Садівник з Очакова

Курков Андрей Юрьевич

— Є в мене кімнатка… Але менше, ніж за десять гривень на добу, я її не здам. Це без харчів, звичайно…

— Добре, торгуватись не будемо, — промовив садівник, начебто неохоче погоджуючись.

— Машо, ти мої попродаєш? — обернулася вона до бабусі поряд. — Я зараз повернусь!

Та кивнула.

Автовокзал і кілька «хрущовок» залишились позаду. Бабуся вела приїжджих повз приватні будинки.

— А ви звідки будете? — запитала по дорозі.

— Зі столиці, — відповів Степан.

Невдовзі зайшли на подвір’я старого цегляного будинку. Ігор відразу попрямував до ґанку.

— Гей, хлопче, не туди! — крикнула господиня, що затрималась біля хвіртки.

І повела

їх за будинок, де гості побачили ще дві цегляні прибудови.

В одну з них вона й впустила чоловіків, знявши з дверцят навісний замок і разом з ключем передаючи його Степану. Всередині стояли два залізних ліжка, акуратно застелені. Біля маленького віконця — столик і два стільці, а під стіною така сама стара дерев’яна етажерка, що у Ігора в цегляному сараї.

— Ось, розташовуйтесь, — сказала вона. — А я піду далі торгувати.

Виходячи, озирнулась.

— Може, наперед заплатите?

Ігор простягнув їй двадцять гривень.

— Якщо довше пробудемо, доплатимо!

Степан викурив сигарету, і вони з Ігорем пішли на прогулянку містом. Вулиця, якою вони йшли, здалася Ігору безкінечною.

— Я думав, що Очаків не більший від Ірпеня, — зауважив він.

— Більше чи не більше, а в таких містечках всі один одного знають, це головне! — твердо промовив Степан. — Це головне, і не надто приємне. Вони відразу бачать, хто чужий!

Бабусю-господиню звали Анастасія Іванівна. Увечері вона постукала в їх віконце і покликала вечеряти.

У будинку Анастасії Іванівни пахло старим одягом. Ігору цей запах нагадував дитинство — у його бабусі в селі була скриня з сукнями, пальтами і хустками. Ігор інколи зазирав всередину, і звідти бив у ніс цей дивний млосний запах, який, однак, не був нестерпним, та навіть дуже неприємним. Мав у собі щось солодкаве, щось від осіннього прілого листя.

Бабуся пригощала гостей тушкованою капустою з грибами. Ніякого алкоголю на стіл не поставила, натомість відразу налила гостям чаю з великого фаянсового чайника.

— Ви тут давно живете? — спитав її Степан.

— Я очаківська, народилась тут, — відповіла господиня.

Очі Степана загорілися. Він швидко подивився на Ігора, а потім знову на Анастасію Іванівну.

— А ви випадково про Юхима Чагіна нічого не чули? — запитав сухим чітким голосом.

— Про Фіму?! — здивувалася вона. — Чого ж не чула? Фіму колись тут кожний другий знав!

На її обличчі з’явилася задумлива посмішка.

— Фіма вродливий був, моторний. Жінкам дуже подобався. Шкода, що його вбили…

— Як вбили? Коли? — вирвалося в Ігора.

Господиня задумалася.

— Напевно, за Хрущова… Точно! Відразу після того, як Хрущов Гагаріна в космос запустив. Чи раніше? Після супутника, якого також Хрущов в космос… Пам’ятаю, на похоронах всі лише про космос і гомоніли.

— А будинок, де він жив? — обережно запитав Степан. — Будинок цей ще стоїть?

— Стоїть, стоїть, — закивала господиня. — Куди ж він подінеться?!

Степан багатозначно подивився на Ігора.

В його погляді блиснув азарт, губи розтягнулися в ледь помітній посмішці.

5

Ігор цієї ночі спав погано. Панцирна сітка під матрацом скрипіла щоразу, коли він перевертався з боку на бік, і своїм скрипом будила його.

Добре хоч те, що це не будило Степана, який похропував на сусідньому ліжку.

