Слід «Баракуди»
Шрифт:
Василь Гайовий. Навчи мене перемагати!
Внутрішній голос. Ніхто тебе цього не навчить — ти сам у собі повинен знайти силу, яка долає страх. Так, саме страх нині твій заклятий ворог. Ти, друже, опинився в ситуації, схожій на ту, в яку потрапляють під час катастрофи на морі. А їх знаєш що губить? Не хвилі й вітер, не холод і голод, а страх. Це довів хоч би й той же Ален Бомбар, французький лікар, який на надувному човні переплив Атлантичний океан — книжку його «Сам в океані» ти колись читав.
Василь Гайовий. А й правда: мене найбільше
Внутрішній голос. Якщо ти це зрозумів, значить, відступ закінчено, і ти почав перемагати.
Боротьба з відчаєм-розпукою точилася так. Ні слова не говорячи Альфреду Зайцю, я подумки склав вірша. Вірш не вірш, а так, щось схоже на віршовану вправу — верлібр, що його полюбляють молоді сучасні поети (доморощений корабельний Байрон із «Садка» Василь Окань написав верлібром навіть поему!).
Налягаючи на весло, заходився я шептати, як молитву, своє чудернацьке творіння.
Ось воно, те, складене білими віршами, «заклинання»:
Да Гама, да Гама, ти ж не слимак, не амеба, —
Ти — розумна істота. Розумна істота, гомо сапієпс, Як казав твій тезко матрос Окань.
Чого ти панікуєш? Чого ти хнюпиш носа? Чого ти розкис?
Візьми себе в руки, візьми себе в руки, Візьми себе в ру…
На морі буря, на морі буря, А в небі вітер, а в небі вітер, —
Ну, то і що?! — Нехай лютують, нехай лютують —
Нехай гримлять. Васько да Гама, Васько да Гама, Васько да Га… —
Ти будеш жити, повинен жити, повинен жить!!
Щоб не стомлювати вас, із тієї «молитви» процитував лише окремі рядки. А якби навів усі, ви б, мабуть, поперхнулися зо сміху, — так багато в цих наївного.
Повторюючи десятки разів вірш-заклинання, я незчувся, як відігнав од себе сумні думки ще й Зайцеві віру вселив у душу.
Уже згодом, коли буря вщухла і я зізнався Альфреду про «молитву», продекламувавши йому всю як є, він дружно порадив:
— Назви її, да Гама, «Язичницькою поемою» і надішли в який-небудь журнал. Поезії в ній мало, а все ж, зважаючи на злободенність теми — боротьба людини із стихією, — можуть надрукувати.
Я це сприйняв за жарт, а от Василь Окань неодмінно скористався б Зайцевою порадою й надіслав би своє творіння в редакцію.
Як мовиться: всяк по-своєму чинить.
ЧОРНА МАСКА
Шторм не вщухав. Вітри шаленіли, мов навіжені, хоч нас і не залишала надія, що рано чи пізно вони стихнуть.
Проте ждати довелося довго.
Змагаючись із хвилями, ми вкрай виснажилися. Худі, змучені, стали схожими на скелети або вихідців із того світу. Очі запали, вилиці загострилися, ніби по них пройшовся різець.
Особливо схуд Альфред. Колись підпухлі, стулені бантиком губи геолога зробилися тонкими, аж до ясен оголивши щербаті зуби.
Я ненароком подумав, що вираз обличчя у нього вже не заячий, як був раніше, а вовчий. Втім — навіщо людині завдавати прикрощів! — змовчав, нікому про це не сказав.
Щось хиже з'явилося і в Альфредовому характері. Хлопець став задерикуватим, прискіпувався до кожної дрібниці. То я йому, мовляв, заважаю гребти, ліктем дістаючи до його всіяного виразками плеча; то надто широко розставляю ноги, через що він перечіпається і втрачає рівновагу на сидінні.
Не Заєць — варивода! І ці причіпки та роздратування перш за все дошкуляють мені, його напарникові: ми ж бо з ним на одній лаві.
— Ну й золотце! — кажу, вислухавши Альфредове бурчання.
— Золото чи залізо, — демонстративно повернувшись до мене боком, відказує він, — а тримаюся не гірше за інших.
Що йому відповісти? І я змовкаю.
Важко, звичайно, всім. Он і Кім Михайлович висох, як тріска. В Барарати загноїлася прострелена нога. Пересилюючи біль, тубілець стогне, повторюючи одне й те: «Акіо! Акіо!»
Лота пояснила, що в тутешніх краях так зветься акула-людожер, яка, почувши наближення чиєї-небудь кончини, невідступно супроводить човен.
А й справді ось уже кілька днів акула від нас не відстає. Двометрова переслідувачка пливе мало не впритул із лаканою. Пласка, кольору каламутної води голова раз у раз витикається з хвиль, то раптом зникає в примарній глибині. Невже акіо віщує лихо? Хіба нам мало й так напасті?
— Усі ці віщі знамення — безглуздя, — каже Кім Михайлович, кидаючи презирливий погляд на акулу. — Одначе…
І він наказує частіше міняти на Бараратиній нозі пов'язку.
Лота прикладає до рани потовчений у порошок панцир недавно пійманої каракатиці.
Присипка, твердить дівчина, швидше гоїть рани.
— Мафана-май, [8] — каже вона, торкнувшись почорнілої литки хворого й відвівши нараз — так, ніби її що обпекло, — руку.
Тубілець, погідливо киває головою, поправляє зсунуту до щиколотки пов'язку.
Лота й сама неабияк змарніла. Нігті на руках викришилися, солона вода роз'їла долоні — вони кровоточать.
Якоюсь неземною, зоряною красою сяють на смаглому обличчі великі чорні очі. Навіть виснажена, Лота залишилася вродливою. Крізь смуток в її голосі пробиваються нотки життєлюбства.
8
Надто гаряча (мальгаш.).