Шукачі скарбів
Шрифт:
Далі почалися пошуки. Контакт Хорошилова мусив чекати на нього в Ленінграді, і Мітін з’ясував — вони таки зустрілися. Законсервований німецький агент, який перебрався до «північної столиці» відразу після зняття блокади і, так би мовити, глибоко окопався там, повинен був відійти в розпорядження Федора, виконувати всі його вказівки. Але, виявляється, Хорошилов від самого початку почав не діяти за інструкцією, а віддавати досить дивні накази.
Спершу звелів зв’язковому дізнатися, як йому краще дістатися до Ростова. Потім дав гроші й наказав узяти квиток — сам ніде світитися не хотів, тут діяв професійно. Тиждень після того Хорошилова не було, на квартирі в зв’язкового лишилися його речі. Коли
Тоді Мітін дав шефам запит на по можливості повне досьє Хорошилова. Особливо ту частину, що стосувалася його біографії. Наступний сеанс зв’язку в екстрених випадках передбачався через день. Це ризиковано, але оперативність обміну інформацією в подібних ситуаціях виправдовувала ризик. Мітін отримав те, що замовляв, і мозаїка потроху почала складатися.
Виявляється, батько Федора — кримінальний злочинець та небезпечний рецидивіст Спиридон Рогожин, уродженець Західного Сибіру, а саме — Тюменського повіту. Сам Федір — байстрюк, його мати була коханкою бандита, законного шлюбу вони не укладали.
Останніх півтора роки свого земного життя, тобто після того, як восени 1934 року Рогожин вийшов, відсидівши черговий термін покарання, він очолював збройну банду, яка буквально тероризувала цілий район. У 1936 році Рогожина вбили в перестрілці чекісти. Його коханка разом із сином змушена була тікати з Сибіру подалі, в інші краї. Федора вона з цілком зрозумілих причин записала на своє прізвище — Хорошилов. Згодом вони осіли в Краснодарському краї, де мати одружила на собі розлученого бухгалтера радгоспу, взяла його прізвище й перебралася разом із новим чоловіком до Ростова. Хлопець далі лишився записаним на материне прізвище. Але, перейшовши на службу до німців, він усе частіше називав себе Рогожиним, хоча в офіційних документах далі писався Хорошиловим.
З усього цього Мітін зробив кілька висновків. Перший і головний — Федір Хорошилов точно не може бути агентом-перевертнем. Синові кримінального злочинця в лави радянської розвідки дорога закрита. Навіть якщо тоді, в сорок першому, його хотіли закинути в німецький тил і використали для легенди таке, прямо скажемо, непопулярне соціальне походження, нічого б у чекістів не вийшло. Федір справді ненавидить Совєти і довів це своєю безпосередньою активною участю в диверсійних акціях у радянському тилу. Причому хлопчина в свої вісімнадцять перейшов на бік ворога не з ідейних міркувань. Жодних політичних переконань — у нього свої особисті рахунки з більшовиками. Батька застрелили лягаві, матір мусила переховуватися, вийти заміж за нелюбу людину, сам Федько мусив приховувати, де жив до тринадцяти років і хто його справжній тато… Словом, служити чекістам Хорошилов — чи Рогожин? — ніколи б не став. До того ж він прекрасно уявляв свою долю в тому разі, якщо таки вирішить здатися. Навіть зрада і щиросердне каяття не врятують його від кулі.
Висновок другий: Федір рвався на батьківщину за будь-яку ціну, аби розшукати матір.
