Серед дикунів Нової Гвінеї
Шрифт:
Поки ми стояли серед майданчика, з-за дерев та кущів почали виходити дикуни, не наважуючись підійти й кожної хвилини готові кинутися навтіки. Вони мовчки, не рухаючись, стояли на достатній відстані, пильно стежачи за нашими рухами. Через те що вони не рушали з місця, я мусив брати в цілковитому розумінні цього слова окремо кожного за руку й тягти до нашого гуртка. Нарешті, зібравши всіх докупи, я, зморений, сів серед них на камінь і заходився обдаровувати їх усяким дріб'язком: бісером, цвяхами, риболовними гачками та смужками червоної матерії. Призначення цвяхів та гачків, видимо, вони не знали, проте жоден з них не відмовився їх узяти.
Коло мене зібралося чоловік з вісім папуасів; вони були різні на зріст та й виглядом де в чім різнилися також, хоч і не дуже. Колір шкіри мав небагато варіацій; найбільший контраст до типу мого першого знайомця являв собою чоловік, на зріст трохи вищий, худорлявий, з горбатим, випнутим носом і дуже стиснутим з боків чолом; борода й вуса в нього були голені. На голові підносилась кучма червоно-бурого волосся, з-під якої позаду спускались на шию скручені пасма, дуже схожі на трубкуваті кучері жителів Нової Ірландії. Кучері ці висіли за вухами й спускалися аж до пліч. У волоссі стирчали два бамбукові гребені, на одному з яких, заткнутому на потилиці,
11
Какаду — папуги, що живуть в Австралії та на Новій Гвінеї.
12
Елефантіазис, або слонова хвороба, — стійке спотворююче збільшення розмірів якої-небудь частини тіла, переважно нижніх кінцівок.
13
Псоріазис — лускоподібний лишай — хронічне незаразне захворювання шкіри.
Тим часом сонце вже сіло, і я надумав, незважаючи на мої цікаві перші спостереження, повернутися на корвет. Увесь натовп провів мене до берега, несучи подарунки: кокоси, банани та двох дуже диких поросят, в яких ноги були міцно зв'язані і які без угаву кувікали; все це було покладено в шлюпку. Сподіваючись ще більше зміцнити добрі стосунки з тубільцями й разом з тим показати офіцерам корвета моїх нових знайомих, я запропонував папуасам, що супроводили мене, поїхати зі мною до корвета на своїх пірогах. Після довгих міркувань чоловік з п'ять сіли в дві піроги, інші ж лишилися й навіть, здавалося, гаряче відмовляли сміливців від їхнього відважного й ризикованого кроку. Одну з пірог я взяв на буксир, і ми рушили до «Витязя». Проте на півдорозі й ці, сміливіші, роздумали, показуючи на мигах, що не хочуть їхати далі, та намагалися віддати буксир, тоді як друга, вільна пірога, швидко повернулася до берега. Один з тих, що сиділи в пірозі, яку ми тягли за собою, намагався навіть своєю кам'яною сокирою перерубати снасть, що правила нам за буксир. Не без труднощів нам пощастило втягнути їх на палубу. Улсон і Бой майже силоміць підняли їх на трап. На палубі я взяв полонених під руки й повів під пів'ют; вони від страху тремтіли всім тілом, не могли без моєї підтримки стояти на ногах, гадаючи, мабуть, що їх уб'ють. Тим часом зовсім смерклося, під ют принесено ліхтаря, і дикуни помалу заспокоїлися, навіть повеселішали, коли офіцери корвета подарували їм усякі речі й почали частувати чаєм, який гості одразу випили. Дарма що їх так ласкаво пригостили, вони з помітним задоволенням, дуже поквапно спустилися трапом у свою пірогу й швидко повеслували назад до селища.
На корветі мені сказали, що під час моєї відсутності знову з'явились на березі тубільці й принесли з собою двох собак, яких вони тут же забили, й лишили їх трупи, як подарунок, біля води.
21 вересня
Берег затоки Астролябії в тому місці, де «Витязь» кинув якір, гористий; кілька паралельних пасм гір різної височини тягнуться вздовж берега, лише на західно-північно-західному березі перериваються низиною. Північно-західний берег теж гористий, хоч і не такий високий, як південний, і кінчається невисоким мисом.
