо сказала Варя.

– Овва! Я такої ще ніколи не бачила! – Ганнуся захоплено розглядала лампу, яка справді була дуже гарна. Велика й розкішна, із зеленим зовні та білим усередині порцеляновим абажуром, вона не могла не викликати захоплення.

– Вона так ясно світить! Це – дванадцятилінійна [2] лампа! Я її підвішу до стелі в найбільшій кімнаті! – похвалилася Варя.

2

Цифра у гасових лампах позначає ширину ґнота й вимірюється у лініях (1/12 дюйма), що вказують на потужність лампи.

– Заздрю я тобі, Варю! – сказала Ганнуся.

– Не треба, заздрість – то зло. Я ж із тобою поділилася намистом, тож навіщо мені заздрити?

– Все у тебе є, – зітхнула Ганнуся.

– Не сумуй, – Варя обняла подругу за плечі. – Ось зберемо по осені врожай, заплатимо податки, тоді тато мені нові чобітки купить, а я тобі свої віддам. Вони ще гарні, мало ношені.

– А тато дозволить?

– Дозволить! Я його вмовлю. Тепер не будеш казати, що мені заздриш?

– Ні. Як добре, бо мої геть продірявилися. Їх можна буде полатати та віддати доношувати молодшій сестричці, – заговорила швидко та збуджено Ганнуся. – Ой! Що ж це я все про себе?! Хотіла про Андрійка запитати. Все бігаєш до нього на таємні побачення?