Широкий шлях

Життя нашого поета таке дивне, що, слухаючи про нього, можна було б сказати, що це легенда, коли б усе те дiялось не перед нашими очима. Менi хотiлось i почати повiсть про поета, як починаються казки.

За широкими морями, за лiсами дрiмучими ще й за горами кам'яними в не нашiй, далекiй сторонi був колись веселий край, розкiшний i багатий, заворожений злими людьми, зневолений двома

неволями. Одна неволя панська, а друга - царська. I жили там рабами в тяжкiй чужiй роботi завороженi в неволю люди. Свiт їм було зав'язано, говорити - заказано, ходили нiмi...

Україна... В одному вже тiльки цьому словi i для нашого уха i навiть для уха чужинцiв бринить цiла музика смутку i жалю... Україна - країна смутку i краси, країна, де найбiльше люблять волю i найменше мають її, країна гарячої любовi до народу i чорної йому зради, довгої, вiкової, героїчної боротьби за волю, в результатi якої - велетенське кладовище: високi в степу могили, руїна та прекрасна на весь свiт, безiменна, невiдомо коли i ким складена пiсня... Тяжкий сон, подвiйна неволя i темна нiч, як ворон. Тiльки Днiпро з очеретами, тiльки вiтер з степовими могилами шепотiли ночами: гай-гай... умер прекрасний край... Україна - це тихi води i яснi зорi, зеленi сади, бiлi хати, лани золотої пшеницi, медовiї та молочнiї рiки... Україна - це марнi, обшарпанi, голоднi люди... Iдуть на панщину чорнi i нiмi. Iдуть, дiтей ведуть... Україна - це царське та панське безмежне свавiлля... Праця до сьомого поту...

Свiтяться злиднi.

Україна - розкiшний вiнок iз рути i барвiнку, що над ним свiтять заплаканi золотi зорi...

Поема жалю i смутку... краси i недолi...

Отже, одна з найсмутнiших сторiнок у цiй поемi належить невиданому у всi часи по всьому свiтi її огненному поетовi.

Легендарному поетовi казкового краю...

Великому борцевi за волю свого краю, свого люду, за безмежно широку волю на всьому свiтi поневолених народiв.

За всiх поневолених, близьких i далеких...

* * *

Року 1814, з 26 на 27 лютого старого стилю, темної ночi, перед свiтом в селi Моринцях на Звенигородщинi, в хатi Григорiя Шевченка, крiпака пана Енгельгардта, блиснув у вiкнi єдиний на все село огник: народилась нова пановi крiпацька душа, а Українi - її великий спiвець Тарас Шевченко.

Про цi родини сестра поетова Катерина, що була тодi маленькою дiвчинкою, виросши, розповiдала, кажуть, так. Прокинулась вона серед ночi на полу i побачила в хатi таємничу картину. Над пiччю, на коминi горiв каганець. На печi стогнала мати. Щось квилило сердито i нетерпляче. Якась стара жiнка стояла на припiчку i полоскалась з чимось у ночовках, що стояли на печi. Батько сидiв на прилавку i гомонiв з бабою. I було чудно те, що, незважаючи на стогiн матерi i на той невiдомий пронизливий деручий крик, розмова у батька з бабою була спокiйна, навiть радiсна.

Катерина схопилась i сiла.

– Що воно таке?

– Прокинулась?
– одказала баба.
– Буде тобi забавка - будеш мати кого глядiти...
– Пояснює: - Знайшли тобi в коноплях братика.

Обiзвався батько:

– Вже кому-кому, а Катрi буде з ним роботи. Хоче не хоче - буде за няньку.

"Еге!
– догадалась Катря, - це ж у нас дитина знайшлася".

Батько був веселий, подавав бабi то те, то друге, жартував, допитувався, щоб долю народженому вгадала. Баба завжди до цього - з охотою. Тепер чогось одмовчується... Яка вже буде-така й буде, ми не обмiняємо. Аж ось заляскало щось палицею у дверi, аж мати кинулась i застогнала: "Кождий день стукає, а нiяк не звикну". Калатає, аж в ушах лящить, кричить: - Григор - на тiк молотить, Катря - до панi прясти (мати - теж Катря). Зараз, бо свiтає!

Панський десятник.

– Сьогоднi у мене свято - сина бог послав, не можу кинути породiллю з малими дiтьми в хатi, - одгукується з хати Григор.

– Не моє дiло, пановi будеш казати. Ну, швидко, а то прогул писатиму.

Мати напружилась, перестала стогнати. Слабим голосом:

– Iди, Григоре, а то все одно не подарує; та ще й знову припише. Iди - я вже сама якось до вечора перебуду.

– Хоч би ж було поснiдати чим.
– Знову залящало в дверi.
– Зараз!
– Кусок хлiба з столу - в кишеню, шапку на голову, з хати.

А той стукає, а той стукає...

Мати: "Кат би тебе попостукав". Мати почала якось болiсно стогнати. Крiзь стогiн, помовчавши, проказала гiрко:

– Бодай уже тi дiти не плодились,

що мають рости у неволi. Баба розважала:

– Не можна так казати, дочко, - грiх! Може, доля якраз талан твоїй дитинi готує...
– додала таємниче.

