Щаспобут
Шрифт:
Трурль ніби язика проковтнув.
– Ідучи на екзамен, — сказав небіжчик із невластивою йому, а тому підозрілою ласкавістю, — можна на крайній випадок бути не зовсім підготованим, але йдучи на могилу професора, не перегорнути жодної сторінки його підручника — це вже таке нахабство, — горлав він так, ніби щось аж надривалося й деренчало в мікрофоні, - що якби я ще був живий, то мене напевно б на місці грець побив! — І зненацька професор знов полагіднішав. — Виходить, ти нічого не знаєш, так наче вчора народився. Добре, мій вірний, мій вдатний учню, моя поцейбічна утіхо! Ти не чув про супергрупи, отож я викладу тобі це популярно, спрощеним способом, так, як пояснював би якомусь підлогонатирачеві або іншому автоматичному прислужникові! Щастя, варте заходу, не є цілістю, а лише частиною чогось такого, що ані само не є щастям, ані бути ним не може. Твоя програма, слово
Трурль здивувався Кереброновій проникливості, оскільки найщиріші його наміри були саме такі.
— Ні, ти збираєшся просто взяти в руки викрутку й розібрати на деталі машину, у якій спершу ув’язнив себе самого, а потім іще й закатрупив. Зробиш, як захочеш, бо страхати, тобто навідувати тебе у вигляді Привида, не буду, хоч ніщо не стало б мені на перешкоді, якби я, перш ніж повернутися в могилу, схотів сконструювати відповідний Привидотрон. Але така гра в привиди, помножений якими, я міг би навідувати й лякати своїх дорогих учнів, здалася мені чимось негідним як і їх, так і мене самого. Хіба ж я мав би стати вашим потойбічним сторожем, нещасна бандо? Нота бене, чи знаєш ти про те, що вбив себе самого тільки один раз, тобто в одній особі?
— Як це, «в одній особі»? — не зрозумів Трурль.
— Голову даю, що ніякого університету, ані усіх його Трурлів з кафедрами в комп’ютері не було; ти розмовляв зі своїм цифровим відображенням, яке, боячись — і як слушно! — що, коли воно виявить свою неспроможність до розв’язання проблеми, ти вимкнеш його навіки, обманювало тебе, як могло…
— Не може бути! — здивувався Трурль.
— Може. Яка була місткість машини?
– Іпсилон 1010.
— У такій машині немає місця для розмноження цифрівців; ти дався, щоб тебе обдурили, у чому, зрештою, не бачу нічого поганого, бо твій вчинок з кібернетичної точки зору був ганебним. Трурлю, час іде. Ти наповнив мій труп несмаком, позбавити якого може лише Морфеєва сестра — смерть, моя остання коханка. Повернувшись додому, воскреси кібербрата, розкажи йому правду, тобто нашу розмову на цвинтарі, а тоді виведи його з машини на світ божий, матеріалізуючи його способом, який знайдеш у Прикладній рекреаціоністиці мого наставника блаженної пам’яті пракібернетика Дуляйгуса.
— То це можливе?
— Можливе. Певна річ, світ, який відтоді носитиме аж двох Трурлів, опиниться перед лицем серйозної небезпеки, але не менш зле було б допустити до забуття твого злочину.
— Але… вибачте, Пане Магістре… адже його вже нема… він не існує від тієї миті, як я його вимкнув, отож тепер, власне, не треба вже робити того, що ви мені наказуєте…
Після цих слів пролунав крик, що аж зривавсь від страшенного обурення:
— А до тяжких ядер атомних! І я дав цьому виродкові диплом з відзнакою!!! Ох! Як тяжко мене покарано за зволікання з відходом на вічний спочинок! Певно, вже на твоїх екзаменах мій розум сильно ослаб! Як це? Ти, отже, вважаєш, що оскільки в дану мить твого двійника нема поміж живими, то не існує й проблеми його воскресіння?! Ти переплутав фізику з етикою, тобі тільки за кия братися! З точки зору фізики однаково, чи живеш ти, чи той Трурль, чи обоє, чи жоден, чи я скачу, чи в могилі лежу, бо у фізиці нема ані негідних станів, ані почесних, добрих, ані поганих, а тільки те, що є, існує, й на цьому кінець. Але, о найдурніший з моїх учнів, з точки зору цінностей нематеріальних, тобто етики, все має зовсім інакший вигляд! Бо якби ти вимкнув машину, маючи на увазі лише те, щоб твій цифровий брат поспав міцним, як смерть, сном, якби, виймаючи з розетки штепсель, ти мав намір увіткнути його зранку в контакт, то проблеми братовбивства, як вчиненого тобою злочину, взагалі б не існувало, і мені не треба було б глупої ночі, нагло піднятому зі смертного ложа, дерти собі на цю тему горла! Але, поворушивши своїми мізками, зваж, чим, з точки зору фізики, відрізняються ці дві ситуації — та, коли ти вимикаєш машину на одну ніч з невинними думками, і та, коли чиниш так само, маючи намір навіки вбити цифрового Трурля! Отже, з погляду фізики вони не відрізняються нічим, нічим, нічим!!! — кричав небіжчик, як ієрихонська труба, і Трурль навіть подумав, що його поважний учитель набрався в могилі сил, яких йому бракувало за життя. — Аж тепер, коли я заглянув у прірву твого невігластва, мені стало страшно! Як це так? Виходить, ти вважаєш, що того, хто перебуває в глибокому, подібному до смерті, наркозі, можна безкарно розчинити в сірчаній кислоті або вистрелити ним з гармати, оскільки його свідомість не функціонує?! Ану кажи: чи, якби я мав закувати тебе зараз у диби Вічного Щастя, тобто впакувати всередину Екстатора, так щоб ти пульсував собі в ньому голим щастям протягом найближчих двадцяти одного мільярда років і не оскверняв би темної ночі, як злодій, що викрадає з могил інформацію, ані останків свого професора, ані морочив собі голови тим, що заварив, ані бачив би перед собою наступних завдань, дилем, турбот, проблем і клопотів, якими сповнене кожне життя, то чи погодився б ти на мій проект? Чи поміняв би усе своє теперішнє існування на світло Вічного Щастя? Кажи швидко — «так» або «ні»!