Усі ці гори (з яких найвища сягає приблизно 5–6 тисяч футів) вкриті густою рослинністю аж до самих вершин і посічені в багатьох місцях поперечними долинами. Іноді гори підступають майже до самого берега, а найчастіше між першими пагорками й морем тягнеться невисока берегова смуга. Ліс подекуди спускається до самого моря, отож нижнє гілля великих дерев занурюється у воду. В багатьох місцях берег облямовують коралові рифи, і далеко рідше він буває положистий та піщаний, відкритий припливам; у таких місцях він являє собою зручний причал для тубільних пірог. Коло таких місць звичайно бувають, як згодом я дізнався, головні берегові селища папуасів. Усе це я спостеріг на світанку, стоячи на містку корвета, й лишився цілком задоволений загальним краєвидом країни, яку я обрав собі для дослідження й, може, досить довгого перебування в ній. Після сніданку я знову подався до селища, де був учора ввечері. Мій перший знайомий, папуас Туй, та кілька інших вийшли мені назустріч.
Цього дня на корветі мав відбутися молебень і гарматний салют з приводу дня народження великого князя Костянтина Миколайовича; тому я надумав лишитися в селищі серед тубільців, яких сьогодні зійшлося кілька десятків, щоб своєю присутністю зменшити трохи той переляк, який могла нагнати на них гарматна стрілянина.
Та до салюту лишалося ще досить часу, і я подався підшукати місце для моєї майбутньої хатини.
Я рушив із селища стежкою і хвилин за десять підійшов до маленького мису, де протікав невеликий струмок і росла група високих дерев. Ця місцина видалась мені цілком придатною як своєю близькістю до струмка, так і тим, що вона була майже на стежці, яка сполучала, мабуть, сусідні селища. Намітивши отак місце мого майбутнього поселення, я поспішив повернутися до селища, але прийшов туди вже під час салюту. Гарматні постріли, здавалось, більше дивували тубільців, ніж лякали. При кожному новому пострілі вони то намагалися бігти, то лягали на землю, затуляли собі вуха, тремтіли всім тілом, немов у пропасниці, або присідали. Моє становище було досить безглузде: хоч як мені хотілося заспокоїти їх і бути серйозним, та я не міг часом утриматись від сміху; проте сталося так, що мій сміх виявився найкращим засобом проти страху тубільців; тому, що сміх взагалі заразний, я помітив незабаром, що й папуаси, наслідуючи мене, почали осміхатися, дивлячись один на одного. Задоволений, що все обійшлося гаразд, я повернувся на корвет, де капітан Назимов запропонував мені поїхати зі мною, щоб остаточно обрати місце, де будувати хатину. До нас пристали старший офіцер і лікар. Хоч, власне кажучи, я вже обрав собі місце, а втім, було не зайве подивитися на інші місця, що могли бути кращими. З трьох місць, які ми оглянули, нам подобалось особливо одне. Чималий струмок впадав тут у відкрите море, але я, прийшовши з багатьох ознак до висновку, що тубільці мають звичку приходити сюди часто, лишають тут свої піроги, а недалеко звідси обробляють плантації, сказав командирові про свій намір оселитися на першому місці, яке я сам обрав.
О третій годині послані з корвета люди заходились очищати місце від кущів та дрібних дерев, а теслярі взялися будувати хатину, почавши з того, що повбивали палі під тінню двох величезних дерев.
