Синє яблуко для Ілонки [Новели та повість]
Шрифт:
І от вони зійшли на тихій станції, де зупинявся тільки один ранковий поїзд і де вимиті дерева пахли гірким, не розкрученим ще листом, а молоді гнізда, отерплі під дощ від стояння за стовбурами, тепер розпросталися і разом з птахами літали поміж гілок. Отець Василь поставив на землю валізи, подав Ольгуньці руку, але вона стрибнула зі східців сама, босоніж пішла по дорозі, легко, мов козуня, не озираючись на нього і не дивлячись на людей.
Вони здолали майже кілометр так само мовчки. Коли траплялась десь калюжа, Ольгуня
— І ти у цій пустелі збираєшся жити? Ні ліску, ні гірки, завити хочеться!
— А ти?
— Я — ні. Просто цікаво, куди нас дідько заніс.
І тоді він почав говорити. Все на світі буває з волі Божої. Якщо так велів Бог — тут їм буде найліпше. Лише мають вірити, множити свою віру, творити добро і вчити цього людей. Зараз ти не віриш і не молишся, а почнеш ходити до церкви, відчуєш себе зовсім по-новому, зовсім іншою. Покаєшся в гріхах і будеш легко ходити по землі, мов літати.
— Слухай! — скрикнула Ольгунька. — Я ж вудки вдома забула, чому ти мені не нагадав? Що я без них робитиму?
Попереду розіслалося село. Хати збігали до вузенької, мов травина, ріки, дві калічки-ферми поспішали за ними, а зігнуті лушпайками вулиці утопали в садах. Над усім цим возвишалася здалеку аж голуба дзвіниця.
— Їсти хочу, — бовкнула Ольгунька і сіла на високій обочині.
Ольгунька вминала все разом — ковбасу, варене яйце, молоду цибулю, смажене курча. А потім знову бігла попереду, бродила в калюжах і сміялася до нього.
Перед селом він змусив її вдягти черевики. Люди їм дивувалися, як дивувалися завжди новим гостювальникам і не більше, але купка бабусь, забачивши, що приїжджі направилися до церкви, рушили за ними. Отець Василь звільнив руки і тричі перехрестився. Вивалені двері лежали геть збоку, на дзвіниці хмарою сиділи дикі голуби і бозна-звідки росла кривенька, худа абрикоса. Вся біла-біла, аж страшно.
— Не бійтеся, батюшко, голова казав, дах покриють і вікна посклять.
Запала мовчанка. Лише качки неподалік плюскотіли в калюжі та хлопчаки летіли по дорозі, аж гуло. На мить вони стали біля гурту, шморгаючи носами та хекаючи, і один, найменший, не хлопець, а виторопень у кашкеті, сказав:
— Он ди, попадицка яка!
— Ех, братику, навіть за гірких часів священики так не жили. Що в тебе за дім? Під очеретом, над урвищем якимось та над бистриною. Хіба б же ми не допомогли?
Отець Григорій стояв на ґанку, вітер ворушив його чуприну і бороду, мошка заліплювала вид і раз по раз змушувала обмахуватись гілкою.
— Чи перед єпархією хочеш показатися?
— Та ні. Мені тут дімно і просторо — чотири кімнати, а сад який.
Із-за дверей хтось гукнув, що можна починати.
Зайшли до кімнати, свічка вже горіла. Ольгунька стояла при стіні, і така безпросвітна самотність, така образа йшла від усього її єства, що матушка підступила і сказала:
— Не чудися, Олю, хрестини ж!
Вона повернулася лише на мить, а потім знову злетіла під стелю, майнула до прочиненого вікна, і її прозора крепдешинова сукня затріпотіла на вітрі, а сіро-руде волосся, яке не стригла за вагітности, так розсипалося і встеляло обличчя, що годі було щось розгледіти. Ніхто не помітив, що в кімнаті Ольгуньки не було, там стояло інше молоде порожнє тіло, прихилене до стіни. Там було обличчя, яке не встигло зацвісти, але от-от могло розпелюститися і всіх здивувати. Тим часом Ольгунька тремтіла на вільгому вітрі, розкривала руки, мружилася від сонця. Скільки так було — хтозна, але вона пам’ятає, що об кінчики долонь билися птахи, що босі ноги зачіпали верхівки смерек, — вона так і не позбавилася звички гасати босоніж. А потім побачила знайомі дахи і димарі, хату під червоною черепицею, яка, мов гриб-мухомор, красувалася посередині. Ольгунька несамовито шугнула в кватирку. На підлозі валялися сплутані вудки, звивалися віджирілі черв’яки.
— Микольцю! — простогнала вона. — Микольцю!
На горищі забряжчало і загупало, дівчачий голос обурився:
— Ти чого?
— Ти чого, ти чого… Щось гукало, чула?
— Навіжений. Нікого ж нема. Хата замкнена, ключ ось у кишені.
— Щось гукало, як начеб Ольгунька.
— Притирочний, ти що, її любиш? Любиш?
— Я? Та не сміши.
І тут щось трапилося з Ольгунькою. Вона напружилася, стрибнула вгору, ніби хотіла розметати і рознести її буклі, мов стаканчики морозива, але бозна з якого світу долинув плач немовляти. Випливла з хати на тривожній, незнайомій ще хвилі, стала на дах, але враз відірвалася від нього і кинулася назад. Боліли набряклі груди, гірчило і пересихало в роті, заполіскував різкий вітер. Сонце вже не сліпило, а виливком котилося кудись до обрію.
Отямилася від того, що трясли її за плечі і бризкали холодною водою.
— Олю, Олю! Слава Богу, відкрила очі. Ведіть її до ліжка.
Дитина лежала поруч і голосно смоктала. Вона дивилась на неї, бліда, мов нежива, а всі стояли перед іконами і молились.
По тому отець Григорій відвів отця Василя вбік і запитав:
— А що, братику, так рано хрестини? Ви ж недавно побралися.
«Я не знав її як жону», — хотів сказати отець Василь.
. . . . . . . . . . . . . . . .
Вона прокинулась глибокої ночі від скреготіння немовляти. Отець Василь перекутував дитину, а потім став носити по кімнаті, примовляючи: «Ч-ш-ш-ш!» Звідки він знає, що треба з малими робити? Чому він її не розбудив?
Нічний заморочливий вітер гасав з кутка в куток, роздував фіранки. Ольгуня обсмикнула мокру від молока сорочку, встала, скинула з себе ковдру. І перш, ніж взяти дитину, ступила до вікна, хряпнула чорною кватиркою.
Синє яблуко для Ілонки
Сидить Ілонка біля хати така сумна, аж хустка на голові займається. Перед нею стерні та стерні. Є і ліс, на який уже дихнула осінь.
Оце тільки повернулася з лікарні. Ішла селом, а люди, хто стрічався, казали: що з тобою, як поїхала, так половини й не стало. Та, одмахувалася Ілонка, їсти душа не прийма, а хіба тіло дурне, щоб саме по собі наростало. То так. А тільки ж чому барилась?
Димко (Дмитро її) вже й картоплю викубляв і пізні сливи познімав, хоч на роботі з темна до темна.