Садівник з Очакова

Курков Андрей Юрьевич

— Та що ви? — Ігор розвів руками, — я до вас нормально ставлюся… І в Очаків я ж з вами їздив!

— Так, — погодився Степан, — було таке. Їздив. Та це я так, потім поговоримо. Зараз мені в голові одне: документи підписати і ключі отримати. А потім буде про що поговорити! — знову повторив він.

Півгодини потому дивна процесія рухалась вулицею до автостанції. Двоє чоловіків у костюмах, старший з яких ніс на плечі старий брезентовий наплічник, явно напівпорожній; дві немолоді причепурені жінки і молода дівчина в темно-зеленому плащі із

шкірзамінника та джинсах, заправлених у короткі чобітки на низьких підборах.

Ігор на ходу роззирався на всі боки і зупиняв погляд на брезентовому наплічнику Степана.

«Так, — думав, — мало кому думка спаде, що в цьому наплічнику гроші на придбання нерухомості. Гроші зазвичай у кейсах носять, і без супроводу двох літніх, святково вбраних пань».

Сусідка Оля прикрасила себе намистом, а на плетену кофтинку ще й ящірку-брошку причепила.

Поблизу автостанції Степан подивився на свій годинник і зупинився.

— Трохи зарано прийшли. Давайте кави вип’ємо, — запропонував він, вказуючи на кіоск.

Всі гуртом підійшли до кіоску. Степан замовив п’ять «три в одному» і почергово передав кожному по одноразовому стаканчику з розчинною кавою.

Вся компанія мовчки пила каву. Степан також пив, позираючи на годинник.

— Ну, все, — промовив через деякий час і викинув стаканчик з недопитою кавою в смітник. — Тепер прийдемо вчасно. Агенція з нерухомості тут неподалік.

Агенція, про яку згадував Степан, містилася в приватному будиночку, на воротах якого, крім номера дому, написаного білою фарбою, висіла ще й табличка з намальованим «злим псом», але без підпису.

Степан відчинив хвіртку, озирнувся і хитнув головою, запрошуючи решту йти за ним. Ігор трохи затримався, перевіряючи, чи не вибіжить з гавкотом їм назустріч злий пес. Жоден пес не з’явився. Степан піднявся на поріг будинку, подзвонив.

Двері відчинив хлопець, з вигляду старшокласник, у дбайливо випрасуваному сірому костюмі. Під піджаком — рожева сорочка з червоною краваткою. На ногах шкіряні туфлі з надто гострими носами. Він з повагою потиснув руку Степанові.

Заходячи в коридор, Ігор ковзнув поглядом по кількох парах пантофель, акуратно складених під стіною.

— Проходьте, будь ласка, Степане Йосиповичу, продавці вже чекають! — пролунав радше юнацький, ніж чоловічий, голос «агента з нерухомості».

Хлопець почекав, поки вся делегація зайшла, замкнув двері на два замки і швидко пройшов до внутрішніх дверей, перед якими зупинилися відвідувачі. Широко відчинив їх перед ними.

Суміш офісних і домашніх меблів у великій кімнаті, куди вони зайшли слідом за господарем, викликала в Ігора поблажливу посмішку. На стінах, поверх зелених шпалер, висіли фотознімки будинків, будівель і земельних ділянок. Над всією цією інформацією голосно цокав годинник із зозулею. Під протилежною від дверей стіною на дивані сиділо немолоде подружжя з напруженими, скам’янілими обличчями — продавці. Було їм років по сімдесят.

— Договір вже готовий, — хлопець у сірому

костюмі вказав рукою на стіл, де лежала відкрита тека з документами. — Нотаріус на кухні п’є каву. Щойно розрахуєтеся, я його покличу.

— Ти паспорт не забула? — садівник раптом повернувся до дочки, в очах — нервове сум’яття.

— Не забула, взяла, — Олена доторкнулася до руки батька, намагаючись заспокоїти його.

— Отже, п’ятсот тисяч? — Степан подивився на продавців.

Вони полохливо закивали головами.

Степан підійшов до столу, зняв з плеча брезентовий наплічник, розкрив його і почав викладати на стіл поряд з текою пачки двохсотгривневих купюр, заклеєних паперовими банківськими стрічками.

Ігор подивився на молодого ріелтора. Той закляк у двох метрах від столу і невідривно дивився на купу банківських упаковок, що все зростала. Мабуть, від хвилювання в нього пересохли губи, і він спрагло їх облизнув.

Пустий брезентовий наплічник упав на підлогу. Степан, вирівнявши стовпчики грошей, перевів погляд на продавців.

— Прошу рахувати!

На обличчях подружжя виразно читався страх. Вони підвелись, невпевнено наблизилися до столу. Чоловік був також у костюмі, лише в чорному. Його дружина — в довгій чорній спідниці і синій кофтині.

— Ви нам допоможете? — попросив чоловік молодого ріелтора. — Бо у мене руки тремтять, можу помилитися….

Ігор несподівано почувся втомленим. Присів на диван, звільнений продавцем. Поряд примостилася Олена Андріївна, витерла носовичком піт з чола. Подивилася на сина, наче просила підтримки. Ігор накрив її руку, також вологу, своєю долонею.

Здавалося, що шелест купюр вічно лунатиме в цій кімнаті. Ігор слухав його, заплющивши очі, поки раптом голос хлопця в сірому костюмі не промовив урочисто: «Це Сергій Іванович Купцин — нотаріус. Він зараз завірить вашу оборудку».

Ігор розплющив очі і побачив сивого чоловіка років п’ятдесяти, який підсідав до столу. Він одягнув на ніс окуляри в золотистій оправі, взяв до рук угоду. Почав її читати про себе, беззвучно ворушачи губами.

— Прошу ваші паспорти, — сказав він, озирнувшись.

Степан подивився на Олену, вона витягнула з кишені паспорт і поклала на стіл. Продавці простягнули свої документи.

— Отже, покупець — Садовнікова Олена Степанівна, — нотаріус урочисто прочитав розгорнутий документ. — Продавці — Осташко Петро Леонідович та Осташко Лідія Олексіївна. Прошу ставити підписи!

Ігор звернув увагу, що гроші зі столу кудись зникли. Озирнувся на всі боки.

— Ну ось, можете потиснути один одному руки, — пролунав голос нотаріуса. — Купівля-продаж відбулася.

Степан потис руки продавцям. Обличчя подружжя ще відбивали неспокій. Чоловік у чорному костюмі видобув з кишені поштовий конверт і простягнув Степанові.

— Ось два ключі від нового будинку і ключ від навісного замка на старому, — промовив він.

— Може, шампанського? — трохи нервово запропонував молодий ріелтор.