Синє яблуко для Ілонки [Новели та повість]
Шрифт:
Бо дім — то не лише гніздо, а точка, з якої ти бачиш Всесвіт і звідки Всесвіт сприймає тебе.
Ти такий на Землі, яким зростила ця перша хатина, засліплена золотом досвітнього сонця. Ти так ітимеш, як ішов твій перший годинник з круглим маятником, як з тобою гомоніли дерева крізь шибку, рано-навесні, викидаючи темно-червоні пуп’янки. Так будеш світитися, як світився твій перший сповиток, вибілений дощовою водою. Ти матимеш стільки сили, як ці стіни, що схиляються над колискою.
Тому треба берегти свою першу хату. Кожне житло щось залишає людині — мудрість і спокій, доброту і відданість. І кожному
Другого ранку Савка вже сидів за столом поруч з огрядною жінкою, яка підливала йому чаю і підсувала грудковий цукор. Здавалося, він вперше пізнав, як це зустрічати ранок у теплій кімнаті. Він намагався брати меншу грудку, а рука сама тяглася до більшої. Його вчили змалку приховувати почуття, нотаріус не гладив по голові, а мати любила крадькома. Біля відкритих дверець грубки вона тримала його на колінах, цілувала нагріту полум'ям голову і притискала до грудей, мовби хотіла, щоб він запам’ятав назавжди її любов.
Савка був загартований, на прихильність людей, з якими зустрічався, особливо не розраховував. Розуміння йому вистачало.
Але він здорожився, стомився від чужих і так хворобливо тужив за домом, що часом зривався з місця і біг з-перед людських очей. Це відчуття було з ним усе життя. Він завжди пам’ятав, звідки він і де його рідний поріг.
Жінку звали Горпина Матвіївна, вона теж була родом з Полтавщини, а до Ленінграда переїхала ще до війни, — там служив її чоловік. Горпина Матвіївна пережила блокаду, показувала Савці, по якому шматочку хліба їм давали на день. З присвистом дихаючи через непомірну повноту, жінка дивилася за вікно і весь час розповідала про бомбардування, про те, як ховала хлібну картку, а потім забувала, де її поклала, і довго розпачливо шукала. Говорила вона без інтонації, як говорять про те, що вже вицвіло на сторінках пам’яті. При цьому відламувала по крихті хліба і жувала її, дивлячись за вікно, де ливма лив дощ, розбиваючи решту снігу. На її обличчі раз по раз прослизали сліди не згаслої насолоди — вона смакувала хліб.
— А ти звідки будеш? — вже втретє розпитувала Савку одне й те ж.
— Я з Ніжина, може, чули таке місто?
— Ах, да, Ніжин, Ніжин.
— А скільки тобі років, шістнадцять, вісімнадцять?
— П’ятнадцять. Метрику показати? — схопився з місця і став шарити по кишенях.
— Немає в тебе метрики, — просвистала Горпина Матвіївна. — Можеш не вихвачуватися.
Вона завсміхалася, куточки губів піднялися вгору, як у справжнього веселуна.
Савка нахилився і промовчав. Було чути, як по шибці шурхотить дощ із снігом. Запала мовчанка. За якусь хвилину Горпина Матвіївна знову розповідала йому про блокаду.
— У нас був кіт Мурзик, дебелий, чорний, днями сидів на підвіконні і виглядав мене з роботи. Одного разу я забула сховати хліб, залишила на столі денну пайку. Згадала вже, як ішла з роботи, думаю, з’їв і забувся про скибку. Приходжу, — хліб не торканий, а Мурзик сидить на стільці, невідривно дивиться на шматок і плаче. Можеш уявити?
Кімната Горпини Матвіївни виходила вікнами на Макіївський майдан, там метушилися якісь люди, зупинялися машини. Видно було величний собор, що куполами упирався в небо. Хлопцеві захотілося там побувати. Він хотів побачити і Смольний, і Дворцову площу, й Петрів палац, і Ермітаж, і Марсове поле. Про Ленінград йому розповідали різні люди, з якими зустрічався в дорозі, а тепер це місто, схоже на Всесвіт, було перед його очима.
По той бік у невеликому приміщенні з перекошеними дверима розмістився магазин з написом «Булочная». Савці захотілося пересікти майдан і зайти в той магазин. Він навіть уявив, як на полицях розкладені рядами рум’яні сайки, і як вони свіжо пахнуть. За час свого мандрування він навчився приробляти: міг би запропонувати розчистити сходи і біля сходів. Його думки перервала Горпина Матвіївна:
— Саво, учись говорити по-російськи. Коли ми сюди приїхали, я перше-наперше навчилася по-їхньому спілкуватися. Щоб народ тебе прийняв, ти повинен прийняти мову цього народу, розумієш?
Він не чекав од старої заплилої жиром тітки такої настанови.
Хлопець тут же згадав, як учорашня знайома з білою косою говорила йому про Україну, про те, що його земля приїхала до Ленінграду разом з ним. Всі намагаються повчати. Він поки що не знав, як усе це поєднати, але розмова з Горпиною його вже стомила. Він попросився прилягти. Насправді Савка хотів подумати про Рубін. Він кожну вільну хвилину згадував про неї, про піну мережив, за якою ховалося гаряче, мов полум’я тіло, про тверді губи, якими вона його цілувала, мов хотіла закусати до смерті. Він пам’ятав її легке циганське вбрання зі зборочками, її солом’яний запах, такого запаху не мала жодна жінка. Розкуйовджене важке, наче віжки, волосся. Савка затулив очі і раптом різко сів і схопився за голову.
Він згадав, як добирався сюди трамвайчиком, як пересідав з одного на інший, як за вікном диміли труби, здіймалися будинки, вежі церков, мости. Він уперше зрозумів, яке гігантське те місто, куди він приїхав, зрозумів, що знайти Рубін у Ленінграді неможливо. Вперше за час поневірянь ним оволодівала нестримна злість. Він ненавидів себе за те, що так безглуздо втратив цю жінку, ненавидів господарку квартири, яка згодилася його прихистити тому, що він з України, ненавидів цілий світ, який здавався пустим тому, що на серці в нього була пустка.
— Рубін, ти чуєш? Не буде мені без тебе ні сонця, ні весни, ні життя. Я помру, Рубін!
Савці навіть здалося, що в нього не було іншого минулого, тільки те, що пов’язане з циганкою. Наплакавшись, він заснув, немов провалився. Рубін приснилася в зеленій сукні з маками, мов іде до нього через майдан, повз булочну, в якій він підмітає підлогу. Савка хоче вийти до неї, але двері зачинені, не піддаються, він метається з кутка в куток, кричить, але його ніхто не чує.
Прокинувся він від власного голосу. Над ним стояла Горпина Матвіївна, помовчала, а потім мовила:
— Саво, мабуть, вона тобі добре голову засрала, ця сучка.
— Як ви знаєте, про кого ви?
— Про неї, ти все кликав її уві сні. Циганка?
— Яка вам різниця? От яка вам різниця, не все одно?
— Скільки їй років, сказала? Ти хоч знаєш, що вони у тринадцять-чотирнадцять уже заміжні, а в сімнадцять мають купу дітей? Що вони тільки крадуть і дурять, знаєш?
Савка схопився, одягнувся і вибіг з квартири. Йому здалося, що, розмовляючи з Горпиною, він зраджував Рубін.