Шхуна «Колумб» (Ил. Є. Семенова)

На початку XXI ст. у літературознавстві побутує думка про відсутність героя в сучасній літературі. Ні, він присутній, так би мовити, фізично у текстах сучасних авторів, нерідко ототожнюється з автором, але він більше не є зразком для наслідування, а нерідко – й захоплення читачами взагалі. Скоріше це навіть – антигерой. Погано це чи добре – розсудить час. Принаймні підліткам, що позбавлені орієнтирів у світі, такі герої потрібні. Без зайвого пафосу й ідеологічних схиблень, такі, що захоплювали б своїми рисами й вчинками, такі, як герої Миколи Трублаїні.

Класик і один із засновників радянської дитячої пригодницької і науково-фантастичної літератури Микола Іванович Трублаєвський (Трублаїні – це псевдонім письменника, інтерпретація прізвища на італійський манер, за швидкість й невтомність під час роботи журналістом так прозвали його

товариші) сьогодні не вельми популярна постать. Зокрема, у всесвітній мережі про нього – невеличка біографічна довідка у Вікіпедії та кілька статей на шкільному сайті «Українська література». А ще років 50–60 тому ним зачитувались, його поважали, наслідували. Зокрема, про популярність письменника свідчить факт, описаний Оксаною Іваненко в нарисі «Живий герой дітей»: у 30-ті роки минулого століття під час анкетування серед читачів дитячих бібліотек один хлопець на питання «Ким ти хочеш бути?» відповів: «Миколою Трублаїні». Ця відповідь з'явилася саме завдяки героям письменника – звичайним людям, але сміливим і відважним, веселим і товариським, романтичним мандрівникам і підкорювачам природи. Він і сам був таким, про що свідчить, наприклад, спогад приятеля Ярослава Гримайла: «…із серцем хлоп'яти, невтомною енергією витівника, чулою душею батька, щирістю відданого друга, проникливим розумом вихователя і спостережливим оком письменника».

Він був свідомим своєї письменницької і життєвої місії, адже протягом недовгого життя (Трублаїні прожив лише 34 роки) гуртував навколо себе дітей, передавав свої знання про навколишній світ, а як письменник убачав своє завдання у тому, щоб «так написати, аби юні читачі, читаючи про цих героїв, самі ставали схожими на них, проймалися їх сміливістю, відвагою… Моя мета – запалити юних читачів бажанням стати дослідниками Арктики, моряками, що не побояться штормів, авіаторами, що зуміють повести літаки на тисячокілометрові віддалі, інженерами і вченими, що дізнаються про всі таємниці природи і переможуть усі стихії». [1]

Недовге життя Миколи Трублаїні було насиченим і яскравим. Народився він на Вінничині у селі Вільшанка 12(25) квітня 1907 року. Родина жила небагато, тож батько Петро Гнатович змушений був облишити родину й відправитися до Сибіру на заробітки. Хлопця виховували мати і бабуся. Мати майбутнього письменника – Євгенія Яківна – учителювала і часто брала хлопця із собою до школи. Микола мав гарну пам'ять і хапав усе на льоту, був веселим і непосидючим.

У 1915 році вступив до Немирівської гімназії, та навчання не закінчив, бо у п'ятому класі втік на фронт. Але на фронт хлопець не потрапив – упав з вагона поїзда і покалічив ноги. Після одужання повернувся до рідного села, де організував хату-читальню, керував сільською самодіяльністю; в 16 років завідує сільбудом, опікується роботою драматичного гуртка: «Трублаєвський вірив у кожного свого гуртківця, з такою ж довірою ставились до нього і вони. Сам він багато читав. Діставав цікаву й потрібну літературу». [2]

У місцевих газетах час від часу друкувалися його нотатки про життя на селі. М. Томенко в біографічній повісті про Трублаїні розповідає, як один епізод із сільського життя (протистояння куркулів і простих селян) став матеріалом фейлетону Остапа Вишні: «Докладно вивчивши обстановку в районі, Трублаєвський вирішив про все написати в популярну республіканську газету «Вісті»… Кореспонденція… зацікавила газету. Вона, як того й хотів Микола, потрапила до рук майстра сміху Остапа Вишні. Факти, зібрані сумлінним сількором, вразили відомого на всю Україну гумориста, і він, не зволікаючи, взявся до їх опрацювання. Невдовзі готовий фейлетон лежав на столі редактора газети. А незабаром його вже читала вся Україна…» [3]

У 1925 році редакція газети «Червоний шлях» відправляє М. Трублаїні на навчання на Всеукраїнські курси журналістики до Харкова. Про цей час згадує його колега Терень Масенко: «…Його великі карі очі світилися розумом, допитливістю. Смагляве обличчя свідчило про те, що хлопець виріс у сім'ї трудівників: воно засмагло од степових вітрів, дощів і хуртовин. Він багато мандрував пішки по своєму району. Приїхав хлопець у Харків у солдацькій ушанці. Тонку й височеньку його поставу облягав сільський саморобний кожушок, ладний, добре пошитий, червонястого чи цегляного кольору. Микола раптово й щиро відкликався на дотепи, жарт. Сам любив жартувати. В очах завжди проглядала юнацька ніяковість, вроджена сором'язливість…» [4] Тоді ж майбутній письменник навчається на фізико-математичному факультеті Харківського інституту народної освіти.