Справді, синівські почуття нібито роблять йому честь. Таку чесноту можна приписати кому завгодно — але не закінченому негіднику Хорошилову, який запросто убивав людей, у тому числі — співвітчизників. Мітін би засміявся в обличчя тому, хто скаже: хлопець заскучав за мамою, а коли знайшов її — впав жінці на груди й ридма заридав. Ні, тут щось інше. Саме це «інше» змусило Федора, наплювавши на завдання, вирушити вглиб Західного Сибіру. В місця, де він народився і де, між іншим, лишилось і його, Мітіна, коріння…
Зробивши ще один короткий запит, «чистильник» отримав дуже цікаву відповідь. Виявляється, ті, хто спілкувався з Хорошиловим-Рогожиним від самого початку його перебування в розвідшколі, зазначали: Федір не раз і не два запитував, чи планує переможна німецька армія, взявши Москву, наступати далі, захоплюючи російські простори аж до Сибіру. Звичайно, відповідали йому. Згодом, коли німців відкинули від Москви, хлопець час від часу цікавився, чи є можливість напасти на Радянський Союз із боку Сибіру та Далекого Сходу, домовившись із японцями. Тут уже конкретних відповідей не давалося, і тоді Федір почав розробляти власні плани диверсійних операцій у Сибіру. Він мріяв, аби німці почали засилати агентуру кудись у район Томська, і його включили в групу. Але це вже сприймалося мало не за підліткову маячню, активність агента почали спрямовувати в більш потрібне русло, розмови про перспективи захоплення німцями Західного Сибіру з боку Хорошилова припинилися.
Ця інформація підтвердила думку Мітіна про дивне зациклення двадцятитрирічного росіянина, зрадника Батьківщини, диверсанта з німецької розвідшколи, на місцях свого дитинства. У Федора там не могло залишитися друзів і тим більше — родичів. За його матір’ю закріпилася певна репутація, спілкувалися з нею люди не надто охоче, а рідня, швидше за все, взагалі відхрещувалася.
То чого ж хлопця потягнуло в рідний суворий тайговий край? Причому так сильно, що він при першій же нагоді припинив виконувати завдання своїх нових хазяїв, які працюють на уряд Сполучених Штатів Америки?
Ось цю загадку «чистильник» і мусив розгадати.
Як виявилося, нічого аж такого складного перед ним не постало. Нинішнє прізвище своєї матері Федір Хорошилов указав у анкеті. Такий порядок. Тому розшукати її в Ростові виявилося досить просто. Виявляється, жінка розлучилася з бухгалтером і тепер живе сама, займає кімнату в комуналці, працює секретаркою в якійсь заготконторі. Мітін відразу обрав тактику для розмови з нею. Вигадувати нічого особливого не хотілося та й часу не було. Дізнався, як вона виглядає, перестрів біля контори, передав вітання від сина, попросив посміхнутися та взяти його під руку. Жінка до останнього дотримувалася правил конспірації, а коли все зрозуміла, було вже пізно здіймати галас. Аби ніхто не почув її криків, затягнув жінку в підвал розбомбленого будинку…
Там і залишив.
З перебитими шийними хребцями.
Звісно, її шукатимуть. Навіть знатимуть прикмети чоловіка, який зустрів її просто біля центрального виходу з державної установи наприкінці робочого дня. Але коли й знайдуться свідки, вони скажуть: то був звичайний мужчина середніх літ, середнього зросту і звичайної, можна сказати — стандартної зовнішності. Розшукати людину з такими прикметами практично неможливо. А поки кінець кінцем знайдуть зниклу жінку, то її навряд чи впізнають по обгризеному пацюками і бродячими собаками обличчю.
Те, що Мітін почув від колишньої коханки сибірського бандита, навряд чи зацікавить його хазяїв. Коли чесно, він навіть не уявляв собі, як можна про це доповісти й чи не визнають його після такої доповіді несповна розуму. По дорозі з Ростова до Москви «чистильник» вирішив: він виконає завдання. Знайде зниклого агента. Тим більше, він уже уявляє собі, де його реально можна відшукати.
А далі?
Як пояснити, що Федір Хорошилов-Рогожин усе своє свідоме життя прагнув знайти десь у сибірській тайзі великі поклади золота, незважаючи на те, що на цьому золоті погоріли вже його дід та батько?