— Ні! Та ні ж, ні! — закричав Трурль.
— От бачиш, ти, каліч розумова! Як же так, сам не хочеш, щоб тебе запещували до смерті, доводили до екстазу й блаженства, і, вважаючи так, насмілюєшся нав’язувати усьому Космосові те, від чого сам відвертаєшся і що тебе самого сповнює відразою? Трурлю! Померлі — ясновидці! Ти не можеш бути аж таким закінченим негідником! Ні, ти просто негативний геній — геній кретинізму! Послухай, що я тобі скажу. Колись наші предки нічого так не прагнули, як вічного безсмертя. А проте, як тільки винайшли й випробували його модель, зрозуміли, що їм не про це йшлося! Розумна істота повинна мати перед собою не тільки те, що можливе, а й те, що неможливе! Адже тепер, кожен може жити, скільки захоче, і вся мудрість і краса нашого буття в тому, що коли хтось, хто вже ситий життям і його незгодами, вважає, що виконав те, на що його вистачило, він відходить на вічний спочинок, як це зробив я. Раніше смерть приходила несподівано через дурний дефект, перериваючи на середині не одну роботу, не дозволяючи закінчити не одну працю — і в цьому полягав стародавній фаталізм. Але тепер вартості змінилися, і ось я, наприклад, не прагну нічого більше, тільки небуття, яке подібні до тебе розумові задрипанці весь час у мене відбирають, добиваючись до моєї труни, стягаючи її з мене, як ковдру. А ти собі запланував напхати Космос щастям, заклепати, закоркувати на амінь з почетвірним абцугом, мовляв, щоб допестити в ньому кожну істоту, а насправді — через твоє лінивство. Ти хотів позбутися всіх завдань, проблем, клопотів, але воістину, що б ти, власне, в такому світі мав робити далі? Або повісився б з нудьги, або почав би приробляти до такого щастя якісь засмучувальні додатки. Отже, через лінощі хотів ощасливити, через лінощі зіпхнув проблему машинам, тобто виявився найвинахідливішим з-поміж усіх моїх тупих учнів, яких я виховав за тисячу сімсот дев’яносто років академічної кар’єри! Якби я не розумів, що то марна річ, то відвалив би зараз цю плиту й луснув би тебе по лобі! Ти прийшов до могили за порадою, але перед тобою не чудотворець, а я не можу відпустити тобі навіть найменшого з безлічі твоїх бездумних гріхів, величина яких сягає пра-Канторової алеф-нескінченності! Повернешся додому, розбудиш кібербрата, і зробиш те, що я сказав.
— Але, Пане…
— Закрий пащеку. А як зробиш усе, візьмеш тоді відро розчину, лопату, прийдеш на цвинтар і гарненько позамазуєш в обмурівку всі шпарини, крізь які затікає до труни і ллється мені на голову. Уважно слухаєш?
— Так, Пане Ма…
— Зробиш те, що я казав?
— Обіцяю, що зроблю, Пане й Магістре, але я хотів би ще знати…
— А я, — промовив гучним, справді громовим голосом небіжчик, — хотів би знати тільки одне, — коли ти, нарешті, заберешся звідси?! Спробуй-но іще раз постукати до моєї могили, обіцяю тобі, що так тебе здивую… Зрештою, нічого конкретного не обіцяю — сам тоді побачиш. Можеш передати від мене вітання своєму Кляпавцієві й сказати йому те саме. Останнього разу, коли я давав йому настанови, він так поспішав, що навіть не потрудився висловити мені належної подяки. Ох, манери, манери у цих здібних конструкторів, у цих геніїв, у цих талантів, яким від пихи замакітрилося у головах!
— Пане… — почав був Трурль, але в могилі щось затріщало, засичало, втиснута в глиб оправи кнопка підскочила вгору, і глуха тиша обійняла весь цвинтар, тільки здалека долинало тихе шелестіння гілок.
Отож Трурль зітхнув, почухав голову, подумав, усміхнувся, згадавши Кляпавція, і, вже наперед утішаючись тим, як при найближчій зустрічі приголомшить і збентежить приятеля, вклонився величному склепові, а тоді, крутнувшись на п’яті, веселий, як щиголь, і страшенно задоволений з себе помчав додому, наче за ним хто гнався.