Самотній мандрівник простує по самотній дорозі (Романізовані біографії. Оповідання, роман)
Шрифт:
Тео не може залишитися на довший час в Арлі, він мусить вертатися. Він просить молодого лікаря, доктора Рея заопікуватися братом і писати йому.
Уже 29 грудня доктор Рей міг повідомити Тео, що його пацієнт «цілком спокійний і, здається, почуває себе добре». Так само втішні й дальші його звістки: «Загальний стан його здоров’я поліпшився, він їсть добре, й фізичні сили дозволять йому витримати кризу, якби вона повторилася». «Уже в найближчий час він буде вилікуваний, хоч певна нервова подражненість і лишиться в нього!»
В своєму листі до брата Вінсент пише, що «його не вважають за
За два тижні він цілком видужує. 7 січня він має змогу вийти з лікарні й повернутись додому.
Дім сяє чистотою. Усе блищить. Русява борода листоноші Рулена, що двома широкими пасмами лягла на сині борти його уніформи, охороняє душу Вінсента від усякого лиха.
Це вони — Рулени — подбали привести до ладу покинений дім, змили з підлоги сліди крови, змінили постіль на ліжкові, випрали білизну.
Дома Вінсент розпалює вогонь в печі, приносить із спальні до ательє люстро, ставить його коло мольберта, бере палітру й починає малювати себе, з одрізаним вухом.
Він малює з жадоби до праці, якої він стільки часу був позбавлений. Малює себе, бо хоче бачити себе таким, яким він є, в змаганнях з Ґоґеном і собою. Малює контрольний портрет, щоб або ж спростувати навіяння, яке прийшло ззовні, або піддатися й згодитись.
На одному портреті він зображений в шапці з хутром. Голова в нього перев’язана. Обличчя без бороди, жовтаво-бліде й знекровлене. Він втратив багато крови, й йому холодно. На ньому широка зелена незграбна куртка простолюдина, й очі такого ж зеленого кольору, як і куртка. Він курить люльку, — звичайний голландський селянин, що в зимовий холодний день прийшов з села до міста. У нього зосереджений, занурений в себе, спокійний вигляд. Йому лише холодно й більше нічого. Чи потребує людина в холодний зимовий день ще чогось, окрім теплої шапки й запаленої люльки?
Жадної романтики. Нічого ефектного, дражливого або навмисного. Скупий і ощадний реалізм. Життя нескладне й буденне. Людина існує, бо існує!.. Лише фарби — жовтогаряча фарба й вермільйон тла, зелений колір куртки й очей, жовтий, хром, обличчя й синій, ультрамарин, шапки, свідчить, що мистець сприймає світ в самодостатній величі барв.
На другому портреті він зовсім інший. Усе палає в конвульсивному напруженні фарб. Фарби кричать і галюцинують. Світ потрясений, він — його форми й фарби — знаходиться в розпаді. Людина безсила перед наготою потрясеного світу, вона агонізує, і немає такої міри, якою можна було б визначити глибину її одчаю. Так, це портрет людини з відтятим вухом, людини, яку переслідують демони. Автентичне зображення людини в той момент, коли, галюцинуючи, вона бачить привид, що наближається, що наблизився, щоб її знищити, і вона беззахисна, опинившись віч-на-віч з ніщо.
Вінсент ще борониться. Він ще не втратив надії на визволення. Його листи до брата повні спокою. Кожного дня він ходить на перев’язки до госпіталю. Він знесилів од втрати крови й відчуває ще слабкість, але здоров’я його покращало. Їсть він добре, травлення теж у нього добре. Голові повернулася ясність. Він уже не має тих жахливих галюцинацій, що примусили його захитатись, — і це найголовніше. Іноді його мучать кошмари й він страждає на безсоння, але він
Однак ця праця — робота над двома автопортретами, це внутрішнє змагання з собою, цей бій з демонами коштують йому такого напруження сил, що він, можливо, не витримає. Він знов стає нервовий, загальний стан його здоров’я погіршується. Він почуває себе без краю стомленим. Його мучать кошмари.
Лікарі кажуть прогулюватись, не малювати, не обтяжувати голову ніякою розумовою працею, приписують йому в великій кількості бром.
Але ні бром, ні прогулянки, ані перерва в праці не можуть відхилити неминучого. Криза приходить знов, вдруге, хоч на цей раз вона триває недовго.
В перші дні після другої кризи доктор Рей писав до Тео: «Ми залишили вашого брата на кілька днів у госпіталі. Я сподіваюся, що поліпшення, яке можна констатувати, триватиме, і за кілька днів ваш брат повернеться до праці. Коли він видужає, ми дбатимемо за нього далі!»
Доктор Рей виконує обіцянку. Після того, як криза минула, Вінсент і далі їсть і спить у госпіталі і вдома лише працює.
Вінсент здивований. Він розуміє, що можна зламати руки й ноги й жити далі зі зламаною рукою або ногою, але він не розуміє, як можна зламати голову й все ж таки заціліти!.. Так, це повторилося вже двічі, що він посковзнувся, упав і розбив собі череп, — і тепер з потрощеною головою, з потрясінням мозку, втративши внутрішню сталість, він все ж таки існує далі.
І тому, що він існує далі, для того, щоб існувати, щоб ствердити себе, він працює. Працює з ненасичуваною жадобою, в чаді, очманілий від праці.
Поглинений працею, він не думає. Праця звільняє його від страху перед привидами й самим собою, не дає йому думати, поринути в плин уяв, що затягають його в галюцинаційний вир, де він втрачає себе.
Що непевніший світ і він у світі, то певніший голос його фарб і ліній. Творча свідомість його ясна. Обрій прозорий. Сонячне світло карбує контури й кольори. Ніколи його творчість не була така ясна і така міцна, як у цей час, коли світ захитався навколо нього.
Усе можна малювати: стілець, крісло, яке належало Ґоґенові, жінку Рулена. На стілець він поклав тютюн і люльку, на крісло поставив підсвічник.
Він не шукає нічого надзвичайного й вишуканого. Жінка Рулена — скромна, проста жінка з народу. Він малює її на тлі килима з великими й пишними квітами. Вона мирно сидить на кріслі й тримає в руці мотузок од колиски, якої не видно. На ній зелена спідниця й темно-зелений корсаж. Фарби картини такі ж чисті й правдиві, як кольори тюльпанів на його вітчизні.
Це полотно «La berceuse» («Жінка, що колише колиску»), яке він почав малювати ще перед своєю хворобою й закінчив тепер, — найулюбленіша з його картин. «Я знаю, — писав він до брата з приводу цієї картини, — що ні рисунок, ані малюнок у мене не такі правильні, як у Буґеро. Це мені шкода, бо я мав намір суворо триматись усіх мистецьких правил. І все ж таки картина вийшла фатально не схожа ні на Буґеро, ані на Кабанеля, хоч і цілком французькою!»
Буґеро й Кабанель це ті, з ким йому доводилося тоді змагатися: вони малювали «правильно». Хто пам’ятає їхні імена сьогодні?