– Нам усiм - один талан - i дiдовi, i батьковi, i дитинi - довiчне панське ярмо.
– Закашляла.

– А ти не клич на дитину недолю та ось послухай, що я тобi буду казати, - промовила баба таємниче.
– Далi почала розказувати:

– У нас, у бабiв, є така примiта, що коли перше нiж зайти до породильницi в хату та заглянеш знадвору у вiкно, то в хатi побачиш долю народженого. Коли я заглянула у ваше вiкно, то аж обiмлiла. Скiльки я бабую - не доводилось бачити такого. Не знаю, чи й казати.

Баба позирнула на дiвчинку i замовкла.

Мати до малої:

– А ти не дослухайся, Катре, спи!
– Далi мати й стогнать перестала: - I що ж ви, бабусю, побачили? Баба стишила голос.

– А побачила я - сидить за столом повно всякого панства, а помiж панством - мужик, стоїть, вичитує щось iз паперiв. А вони на нього кулаками махають, а пiдiйти бояться. Коли це, де не вiзьмись, щось таке, як цар у коронi, та як не схопляться з тим мужиком за барки: той за груди, а той за шию... Я, кажу, так i обiмлiла i дивитись далi побоялась... Так бач, що виходить, виросте твiй син неабияка людина - буде змагатись з панами та з царями... А за що - сама догадайся. Кажуть же, що народиться такий, що волю в панiв однiме... Хто знає - може, це й вiн.

– Волю? Мiй синочку! Рости ж та набирайся сили.

– Оце я тобi кажу, Катре, а ти щоб про це нiкому нi слова, бо довiдаються, борони боже, пани - i вирости не дадуть - iз свiта зживуть.

Далi до дiвчинки:

– Чи ти чула, Катре, що я казала?

Мала Катря прикинулась, що спить.

Минає рiк. Батько й мати на панщинi, Катерина, сама ще недоросла, зв'язана з малим Тарасом, як ланцюгами; сповивала, колихала, пiсень спiвала, запихала дитячий плач куклою, по кутку носилася з ним, як iз цяцькою. Проте сама нянька ще дитина - хочеться з подругами в баштана на шляху погуляти, побiгати у ворона, в квача. Посадить малого на вигонi, в ромашках, у ту ямку, що вирили хлопцi, граючи в дуки, накаже, посварившись пучкою: "Сиди ж менi i не вилазь, поки не прийду". Вiтром майнула до гурту, де аж курiла гульня, - про хлопця забула зразу. I сидить воно саме-самiсiньке, як одiрваний од гiлля листочок, спозирає сине небо, зграї на ньому галок... Сонце грiє, ромашки пахнуть, аж чхається, - хороше, як у купелi. I маленьке замахає до сонця ручками, засмiється, загуцає, мов до сонця летiти хоче на руцi або само сонце його витягає з пахучих бур'янiв. А тим часом тута ж поблизу блукає в бур'янi i дитяче лихо, хрюкає, хрумає спориш. Висунулась, зарохкала, бочком наближається до хлопця. Дивиться хижими, червоними брудними очима. Хто змiряє горе маленького серця: у плач, у крик!
– нiхто не бачить i не чує, мов опинився у лiсових нетрях iз брудним, диким звiром один на один. Не чекай допомоги. I малий одразу замовкає, брiвки нахмурились, в очицях мов сонячнi iскри заграли, засвiтився гордий бляск людини, ромашкою б'є тварину по писковi: "Чу-чу, свиня!" Лукава тварина не виносить бляску розумних очей, злякано обходить, починає щипати морiжок, мов i не вона. Минає час, знову западає зневiр'я в дитяче серце - починає плакати, знову набирається смiливостi свиня, чапає до хлопця. Знову змовкає плач: "Чу-чу, свиня!" Довго тягнеться ся дитяча мука, i нiхто того не бачить i не чує. Катря, щира його нянька, теж за щирою гульнею на шляху згадала про малого тiльки тодi, як з поля показалась череда. Одкрила широко очi, ляснула в долонi: "А де ж моя дитина?" Насилу пригадала. Вiтром полетiла в ромашки до дуки: сидить. Уже й слiз йому немає - мовчить. Тiльки очицi набрякли вiд слiз i все личко вивожене в сльози. Тiльки побачило над бур'янами голову Катрi - де тi й сльози взялись, - як ручаї. Зрадiло! 3 плачем, з докором, iз жалем викидає рученята до неї. Мов крилами перелетiло з осоружного дуки Катрi на руцi.

– Моє маленьке! Скучив?
– Катря жагуче, з пристрастю тулить його до себе, картаючи себе докорами i зарiкаючись, що вона бiльш нiколи-нiколи не буде кидати саму дитину на улицi. Не в перший раз.

– Їстоньки хочеш?
– Знаходить житнього хлiба жовану куклу, нашвидку пiджовує її, пхає дитинi в рот. Дитина iз звiрячою жадобою починає ту осоружну куклу жувати, ссати, тiпати, щось мимрячи невиразне! погрожуючи комусь головою.

Катря пильно, допитливо дивиться дитинi в вiчi - вона одна розумiє її мову.