Щоденник Іноземця

Манжара Владислав

– 

Чому ви так думаєте?

– 

Скажи, ти бачила як згоряє Сонце

¹⁰

,

як Землі

¹¹

крутяться навколо своїх світил, які вони здалеку, в своєму нескінченному танці? – Я повільно сів на ліжко.

– 

Ні, не бачила.

– 

Не подумай, Я ні в якому разі не хочу тобі докоряти чимось. Просто тобі буде важко усвідомити масштаби.

– 

То поясніть мені. Адже ви бачили таке, що ми всі і уявити собі не можемо. Наші предки жили як боги, а ми… Ми просто намагаємось вижити. Єдине, що мені залишилось, це надіятись на порятунок. І тут приходите Ви. Я вірю, що самі боги Вас послали до нас на поміч. – Вона підійшла до мене та сіла поруч.

– 

Ти занадто високої думки про мене. Я такий же заручник цієї Землі, як і ви.

– 

Рятувальник має зайти в воду, щоб витягти потопельника.

– 

Мене тішить, що ти так віриш в мене, Я… – Я подививсь їй в очі. В них було стільки віри в мене, що мимоволі і сам почав в це вірити. – Я думаю, що зможу стати цією людиною.

– 

Нічого не робиться просто так. Хтось хотів, щоб Ви нам допомогли і от, Ви тут!

– 

Це лише мій вибір. Я сам зголосився на цей виліт. А міг би зараз сидіти в себе в каюті, пити який-небудь сік та читати останні звіти з енергостанції корабля, інколи поглядаючи на Зірки та Сонця.

– 

А знаєте, думаю, можна Вам довіритись. Я рідко з ким ділюся своїми думками. Більшість думає, що я мовчазна, а насправді мені мало з ким хочеться говорити. Навряд тут мене хтось зрозуміє. Я хочу побувати там, подивитись на наше світило з такої відстані, щоб усвідомити його масштаби. Бо звідси воно здається маленьким, але я знаю, що це не так. Я вам це кажу, бо Ви сприймаєте це як повсякденне, а інші лиш посміються. І я їх не виню. Просто вони вже втратили надію.

Конец ознакомительного фрагмента.