Сіддхартха
Шрифт:
— Які ж гарні у тебе вірші! — вигукнула Камала.— Якби я була багата, то заплатила б тобі за них золотом. Одначе нелегко буде заробити віршами стільки грошей, скільки тобі треба. Бо якщо ти хочеш стати Камалиним другом, то грошей тобі знадобиться багато.
— Як же ти вмієш цілуватись, Камало! — прошепотів збентежений Сіддхартха.
— Так, цілуватись я вмію, саме тому мені й не бракує одежі, черевичків, браслетів та багатьох інших речей. А от що вийде з тебе? Невже ти тільки й умієш, що думати, постувати та складати вірші?
— Я знаю ще жертовні
— Стривай,— урвала його Камала.— Ти вмієш читати? А писати?
— Звісно, вмію. Писати багато хто вміє.
— Більшість людей писати не вміють. І я не вмію. Це добре, що ти вмієш читати й писати. Дуже добре. І заклинання тобі ще знадобляться.
Цієї миті вбігла дівчина-служниця й прошепотіла господині щось на вухо.
— До мене гості! — вигукнула Камала.— Йди вже, Сіддхартхо, хутчій! І гляди, щоб ніхто тебе тут не побачив! Зустрінемось завтра!
А служниці Камала наказала дати благочестивому брахманові білу одіж. Не усвідомлюючи, що з ним діється, Сіддхартха спам’ятавсь аж тоді, як служниця потягла його за собою, провела манівцями до хатини в гаю й дала одіж. Затим підштовхнула в кущі й настійливо попросила, щоб він якомога скоріше і непомітно вибрався з гаю пріч.
Сіддхартха залюбки зробив те, що йому й наказали. До лісу він звик, отож проліз крізь живопліт і нишком вислизнув з гаю. Задоволений повернувся він з одягом під пахвою до міста. В одному заїзді, де спинялись на ніч подорожні, Сіддхартха підійшов до дверей, мовчки попросив їсти, мовчки прийняв окраєць рисового пирога. «Певно, завтра,— подумав він,— їсти я вже ні в кого не проситиму».
Серце його раптом сповнили гордощі. Тепер він , уже не самана, йому вже не доведеться жебрати. Сіддхартха кинув пиріг собаці й зоставсь без обіду.
«У цьому світі люди живуть дуже просто,— розмірковував він.— Труднощів тут не знають. Коли я був ще саманою, мені все давалося важко, завдяки зусиллям, і не бачив я просвітку. А тепер усе легко — так легко, як ото вчитись у Камали цілуватись. Тепер мені потрібен лиш одяг і гроші, більш нічого. Це — найближча моя невеличка мета, і я осягну її без великого клопоту».
Сіддхартха давно вже розпитав, де Камала живе в місті, і на другий день прийшов до неї додому. — Усе йде чудово! — вигукнула Камала, вздрівшийого.— Тебе жде Камасвамі, він у нашому місті найбагатший купець. Якщо ти йому сподобаєшся, він візьме тебе на службу. Тож будь розумником, засмаглий самано! Я переказала йому про тебе через людей. Будь до нього привітний, він чоловік могутній. Але й надто скромним бути не треба! Я не хочу, щоб ти був у нього слугою, ти маєш стати йому рівнею, а то я буду тобою невдоволена. Камасвамі старіє вже і ледачіє. Якщо ти припадеш йому до вподоби, він багато чого тобі довірить.
Усміхнувся Сіддхартха й подякував Камалі. А коли вона почула, що від учорашнього дня він нічого не їв, то наказала служницям принести хліба та фруктів і нагодувати гостя.
— Тобі пощастило,— сказала Камала на прощання.— Перед тобою розчиняються одні двері за одними. І як воно так діється? Чи, може, ти володієш чарами?
Промовив Сіддхартха:
— Вчора я, Камало, сказав тобі, що вмію думати, чекати й поститись, а ти відповіла, нібито це нічого не дає Але це дає багато чого, Камало, ось побачиш. Ти сама побачиш, що «дурні» самани у лісі вчаться і вміють багато гарних речей — таких, яких не вмієте ви. Ще позавчора я був пелехатий жебрак, учора я вже цілував Камалу, а скоро я стану купцем і матиму гроші й усе, чому ти надаєш ваги.
— Це правда,— визнала Камала.— Але що б ти робив без мене? ,Що б з тобою було, якби Камала тобі не помогла?
— Люба Камало,— промовив Сіддхартха й високо підніс голову,— коли я прийшов до тебе в гай, я ступив перший крок. Я поклав собі за мету навчитись у найчарівнішої серед жінок кохати. Від тої хвилини, як я ухвалив цей намір, я не мав сумніву, що здійсню його. Я знав, що ти мені допоможеш. Я знав про це вже тоді, як при вході до гаю зустрівся з тобою поглядом.
— А якби я відмовилась?
— Ти не відмовилась. Ось послухай, Камало: коли кинеш у воду камінь, то він швидко-швидко поспішає на дно. Так буває й тоді, коли Сіддхартха обирає мету, коли в нього з’являється якийсь намір. Сіддхартха нічого не робить, він жде, він думає, він постує. Але він проходить крізь речі, як камінь крізь воду,— нічого не роблячи, навіть не рухаючись; його просто тягне, він падає. Сама мета тягне його до себе, бо він не пускам у душу свою нічого такого, що може стати меті на заваді. Це те, чого Сіддхартха навчився в саман. Це те, що невігласи називають чаклуванням і гадають, ніби його коять демони. Демони не коять нічого, демонів нема взагалі. Чаклувати може кожен, кожен може домогтися своєї мети, якщо вміє думати, якщо вміє чекати, якщо, вміє постувати.
Мовчки слухала Камала Сіддхартху. І западав їй у серце голос його, погляд його очей.
— Може, все воно й так, як ти кажеш, друже,— стиха зітхнула вона.— А може, Сіддхартха просто гарний чоловік, і погляд його до вподоби жінкам, і щастя приходить до нього саме.
Поцілував Камалу Сіддхартха і попрощався.
— Я б хотів, моя вчителько, щоб це було так! Я б хотів, щоб мій погляд завше тобі подобався, хотів би, щоб щастя завше приходило від тебе до мене!
СЕРЕД ЗВИЧАЙНИХ ЛЮДЕЙ
Сіддхартха вирушив до купця Камасвамі. Юнакові показали на розкішний будинок; слуги провели його по дорогих килимах у великий покій, де він мав чекати господаря.
Увійшов Камасвамі — жвавий, догідливий чоловік з майже сивим чубом, дуже розумними, сторожкими очима й чутливими губами. Господар і гість люб’язно привіталися.
— Сказали мені,— почав Камасвамі,— що ти — брахман, чоловік учений, але хочеш послужити в купця. Ти що — потрапив у скруту, брахмане, що йдеш на службу?