Самотній мандрівник простує по самотній дорозі (Романізовані біографії. Оповідання, роман)
Шрифт:
І коли в Польщі вибухнуло повстання, Ревуха не лишився осторонь. У селянському строї він виступив на чолі своїх козаків. Чи не сподівався він, що за Польщею повстане й Україна, саме хлопська Україна? Чи не повірив він у свою популярність серед простого люду селянського, у своє покликання отамана Ревухи, золотої бороди, сина останнього коронного гетьмана польного?
Останнього разу його бачили в битві під Дашевим 14 травня 1831 року, коли російські війська під командою генерала Рота прочісували ліс, де заховалися повстанці. По битві він таємниче зник. У кожному разі, тіла його ніде в лісі не знайшли. Тільки кінь другого дня без сідла й без кульбаки примчав на дідинець Савранського палацу.
Таємниче
Самотній мандрівник простує по самотній дорозі. Вінсент Ван Ґоґ (1853—1890). Біографічна новела
Бідна країна. Болотяна низина. Пустоші, порослі чагарником. Кривий сосняк.
У нерухомій воді дренажних канав відбивається туманна слизота неба. Прямі лінії каналів чітко, як графічна схема кресленика, прорізають низьку площину болотяної країни. Темніє худорлявий сосняк. За сірою дощовою сіткою чорними велетнями підносяться лискучі вежі млинів з кістяками крил, простертими в знебарвлену каламуть простору.
Рудаві плями корів полум’яніють на тлі зеленої міді лук. В невеличких садах, стиснених каменем стін, на масних грядках угноєної землі пишаються в своїй урочистій вроді дбайливо плекані тюльпани з їхніми холодними й чистими барвами.
Його превелебність домінус Теодорус Ван Ґоґ, протестантський пастор в Ґроот-Зіндерті, невеличкому селі Брабанту на самій межі бельгійського кордону, зберігає завжди в своєму поводженні з парафіянами поважний вигляд. Сповнений самовизнання, свідомий своєї священицької гідности, він тримається дуже респектабельно й імпозантно. Довгий чорний сурдут, застебнутий на темні ґудзики, білий комірець, круглий капелюх!.. Але — що робити? — він майже зовсім позбавлений проповідницького дару, з нього жаден промовець, і тому ціле життя своє він лишатиметься пастором у маленьких і бідних сільських парафіях.
Родині, що з року в рік зростає, доводиться жити на дуже скромні достатки, завжди відчуваючи тиск матеріальної скрути. Нічого зайвого. Жадних легких витрат. Кожен гріш на суворому обліку. Усе стиснено. І все ж таки дім ведеться з великою упорядкованістю, в наполегливих зусиллях, майже з екзальтованою ретельністю. Чистота, що викликає подив. Блиск ладу. Нестатки, що стверджують себе як добробут.
З шістьох дітей сільського пастора Вінсент найстарший. Уже з дитинства він виявляє важку вдачу. Він дикий і замкнений, нерадісний, сутінковий. Поглинений собою, він тримається осторонь од інших дітей. Він не галасує. На самоті блукає по полях. Довгі години мовчки простоює на березі річки або каналу, роздивляючись, як пралі перуть білизну. Від річки він іде на село, щоб з такою мовчазною зосередженістю спостерігати
Широкі штанці залатані на колінцях. З розрізу ззаду трикутником стирчить край сорочки. На ногах у нього червоні вовняні панчохи й дерев’яні черевики. Вони великі, важкі й незграбні, ці черевики, але в них всередині можна видовбати діру, встромити перо або вітрильце й пускати, замість кораблика, на чорній воді дренажної канави. Вінсент часто робив так, хоч це й було йому суворо заборонено.
Стукочучи своїми дерев’яними черевиками по камінню бруківки, він біг до матері, яка сиділа на стільці перед входом до дому, й, тулячись до колін, задивлявся, як швидко миготіли в її руках металеві спиці і химерні взори брабантського мережива білими струмками піни збігали вниз по вбранню з її терплячих, теплих і лагідних рук.
Він досягає 16 років, не виявивши ні виняткових здібностей, ні особливих нахилів. Час знайти для нього якусь професію!.. Один з його дядьків домігся великих успіхів у торгівлі картинами. Перепродавши своє комерційне підприємство, картинну галерею, засновану ним в Ля-Е [Гаазі], відомій паризькій фірмі «Гупіль», він живе відтоді як рантьє у власному маєткові. Багата й незалежна людина, він має багато грошей, власний дім, коні, карету.
Чи не годилося, щоб і Вінсент пішов тим самим шляхом, що й його дядько, присвятив себе торгівлі картинами? Що кращого можуть залагодити батьки для свого сина за цієї ери, яка на пишному фасаді свого часу золотими літерами пише сакральні слова: «комерція й індустрія»?
Пан Терстееґ, директор філіалу в Ля-Е, згоджується прийняти Вінсента продавцем.
В межах вузького родинного кола відбулося скромне свято. Гості вітали Вінсента. Він сидів за столом разом з дорослими в новому вбранні, що ще зберігало пах кравецької майстерні, напружений і розгублений.
Дядько поцілував Вінсента в чоло й сказав:
— Тепер, юначе, для тебе принаймні забезпечений шматок хліба, здобутий власною твоєю працею. Тепер ти зможеш сам прогодувати себе. Ти повинен почувати себе щасливим, чи ж не так?
— Так, я щасливий! — безпомічно прошепотів зніяковілий юнак.
На службі в фірми «Гупіль» Вінсент виявив себе як добрий продавець, сумлінний у виконанні своїх обов’язків. Пан Терстееґ хвалив його: кмітливий, точний, ревний. Протягом кількох років він здобувається на те, що починає одержувати 50 франків на місяць.
Але щасливий від того він не став. Ля-Е, Брюссель, Лондон, Париж! Фірма «Гупіль», поважна фірма з великим торговельним обігом, має скрізь свої філіали. Змінювались міста, змінювались директори, змінювались філіали, доля Вінсента від того не змінювалась. Директори філіалів могли бути суворі, педантичні, в’їдливі, або, навпаки, м’які, ласкаві й поблажливі, Вінсент лишався той самий. Він не уявляв собі, щоб щось могло бути інакше. Він корився, бо все було так, як було. Він бачив світ таким, яким визначили його йому батьки на пораду дядька.
З дня в день Вінсент лишався прикутий до прилавка. З ранку до пізнього вечора він був на ногах. Він міг почувати себе стомленим, знемогти, тремтіти від люті, зненавидіти себе й цілий світ. Сповнений внутрішньої тривоги й невгамовної нудьги, він міг вищати, як заблуканий пес, у глухій самоті своєї комірки під дахом, куди його загнали, щоб він мав лігво, куток, де спати, але що з того?
Його муштрували. Од нього вимагали, щоб він був люб’язний, послужливий, постійно привітний до всіх і кожного. Він не належав собі. Він не уявляв собі, що він міг би бути собою. Бути собою — що це значило? Цього він не знав і найменше. В спазмі примушеної усмішки, в машкарі зобов’язаної приязні, новітня «людина, що сміється», продавець у крамниці, він був жертвою модерних компрачикосів.