Син землі
Шрифт:
Мавка зауважила його збентеження й виходить із гущавини.
Аж тепер Іван піднявся з пня сосни й пускається напроти неї.
Стають одне проти одного.
Куценко мовчки кланяється мавці.
Боїться перший вимовити слово, бо не знає, що і як сказати.
І йому здається, що усяке, хоч би наймудріше і наймогутніше слово прожене вимріяно-чародійний сон, який у цій хвилині оснував його життя тонесеньким, розвійним і крихким серпанком понаддійсності.
Мавка подала йому свою маленьку, черешнево-цвітну ручку, мов пелюстку, яка нагло з квітки
Та ледве Йван-силач узяв цю ніжну ручку боязко в долоню, мавка крикнула легенько й зараз же по кучерявій зелені кущів розсипала перлини гомінкого сміху.
Куценко позирав на неї злякано.
— Ви мені,— сміялась мавка,— несвідомо стиснули руку так, що трошки заболіла...
Куценко затремтів:
— Вибачте, панно граф'янко... я не знав...
— Не звіть мене граф'янкою. Це дуже прозаїчно... й немодно...
Мені подобається так: я — мавка, а ви — лісовик.
Іван поволі приходив до себе й відповів:
— В такім випадку ви і я — це творива уяви...
— Це ви, лісовику, сказали добре.
По тих словах дівчина підійшла до вивернутої сосни й на неї сіла.
Куценко сів напроти неї, на пень, що рівно зрізаний, стирчав з землі, п'ять кроків од мавки.
Мавка глянула довкола себе і закликала із радістю дитини:
— Як тут гарно, як чудово! Я хотіла би бути справжньою мавкою й жити в лісі.
— Я не є справжнім лісовиком, а проте живу у лісі,— усміхнувся Куценко.
— Це мене цікавить. Ви мені це розкажіть! Я й по те прийшла сюди. Та найперше мені відповідте: — Чи в міфології де сказано, що мавка ходить у капелюсі?..
— Ні,— сказав Іван, здивований її питанням.
Дівчина засміялась:
— Отже, як із мене мавка,— капелюх набік!
І з тими словами скинула капелюх, який зісунула з сосни на землю.
Куценко скочив, і підняв його, й повісив на галузці.
Знову сів на пень і хвильку приглядався, як мавка рукою справляла зачіску та кидала на нього супокійне сяйво розцікавлених очей.
Її русяве і густе, немов повісмо, кучеряве та буйне волосся опливало золотими хвилями її ніжне, рожево-біле, чарівне обличчя і спадало на плечі довгою здоровою косою, яка, виринувши з бурунів волосся, спливала на долину золотою струєю.
Із її великих, синіх, мов блакить небес, очей дивилася на світ інтелігенція, що намагалася у пестрім перехресті найрізнородніших поглядів, звичаїв, забобонів та пересудів знайти, схопити та створити свою власну, від нікого незалежну думку.
Її малі, рожеві, гармонійно до поваги і до сміху складені уста горіли краскою вишень і пристрасним бажанням тішитися орлиним словом і гарячим, чистим почуванням.
Її маленькі руки й голі, круглі, незвичайно білі рамена, уся її подоба говорили про те, що найвищий Творець доповнив твір людської природи, щоби люди, молоді, старі, малі, великі, нуждарі й багаті, дивлячись на цю істоту, говорили з захопленням:
— Яка краса! Яка досконалість!
XIV
Коли мавка пригладила собі волосся, кликнула:
—
Ні. Знаєте, ця пісня така гарна, що я хочу її зараз мати. Чи це ви самі переклали її із Овідія?
— Це, властиво, не переклад, лиш переспів. Мотив узятий від Овідія, але форма й думка самостійні.
— Так? — дивувалася дівчина.— Значить — ви поет?
Глянула на нього оком, у якім замерехтіла доброта, любов поезії, цікавість і жіноча кокетерія.
— О, пані... мавко... — зважився Куценко так її назвати,— я не поет... Я... Але перше всього прошу... Я вам напишу на картці цю поезію.
— Ні. Ви мені диктуйте, а я сама писатиму. Знаєте, українська мова така гарна й поетична, що я її добре вивчилася.
Вийняла з торбинки нотатку й наливне перо та під диктант Куценка написала пісню.
Опісля прочитала її голосно.
Коли вона писала, опісля читала пісню, Куценко поглядав на неї з боготворною пошаною і перший раз у свойому житті відчув і зрозумів, яка до безконечності могутня, світлосяйна, життєтворна сила променіє із єства, що зветься: гарна, добра й мудра жінка.
Він аж горів бажанням це сказати їй, одначе замовчав із страху, щоби вона не зрозуміла його не так, як слід.
Мавка тричі прочитала пісню й тішилася нею, як дитина.
— На другий раз, як доживемо й зустрінемося,— казала,— я вам її задекламую.
А тепер мені подайте руку, хай я за цю пісню вам її стисну.
Взяла мозолисту Куценкову лапу у свою ніжну біленьку руку та, усміхаючись, стиснула її.
Куценко і не чув того стиску слабенької жіночої істоти.
Зате почув, як від її руки розкішна, тепла хвиля спливла в його душу й несла її настрічу чудодійним і незнаним зорям.
— Сідайте тут на сосну біля мене,— знов промовила дівчина,— й розкажіть мені, що саме думали б ви, якби під час вашого декламування пісні про дівчину-гомін — із гомону назад постала дівчина?..
— Це вже сталося,— Куценко відказав.
— Що сталося?.. Як?.. — розцікавилася мавка.
— З гомону повстала знову дівчина...
— Де ж вона?.. Як її на ім'я?..
— Граф'янка Олена, мавка...
Весняний, соняшний сердечний сміх дівчини розгомонівся довгим гомоном по мовчазному лісі і живучою росою впав на пелюстки квіток і на зелено-темні кучері дерев.
— За цей мудрий дотеп ви мені подобаєтеся, немов розумний, добрий друг,—защебетала мавка,— одначе це незгідне з дійсністю... а то давніше мусила б я бути гомоном...
Куценко зітхнув:
— Ви, панно граф'янко і мавко, були і є і будете для мене все не дійсністю, а тільки невловимим і далеким, недосяжним гомоном...
— Не розумію вас... Чому?.. — спитала дівчина.
— Чи знаєте, мавко, яка віддаль між найбільшою висотою на землі й найглибшою безоднею у морі? Отже, ця різниця — це дрібниця у порівнянні із прірвою, котру доля викопала поміж вами й мною... Ви, щаслива доню долі,— небо, а я — земля...