Сліди СС
Шрифт:
Сивоголовий Володимир Гнатович зумисне викликав до вбиральні Сергія як одного з учасників табірного руху опору, і тепер вони розмовляли, — не боячись третіх вух.
У них гарний настрій, і ніщо не може зіпсувати його — ані голод, до якого всі вже звикли, ані холодний дощ, під яким зараз доведеться бігти до барака. Сприймають це як тимчасове лихо, закам'яніли у зовнішній покорі, бо тут тільки так можна вижити, а вижити треба обов'язково, бо за плечима не так уже й багато років, а цей жах не триватиме вічно. Всі живуть лише надією, що терпіти залишилось не так уже й багато. Щойно Заболотний приніс підтвердження цьому: там, на сході, почався новий наступ, і радянські війська підійшли вже до кордонів Польщі, що за якихось триста кілометрів од табору.
Сергій і Заболотний мимовільно дивилися туди, на схід, і ці двісті п'ятдесят кілометрів здавалися неймовірно довгими, бо мало не на кожному з них вгризлися в землю гітлерівці, які ще були впевнені у собі і вважали російський наступ черговим своїм невезінням — есесівці спокійно походжали по табору і трималися так, наче нічого не сталося, — і все ж Дубровський дивився на сіре дощове небо, і йому раптом почувся гуркіт канонади, він зрадів, мовби це й справді була канонада, витяг шию і нашорошив вуха. І засміявся…
Голосно: сам злякався — такий незвичний був той звук, не чув сміху вже цілу вічність і був упевнений, що взагалі розучився сміятися.
Володимир Гнатович зиркнув на нього здивовано, та одразу все зрозумів.
«Ще наші далеко і не треба в химери вдаватися, — мовив розсудливо, та не витримав і також засміявся весело. Присунувся до Сергія, зашепотів збуджено: — Скоро в них тут все почне розвалюватися. Осатаніють, гади. Передай хлопцям, можливі провокації…»
«Зрозуміло, — ствердив Дубровський, хоча думав про Інше. І мовив про це інше: — Тепер наші застосовують танкові рейди по тилах…»
Заболотний раптом схопив його за руку, і Сергій зиркнув на нього здивовано. Та одразу глянув туди, куди вказував очима Володимир Гнатович, і осікся.
На червоній цегляній доріжці, що вела до бараків, стояв офіцер у лискучому плащі. Стояв непорушно і, здавалося, не дивився на них, та поманив пальцем, і вони пішли до нього, одразу знітившись.
Сергій упізнав офіцера ще здалеку, бо звик бачити цю фігуру, коли в'язнів шикували на табірному плаці і той стояв десь трохи осторонь інших офіцерів у чорному — вершитель доль, гауптштурмфюрер СС, комендант табору.
Невисокий, опецькуватий, він програвав поруч із своїми підлеглими, навіть манера засовувати руки в кишені й переступати з ноги на ногу робила його якимось домашнім у порівнянні з кремезними наглядачами, білою вороною серед чорної зграї. І зараз, коли Сергій мав можливість роздивитися коменданта зблизька, він справив таке ж враження: рожевощокий, мов дитина, і нема нічого загрозливого в погляді. Навіть посміхається.
Вони стояли перед ним — двоє чоловіків у мокрому смугастому одязі, який робив їх жалюгідними і навіть смішними.
Офіцер розглядав їх з цікавістю і, Сергієві здалося, незлостиво: впіймав навіть веселу іскорку в його очах. Та все ж усвідомлення того, що за крок од нього стоїть сам комендант, людина, наділена владою більшою, ніж міг би мати сам бог, скувала його і зробила нерухомим. Дивився на рожеві щоки, бачив, як ворушаться губи в коменданта — рум'яні, пухкі, мов подушечки, знав, що есесівець щось говорить, та нічого не розумів і навіть не чув його голосу.
Але чому він тикає стеком у груди Заболотного?
Комендант похлюпався носком чобота в рідкому багні і запитав нетерпеливо:
«Зрозумів?..»
Тільки тепер Дубровський усвідомив, чого вимагають од нього, вірніше, Сергій розумів це й раніше, розумів весь час і чув, просто здавалося, що не чує, ніби були слова й не було їх. Він устиг ще подумати, що може дотягтися не лише до рожевих щік (цікаво, чи справді вони такі оксамитові, як здається?), а й до комендантового горла. Він зробить це швидше, ніж той устигне захиститись, і, певно, в нього вистачить сили, щоб одним рухом порвати хрящі горлянки.
Це бажання було настільки сильне, що відчув, як затерпли кінчики пальців; та все ж пересилив себе, а може, просто взяв гору інстинкт самозбереження, що надзвичайно розвинувся у в'язнів і який примушував їх втягати голову в плечі й горбитись, коли тільки бачив есесівців, — ступив крок назад, бо не міг зробити те, чого вимагав есесівець, навіть під загрозою найбільшої кари. Це саме було карою, а він не міг переступити через самого себе, навіть знаючи, до чого спричиниться його протест.
І цієї самої миті зустрівся очима з Заболотним.
Вони дивилися один одному у вічі, можливо, мить, можливо, й більше. Володимир Гнатович не подав йому жодного знаку, не моргнув навіть; зіниці в нього розширились, і сірі очі здалися чорними. Він наказував Очима, і Сергій зрозумів його. Підняв руку і побачив, як слухняно зігнувся Заболотний; не чекав, поки пригнуть його до землі, сам став на коліна, зануривши обличчя в багно.
Дубровський притиснув його зовсім легко і відразу відпустив, та німець пхнув Сергія чоботом в бік і наказав:
«Сильніше! Не жалій його!»
Сергій не міг зробити цього, та відчув, як від його зовсім легкого поштовху Заболотний так плюхнувся в багно, що полетіли бризки — тепер він остаточно зрозумів Володимира Гнатовича і почав тицяти швидше. Бачив лише носки чобіт коменданта, та знав, що той стежить уважно: вовтузив Заболотного по-справжньому, та все ж упівсили — добре, що комендант не знав, не міг знати, яка сила ще таїлася в Сергієві.
«Досить…» — нарешті почув згори.
Одвернувся, щоб не бачити заюшене обличчя Заболотного, — не міг, не мав права глянути на нього, бо міг виказати себе, напевно виказав би — нерви вже не витримували: заплакав би з відчаю або кинувся на рожевощокого…