22, 23, 24, 25 вересня
Всі ці дні я був зайнятий будуванням житла. Близько шостої ранку я їхав з теслярами на берег і лишався там аж до спуску прапора. Моя хатина має сім футів завширшки й чотирнадцять завдовжки, переділена навпіл перегорожею з брезенту (фарбованої парусини). Одну половину я призначив для себе, другу для моїх слуг Улсона та Боя. Через те що взятих з Таїті дощок не вистачило, стіни було зроблено з дерева тільки наполовину — в нижній частині, а для верхніх частин і так само для двох дверей знову використали брезент, який можна було згортати. На покрівлю заготовлено мати, плетені особливим способом з листя кокосової пальми; цю роботу я доручив Бою. Підлогу, половину стін та стояки по кутках зробили з дерева, купленого на Таїті й привезеного на корветі. Палі, верхні скріпи, крокви довелось вирубати й припасувати вже тут; завдяки ласці командира корвета, робочих рук було багато, й будування йшло успішно. Тубільці, налякані, мабуть, салютом 21 вересня та присутністю багатьох людей з корвета, мало показувалися, хіба що по два-три чоловіки та й то зрідка. Офіцери корвета заходилися знімати бухту й при цьому відвідали п'ять чи шість прибережних селищ, де за всякий дріб'язок (бісер, цвяхи, звичайні бляшки тощо), набрали багато всілякої зброї та начиння і, між іншим, виміняли понад десяток черепів.
Двадцять п'ятого числа Бой почав накривати покрівлю, бо завтра був останній день перебування корвета тут. Тим часом приходив мій доброзичливець Туй і своєю виразною мімікою силкувався пояснити, що, коли корвет піде (тут він показав на корвет і далекий обрій) і ми лишимося втрьох (він показав на мене, Улсона й Боя та на землю), прийдуть із сусідніх селищ тубільці (показуючи на ліс і немовби називаючи селище), зруйнують хатину (тут він підійшов до паль, удаючи, мовби рубає їх) і заб'ють нас списами (тут він випростався, відставив одну ногу назад і, закинувши праву руку над головою, прибрав вигляд людини, що кидає списа; потім підійшов до мене, штовхнув мене кілька разів у груди пальцем і нарешті, напівзаплющивши очі, роззявив трохи рота й висолопив кінець язика, показуючи людину, яка падає додолу; такі ж самі мімічні рухи він зробив, показуючи по черзі на Улсона та Боя). Дуже добре розуміючи застереження Туя, я удав, проте, що не зрозумів його. Тоді він знову почав називати селища: Бонгу, Горенду, Тумбу тощо й показувати, що рубає палі. На все це я тільки махнув рукою й подарував йому цвяха. Повернувшись на корвет, я розповів про цю пантоміму в кают-компанії, і це, мабуть, спонукало лейтенанта С. Чирикова, що завідував на «Витязе» артилерією, запропонувати мені приготувати кілька мін та покласти їх навколо моєї хатини. Я не відмовився від такого засобу оборони на випадок крайньої потреби, коли б тубільці справді надумали прийти з тими намірами, які силкувався пояснити мені Туй.
26 вересня
Весь ранок писав листи в Європу і збирався. Треба було впорядкувати речі: частину я залишаю на Гвінеї, а другу висилаю назад з корветом в Японію.
Вирушаючи до Нової Гвінеї не для короткочасної мандрівки, а для тривалого, протягом кількох літ життя, я вже давно прийшов до висновку, що мені слід бути незалежним від європейської їжі. Я знав, що плантації папуасів не бідні, є там і свині; полювання могло дати мені завжди засоби прохарчуватися. Внаслідок цього й після багатьох місяців життя на судні в морі, де консерви завжди мають велике значення і вже досить-таки набридли мені, я зовсім байдуже поставився до того, щоб забезпечити себе провізією в останньому порту. Я взяв дещо, але так мало, що Павло Миколайович Назимов дуже здивувався й вельми ласкаво запропонував приділити мені багато своєї провізії, яку я вдячно взяв і яка могла мені придатися на випадок хвороби. Він лишив мені також найменшу з шлюпок корвета, а саме «четвірку», з якою на гірший випадок може впоратись і одна людина. Мені було дуже вигідно мати шлюпку, бо, плаваючи на ній, я міг обізнатися з іншими береговими селищами, а на той випадок, коли мені зовсім не поталанило б здобути довір'я тубільців, вона давала б мені змогу переселитися в іншу, гостиннішу місцевість. Кінчивши розбирати речі на корветі, я після сніданку почав перевозитися. Моє невелике приміщення незабаром так захарастили речі, що багато ящиків довелося поставити під домом, аби тільки зберегти від дощу, сонця й крадіжки.