Щит і меч
Шрифт:
— Як саме?
— Тобі нічого не радив з цього приводу дядько Віллі?
— Так, він писав… що, коли Гольдблат згодиться виїхати до Німеччини, йому там дадуть звання цінного єврея і він зможе в цілковитій безпеці продовжувати свою роботу. Але під батьковим керівництвом.
— Виходить, твій дядько буде засмучений, коли дізнається, що ти посварився з професоровою донькою.
— Та що йому до того?
— Ну як же! Ти міг би сприяти приїздові до Німеччини цінного єврея, спокусивши його доньку. І дядько Віллі був би в захваті од свого племінника.
— Ти
— Ні, чому ж? Якщо рейху потрібен цінний єврей, треба робити те, що потрібно рейху.
— Ти якось дивно змінився, Йоганне. Чому?
— Ти також. І, можливо, тому, що ми обидва починаємо думати так, як належить думати наці.
— Але це огидно — те, що ти мені допіру казав.
Вайс знизав плечима.
Генріх замислився. Потім спитав:
— Отже, ти радиш мені не виїздити звідси й стати коли не зятем, то хоча б учнем Гольдблата?
— А що тобі казав Функ?
— Він вимагає, щоб я не зволікав з від'їздом.
— Тоді що ж, тоді до тебе єдине прохання: скажи Функу, що береш мене з собою.
— Я й не мислю інакше. Які можуть бути перешкоди?
— Але ти так йому скажеш?
— Без тебе я не поїду, — твердо промовив Генріх, — ти тепер єдина близька мені людина. — Всміхнувшись, він додав: — Я навіть не можу зрозуміти: адже ми знайомі всього лише кілька місяців, а в мене таке відчуття, ніби ти мій найкращий друг.
— Дякую тобі, Генріху, — сказав Йоганн.
Генріх потиснув простягнуту руку і, якусь мить повагавшись, обняв Вайса…
Вранці, як завжди точно, хвилина в хвилину, Йоганн Вайс подав машину до під'їзду. Функ наказав їхати в гавань.
Останні переселенці мали вирушити залізницею… Незважаючи на це, Функ, користуючись раніше виданою йому перепусткою, щодня відвідував Ризький порт, обходив причали й просив Вайса фотографувати його на фоні портових споруд.
Розвалившись на сидінні, Функ схвально сказав:
— Акуратність і точність — характерна риса німця. Ти був учора ввечері у Генріха Шварцкопфа?
— Так, пане крейслейтер.
— Хто ще там був?
— Професорова донька.
— Як пройшов вечір?
— Берта і Генріх посварилися.
— Причина?
— Генріх дав їй відчути свою расову вищість.
— Хлопчик стає мужчиною. При тобі дзвонив професор?
— Так, пане крейслейтер.
— У Генріха зіпсувався настрій після розмови з професором?
— Ні, пане крейслейтер, я цього не помітив. Але він був схвильований.
— Чим?
— Дозвольте висловити припущення?
Функ кивнув.
— Рудольф Шварцкопф працював під керівництвом професора. І синові Шварцкопфа, мабуть, хотілося б, щоб деякі найважливіші праці його батька, виконані разом з професором, рейх не втратив.
— Генріх росте на очах, — похвалив Функ. — Не тільки його, а й нас це теж турбує. Але донька Гольдблата привела в дім латишів, які представляють Радянську владу, і вони не дозволили взяти папери — описали їх і опечатали. Ми звернулися з протестом
— Консул, безперечно, зажадає, щоб усі папери Шварцкопфа повернули спадкоємцеві.
— Авжеж, так і буде. Але ми хотіли повернути Генріхові й те, що не повністю належало його батькові.
— І тепер нічого не можна зробити?
— Ми думаємо, — зітхнувши, промовив Функ, — що втратили цю можливість. — Він глянув на свого шофера. — Ти мені розповідатимеш про Генріха все, як зараз?
— Я це роблю охоче, пане крейслейтер.
— І робитимеш і надалі, навіть якщо тобі не захочеться. — Він помовчав. — Ти виїдеш до Німеччини разом з Генріхом. Так ми вирішили. Ти задоволений?
— Авжеж, пане крейслейтер. Я сподіваюсь, що Генріхів дядько допоможе мені потрапити в тилову частину. Не дуже хотілося б одразу на фронт.
Функ посміхнувся:
— Ти зі мною одвертий. Це добре! А то я не міг зрозуміти, чому ти так безкорисливо дружиш з Генріхом. Це підозріло.
У гавані Функ вітався із службовцями порту, підносячи стиснутий кулак і вимовляючи при цьому:
— Рот фронт!
Та ніхто не відповідав йому тим самим. Ризькі портовики добре знали, хто такий Функ.
Кілька десятків тисяч німців, що жили в Латвії, мали своє самоврядування: Дейчбалтіше фольксгемейншафт — Німецько-балтійське народне об'єднання, яке розчленовувалося на відділи: статистичний, шкільний, спортивний, сільськогосподарській та інші.
Статистичний відділ вів реєстрацію всіх німців за місцем проживання. Для цього країну було поділено на райони — дейчбалтіше нахбаршафтен.
У провінції, де жило порівняно мало німців, головним чином фермери, одна нахбаршафт відповідала області, а в містах Ризі, Лібаві та інших — району. Начальник району називався нахбарнфюрер. П'ять-шість районів становили зону — крейс, на чолі якої стояв крейслейтер. Кожен, хто належав до організації, сплачував членські внески. Коли у вересні 1939 року почалося переселення бажаючих повернутися на батьківщину німців, Німецько-балтійське народне об'єднання очолило всю роботу з переселенцями. Було складено план. Визначено для кожної зони день і годину виїзду.
За кілька днів до від'їзду переселенцям посилали теслярів, а також пакувальні матеріали. Все майно, навіть меблі, вкладали в ящики й на машинах вивозили в гавань.
Пароплави були німецькі. Пасажирські судна дала німецька туристська кампанія товариства «Крафт дурх Фрейде» — «Сила через радість».
У призначену годину переселенці на автобусах прибували в гавань і сідали на пароплави, які йшли до Данціга, Штеттіна, Гамбурга.
На літо 1940 року переселення в основному закінчилося — в Латвії лишилась тільки невелика група німців. Це були люди, які не захотіли їхати, головне через мішані шлюби, й ті, хто не хотів жити в Німеччині з політичних мотивів. Проте знайшлися латиші, які теж з політичних причин прагнули виїхати до Німеччини, і їм вдалося за досить великі гроші оформитися членами Німецько-балтійського народного об'єднання.