Врешті-решт Ігор влігся на спину і лежав з розплющеними очима. Дивився в низеньку стелю, що ледь біліла у темряві. Дивився і згадував минулий вечір і вечерю в господині. Згадував, як вона посміхалася якоюсь майже дитячою посмішкою, розповідаючи про Фіму Чагіна, і ця посмішка виглядала дивною

на її змарнілому обличчі! В кінці розмови вона навіть проговорилася, що й сама була в Фіму закохана, зрештою, як і більшість дівчат Очакова. Фіма Чагін був худим, довгим, з гострим борлаком на шиї. Ніс був також гострий. З’явився він в Очакові несподівано — його бабуся, що жила у великому будинку, раптом захворіла. Це було після війни. І батьки відправили його з Каховки до неї, щоб будинок після її смерті чужим не дістався. Бабуся одужала і прожила, за словами господині, ще років десять разом з онуком, дружно й весело. Він, коли приїхав, спочатку з усіма очаківськими забіяками побився, показав свій гонор. Так Фіма здобув авторитет, його почали вважати своїм, «очаківським». Ходив на рибалку, лазив з іншими пацанами в порт, щоби щось потягнути, знімав з немісцевих рибальських човнів якорі і перепродував їх на ринку. Деколи його ловили, але він завжди втікав. Аж поки його за якусь дрібницю не посадив дільничний на два роки. З тюрми Фіма вийшов іншим — подорослішав, став мовчазним. І бігати перестав, а ходив повільно, повагом. І люди до нього приїжджали різні: і з Таганрога, і з Одеси, і з Ростова. Інколи жили в його будинку по кілька тижнів, а потім щезали, і на їх місце приїжджали інші. І всі, як один, худі й сухорляві. І грошенята мав. І дільничний з ним вітався і ні про що більше не питав. І так тривало років п’ять-шість, а може, й довше, поки його не знайшли зарізаним у власному будинку.

Ігор пригадав, як блимнув вогник в очах бабусі, коли вона розповідала про вбивство Фіми. Лежав Фіма, говорила вона, посеред вітальні на спині. З грудей ніж стирчав, а поряд грубезна пачка грошей, перев’язана мотузочком, лежала. І записка: «На пишний похорон».

Бабуся пообіцяла наступного ранку цей будинок показати.

Повернувшись в кімнату після вечері, Степан не зронив ні слова, роздягнувся, ліг і відразу захропів. А ось йому, Ігору, із сном цієї ночі не пощастило. І довелося під Степанове хропіння думати і згадувати минулий день і минулий вечір. Під ранок він все ж таки задрімав. Спав недовго, тому що незабаром ніби в саме вухо раптом закричали птахи, і очі самі собою розплющились, наче від переляку.

Виявилось, Степан відчинив віконце прибудови, за яким під сонцем, що сходило, прогрівався дзвінкий осінній ранок.

Кивнувши замість «добридень», Степан вийшов на подвір’я в самих трусах. На подвір’ї дзвякнуло відро, полилася вода з колонки, потім голосно запирхав садівник і невдовзі прибіг назад мокрий по пояс.

Поголившись, Степан знов вийшов надвір та швидко повернувся з двома великими яблуками. Одне кинув Ігору.

— Тримай сніданок! — сказав і смачно з хрускотом відкусив від свого яблука.

Хвилин через п’ятнадцять їх покликав з двору знайомий голос бабусі. Ні паспортами, ні їх іменами вона вчора не поцікавилася. Тому, постукавши у віконце, просто сказала: «Гей, шановні!». «Шановні» вийшли. Степан повісив на двері прибудови замок, замкнув його і двічі перевірив.

— Це на вулиці Кости Хетагурова, — говорила Анастасія Іванівна по дорозі. — Тут недалеко. Там зараз якась контора. Пенсійний фонд абощо.

Вони пройшли повз маленький магазинчик і повернули наліво. Спереду з’явилися двоповерхові цегляні будинки. Далі був пустир із згорілою дерев’яною хатою, а за пустирем, за невисокою залізною огорожею, стояла непоказна одноповерхова будівля з високим цоколем. Подвійні дерев’яні двері коричневого кольору підкреслювали непривітність державного закладу. По обидві боки від дверей висіли таблички: «Організація ветеранів праці м. Очакова» і «Громадська приймальня депутата Миколаївської облради Волочкова А. Г.».