Шукач [Стрілець]. Темна вежа I
Шрифт:
II
Він зійшов униз із останнього передгір'я, ведучи з собою мула, очі якого від спеки вже потьмяніли і повилазили з орбіт. Три тижні тому він проминув останнє містечко, і відтоді йому супутниками були сам лише спорожнілий тракт для диліжансів та зрідка — скупчення землянок поселян прикордоння. Земляні помешкання занепали, залишилися лише поодинокі хатини, у яких жили здебільшого прокажені й божевільні. Божевільних він вважав кращою компанією. Один із них вручив йому лісовий компас із іржостійкої сталі й попросив передати його Ісусові. Стрілець прийняв його з усією належною серйозністю і пообіцяв, що, як побачить Його, то неодмінно віддасть компаса. Він не думав, що це станеться, але все могло бути. Одного разу він уздрів тахіна — то був чоловік із головою крука — але, зачувши його привітання, незаконнонароджена істота сахнулася і втекла, викаркуючи щось подібне до слів, можливо, навіть прокльони.
Відтоді, як позаду залишилася остання хатина, минуло п'ять днів, і він почав підозрювати, що більше вже на його шляху нічого не стрінеться, аж раптом, зійшовши на вершину останнього вивітреного схилу, побачив знайомі обриси обкладеного дерном провислого даху.
Поселянин (навдивовижу молодий чоловік зі сплутаною кучмою волосся червонуватого кольору, що доходило йому майже до пояса), віддавшись пориву, заповзято прополював клапоть землі, засаджений чахлою кукурудзою. Мул хрипло заревів, і це привернуло увагу поселянина. Він підвів голову, і наступної миті лютий погляд його блакитних очей, ніби у мішень, втупився у стрільця. Поселянин був неозброєний — стрілець не помітив у нього ні стріли, ні палиці. Різко піднявши обидві руки, він похапцем привітав незнайомця, знову зігнувся в три погибелі й заходився енергійно полоти ряд кукурудзи, висаджений найближче до стіни землянки, перекидаючи через плече чортове зілля і жалюгідні кукурудзяні пагінці, що іноді траплялися під руку. Його чуприну куйовдив вітер, який зараз дув просто з пустелі. Від вітру не було ніякого захисту.
Стрілець повільно спустився схилом, ведучи мула, на спині якого булькотіли бурдюки з водою. Зупинившись на краю кукурудзяної ділянки, що мала неживий вигляд, він зробив ковток із одного бурдюка, аби виділилася слина, і сплюнув на сухий ґрунт.
— Доброго тобі врожаю.
— І тобі теж, — відповів поселянин і випростався. Чутно було, як у його спині затріщали суглоби. У погляді, яким він окинув стрільця, не було страху. Відкритий клаптик шкіри на обличчі, що прозирав між бородою і чуприною, схоже, не зачепило гниття, а очі, хоч і трохи дикі, здавалися нормальними. — Довгих днів і приємних ночей тобі, незнайомцю.
— І тобі того самого, тільки вдвічі більше.
— А це вже навряд, — відповів поселянин і уривчасто реготнув. — У мене нема нічого, крім кукурудзи і бобів. Кукурудза дармова, а от за боби тре' шось давати. Їх іноді приносить чоловік. Надовго не лишається. — Поселянин коротко розсміявся. — Боїться привидів. І людиноптаха.
— Я його бачив. Людиноптаха, тобто. Він утік од мене.
— Так, він заблукав. Каже, що шукає місце Алгул-Сьєнто, тільки іноді називає його Блакитним Раєм чи Раєм, не доберу яким. Ти про таке чув?
Стрілець похитав головою.
— Ну… він не кусається і ні на що не сподівається, то й ну його в дупу. Ти є живий чи ти є мертвий?
— Живий, — відповів стрілець. — Ти говориш зовсім як манні.
— Я трохи пробув із ними, але то було не життя для мене. Вони занадто балакучі й завжди шукають щілини у світі.
І це правда, подумав стрілець. Народ манні завжди в дорозі.
Деякий час вони мовчки споглядали один одного, а потім поселянин простягнув руку.
— Я Браун.
Стрілець відповів потиском і назвався сам. Цієї миті охлялий крук, що сидів на верхівці низького даху, обкладеного дерном, каркнув. Поселянин показав на нього швидким жестом руки.
— Це Золтан.
Зачувши своє ім'я, крук іще раз каркнув і злетів до Брауна. Сів на голові поселянина і зручно вмостився там, запустивши кігті в розкошланий чуб.
— Трахати тебе, — виразно прокаркав крук. — Тебе і коняку, на котрій ти приїхав.
Стрілець приязно кивнув.
— Боби, боби, музичний фрукт, — натхненно проспівав крук речитативом. — Їси-їси, а з дупи звук.
— Ти його цього вчиш?
— Гадаю, це все, що він хоче знати, — відповів Браун. — Якось я пробував навчити його «Отче наш». — Його погляд помандрував десь за хатину, до безбарвної сланцевої пустелі, і на мить там затримався. — Та, схоже, «Отче наш» не для цього краю. Ти стрілець, чи не так?
— Так. — Він присів навпочіпки і витяг тютюн. Золтан спікірував з голови Брауна й сів, тріпочучи крильми, на плече стрільця.
— Я думав, вас уже не залишилося.
— Тепер бачиш, що це не так, правда ж?
— Ти прийшов із Внутрішнього Світу?
— Давно це було, — погодився стрілець.
— Там щось лишилося?
На це стрілець не відповів, але вираз його обличчя промовляв: цю тему краще не зачіпати.
— Переслідуєш того, іншого, так?
— Точно. — І вслід за цим пролунало неминуче питання:
— Давно він тут пройшов?
Браун знизав плечима:
— Не знаю. Тут із часом щось дивне коїться. Як і з відстанню та напрямком. Понад два тижні тому. Менш ніж два місяці. Відтоді як він тут проходив, чоловік із бобами навідував мене двічі. По-моєму, шість тижнів минуло. Але я можу й помилятися.
— Їси-їси, а з дупи звук, — сказав Золтан.
— Він робив тут привал? — спитав стрілець.
Браун кивнув.
— Залишався на вечерю, так само як і ти, гадаю, залишишся. Трохи з ним покалякали.
Стрілець різко підвівся, і птах, невдоволено каркаючи, знявся з його плеча на дах. Дивне, трепетне заповзяття охопило стрільця.
— Що він казав?
Браун здивовано підвів брови.
— Він був не надто балакучим. Питав, чи бувають тут дощі, коли я тут з'явився, чи поховав свою дружину. Питав, чи вона була манні, і я сказав «так», бо схоже, що він це вже знав. Говорив переважно я, а для мене це не надто звично. — Він зробив паузу, яку порушувало тільки гучне зітхання вітру. — Він чаклун, правда?
— І не тільки.
Браун повільно кивнув.
— Я так і знав. Він витяг із рукава кролика, вже оббілованого й готового відправитися в казанок. А ти теж?
— Хто, чаклун? — Стрілець розсміявся. — Ні, я просто людина.
— Тобі ніколи його не наздогнати.
— Я наздожену його.
Їхні погляди зустрілися, і раптом між ними виникло глибоке взаєморозуміння, що поєднало обох: поселянина на його сухому, мов пух, клапті землі та стрільця на твердій кірці, що становила єдине ціле з пустелею. Стрілець потягнувся по кремінь.