ЩЕ ОДНА ПРЕКРАСНА КАТАСТРОФА
Шрифт:
До Геліополя ці відомості прийшли разом із племенами з долини. Ще зранку на вулицях Геліополя з’явилися відразу малочисленні, а далі численніші й численніші гурти замарданських селюків, що гнали попереду худобу й на гарбах везли з собою свій злиденний хатній скарб.
Худоба оглашала повітря ревом та беканням, чоловіки погукували на неї похриплими з відчаю фальцетами гірських пастухів, гарби рипіли, немовлята заходилися плачем на руках занімілих з перестраху матерів. Ці людські й худоб’ячі гурти поспішно минали Геліополь і майже бігцем простували в північному напрямі. До півдня людський і худоб’ячий потік уже залив вулиці Геліополя безперервною валкою.
Рух королівської армії сполошив їх. Вони вже неодноразово на своїй власній шкурі відчули, що то є королівська армія і чого можна ждати від її маневрування. Вони покидали свої селища, свої нужденні оселі, залишили там лише немічних дідів і рушили хутчій до афганського кордону, куди не могла сягнути рука англійської цивілізації. Там, у гірських полонинах чи в долині Пянджу, вони гадали пересидіти час маневрування королівських військ.
3 сер О про всякий випадок на вулицю в цей час не виходили. Вони цілком мудро міркували, що поява англійських джентльменів на шляху посування валки втікачів могла б спричинити деякі ускладнення міжнародного характеру. Бувши джентльменами доброзичливими й ліберальними, а головне, добрими християнами, 3 сер О аж ніяк не хотіли, щоб у замарданські села довелося надсилати карну експедицію після того, як замарданські втікачі пошматували б їх або пустили їм кров з усіх артерій. Тим-то, отже, вони й лишилися в своїх покоях і на вулицю не вийшли.
Зате на вулицю, назустріч гуртам утікачів, вийшло все населення Геліополя на чолі з самим Нен-Сагором, місіс Ліліан та асистентом Ямою. Геліопольське населення наповнювало втікачам баранячі міхи холодною і свіжою водою, несло їм харчі, обмивало забруднених дітей, давало вказівки про найкоротші й найзручніші стежки до постоїв незалежних горян. Геліопольці навчали їх, де, в яких постоях дістати втікачам баранячих шкур на випадок переправи через Пяндж.
Гудронований брук геліопольських шляхів був витолочений на щебінь копитами худоби, під ногами людей та гострими колесами гарб. Їдка чорна курява вкрила розкішні геліопольські сади та різнобарвні шибки геліопольських осель.
Гурти втікачів йшли майже до полудня. Нен-Сагор, місіс Ліліан та Яма непорушно простояли цей час під головними дверима Сольготелю.
— Діду, — озвалася нарешті місіс Ліліан, — я протелефоную до гаража й накажу подати вам машину.
— Навіщо?
Місіс Ліліан знизала плечима:
— Цілком зрозуміло, що ці маневрування королівської армії не віщують нічого доброго й Геліополеві. Власне, я хотіла сказати — вам персонально. Вчорашня телефонограма сера Овена Прайса…
— Я залишуся тут, — спинив її Нен-Сагор. Місіс Ліліан ще раз знизала плечима. Нен-Сагор звернувся до асистента Ями.
— Ямо, — сказав він, — ідіть скличте зараз усіх найстаріших нашого Геліополя. Ми повинні влаштувати нараду найстаріших. Ми повинні… - він помовчав деякий час і потім хутко закінчив: — Ми повинні оголосити Геліополь, власне, Нурі незалежною країною.
Яма й місіс Ліліан непорозуміло й боязко поглянули на старого лікаря… Але ніяких симптомів божевілля не позначалося на його сумному й похмурому обличчі.
— Але ж, — непевно почав Яма, — згідно з хартією 1863 року Нурі залишено незалежною країною афгано-канжутських гірських племен північного Пенджабу… під цивільним протекторатом Британо-Індійської імперії…
— Отже, — тихо відказав Нен-Сагор, — я про це й кажу. Ми повинні зібратися радою найстарших і, коли станеться, що військо прямує саме до нас, вийти йому назустріч з нашою хартією й нагадати його командуванню, що над нами є лише цивільний протекторат, і тому ми не можемо прийняти до себе військових сил імперії. Це суперечить нашій хартії і є протизаконне. Згідно з хартією військові сили імперії не мають права спинятися тут постоєм і мають право тільки перейти нашою країною в тому випадку, коли цього вимагатимуть воєнні дії імперії.
Місіс Ліліан втретє знизала плечима. Вона, мабуть, хогіла сказати, що на Індійському півострові є понад двісті “незалежних” тубільних країн, держав та князівств, що мають точнісінько такі ж хартії від уряду Індо-Британії, але… але вона не сказала нічого.
Яма ж мовчки уклонився і рушив у місто.
Але не відійшов він десяти кроків, як несподівано, здригнувшись, спинився.
Здригнулись і всі інші.
З-за гір, з-за Нурійсько-Пенджабського кряжа, прокотилась довга й гучна гірська луна.
Небо було ясне й блакитне. Це не був грозовий грім. Це був гарматний постріл.
За хвилину постріл ударив удруге. Ще за хвилину — втретє. З короткими переміжками на ЗО-40 секунд гарматні постріли потрясли одвіку тихе і незаймане повітря сумирного узгір’я й потворно множилися дзвінкими лунами міжгір’їв.
— Так, — сказала місіс Ліліан, — це добра канонада. Чотирнадцятого року на фронті…
— Гірські луни, — перебив її Яма, — зовсім не дають можливості зрозуміти напрям і віддалення канонади. Проте я гадаю, це з Марданського узгір’я.
— Там не лишилося нікого, — зауважила місіс Ліліан. — Не може ж бути, щоб стріляли по порожніх селищах та по старих дідах.
Нен-Сагор мовчав. Він слухав деякий час канонаду, потім повернувся до Ями й нагадав:
– Іди ж, Ямо, поклич старих. Неохоче й не поспішаючи, Яма рушив.
Коли його постать зникла за рогом бічної вулиці, в цей час у другому кінці головної вулиці з’явилося кілька вершників. Вони вихором промчали вулицею і зразу спинили коней перед Сольготелем, де стояв натовп геліопольців з Нен-Сагором і місіс Ліліан. Це було троє пастухів на неосідланих робочих конях. Піна й червона степова курява вкривали коней і їздців.
Не сходячи на землю, вони розпитали, куди пройшли їхні односельці. Вони були з товаром у горах і не знали про події останнього дня. Зате вони були в курсі подій останніх годин.
Королівське військо пройшло Марданською височиною і ввійшло в Північно-Сватське узгір’я. Воно йде на північ, на Нурі. Але про пересування війська стало відомо афри-дійським кочівникам, що саме проходили горами на осінні пасовиська. Кочівники скористали з нагоди дошкулити ненависним англійцям і напали на ар’єргард війська, воліючи здобути собі військовий обоз. Військо змушене було повернути і вдарити на нападників. Афридійці тікають, а англійці виставили артилерію й гатять їм навздогін.