По закінченні курсів він працює в редакції харківської газети «Вісті». Узимку 1927 року Трублаїні як кореспондент цієї газети вирушає у двомісячну подорож на Далекий Схід. У цей час з'являється перший псевдонім письменника – Гнат Завірюха, яким він підписував свої тексти «Листи з далекої подорожі», «Великим Сибірським шляхом», що публікувалися в газеті. Про походження цього псевдоніма згадує дружина письменника Ніна Кочина-Трублаїні: після повернення з Сибіру вона шукала в газеті матеріалів чоловіка, але знаходила лише дописи якогось Завірюхи: «І тоді він розкрив таємницю. То були його статті, які він надсилав зі своєї подорожі. Але чому Завірюха? «А он, мятежный, просит бури…» – згадалися рядки Лєрмонтова. Справді так: бурі, завірюхи були стихією Миколи Петровича, він жив у вічному неспокої і шуканнях, хоч зовні являв собою зразок цілком спокійної, врівноваженої людини, з добрим усміхом на виразному обличчі. Це ім'я – Завірюха – живе й донині в образі юного героя повісті «Шхуна "Колумб"». [5]

Непосидюча натура не дає юнакові довго засиджуватися на одному місці – у 1929 році він знову вирушає в експедицію на криголамі «Ф. Літке». Здійснює два рейси – тропічний із Севастополя до Владивостока та арктичний – із Владивостока до острова Врангеля в Арктиці. Оскільки місце журналіста в експедиції було вже зайняте, письменник опановує професії кочегара, механіка, вантажника і влаштовується на судно котельним днювальним. За участь у цьому рейсі М. Трублаїні був нагороджений медаллю «За врангелівський похід 1929 року». Враження від подорожі лягли в основу книг «До Арктики через тропіки» (1931 рік, перша надрукована книжка автора), «Людина поспішає на поміч», «Ф. Літке» – переможець криги». За рік письменник знову відвідав Арктику як учасник експедиції до Землі Франца-Йосифа на криголамах «Сибіряков» і «Русанов». 1931 рік – мандрівка у тайгу, де розгорталось велике будівництво на річці Ангара. На матеріалах цієї поїздки написано нариси «За Шаманським каменем», «Третя база», оповідання «Падь 37-го кілометра». 1932 рік – участь в експедиції на криголамі «Русанов» у Біле море, мандрівка в Карелію на Кольський півострів. Захоплювався Трублаїні дослідниками віддалених місць планети – Робертом Пері, Амундсеном і Нансеном, Георгієм Ушаковим. Такі люди приваблювали письменника, нерідко він зустрічався з ними, умів так побудувати розмову, що отримував надзвичайно цікавий матеріал для журналістської і письменницької роботи. Знаючи ці факти біографії, стає зрозумілим, чому змалювання життя народів Півночі (ненців, чукчів, якутів, ескімосів), їхніх звичаїв, побуту, природи стало темою багатьох книг Трублаїні, зокрема першого великого твору – повісті «Лахтак» (1935), а також багатьох інших, серед яких – «Курсом норд-ост», «Вовки женуться за оленями».

Між захоплюючими подорожами – журналістські будні. І знов – цікаві зустрічі й бажання писати не лише репортажі, а й художні твори. Після Арктики у 1929 році Трублаїні в українських степах спостерігає за військовими маневрами, захоплюється мужністю і стійкістю військових, образи яких яскраво змальовує у творах патріотичного спрямування «Біда – не біда», «Бій за переправу», «Олекса Яремчук з товаришами». Восени 1930 року Микола їде на Донбас дізнатися про роботи шахт. Знову – спілкування з різними людьми, спуск під землю, що згодом стало основою науково-фантастичного роману «Глибинний шлях». Крім реальних людей мав письменник і літературні джерела натхнення – захоплювався героями Жюля Верна і Джека Лондона.

Серед численних зустрічей, які доля подарувала Миколі Петровичу, – щаслива зустріч з юною романтичною Ніною Кочиною, що невдовзі стала його дружиною. З любов'ю і теплотою згадує вона численні сюрпризи, які Микола час від часу влаштовував – «раптова» зустріч у потязі, що прямує на Кавказ, подорож літаком на виставу до Москви, замовлення вечері з ресторану: «Сюрпризи були в натурі Миколи Петровича. Він володів особливими уміннями – із звичайного зробити незвичайне, таке, що запам'ятовується на все життя». [6] Згадує дружина і про любов письменника до квітів: цикламени і фіалки у вазонах прикрашали вікна квартири, бузок ріс під вікнами, квіти дарували на зустрічах читачі, дарував він квіти дружині, та не просто, а з різноманітними сюрпризами. Так Ніна Володимирівна згадує такий випадок: «Я пам'ятаю приїзд Миколи Петровича з півдня. Виходячи із вагона, він подав мені чемодан. Я була трохи здивована цим жестом, але поклажу взяла. І тут здивувалася ще більше – чемодан ніби підстрибнув у моїй руці, таким він був легким. Вдома виявилося, що речі здано в багаж, а чемодан повен троянд, уміло спресованих у магазині. їх було дуже багато, вони заповнили тоді усі куточки нашої квартири». [7] Згадує Ніна Володимирівна й про те, як працював Трублаїні-письменник: міг довго виношувати задум, збирати матеріал, а потім сідав писати, і ніщо не могло його відволікти протягом трьох-чотирьох місяців.