Сліди СС
Шрифт:
— Ви кажете це так, ніби пробачаєтеся, — не витримав, щоб не штрикнути, Дубровський.
— Але ж ви комуніст, і мені не хочеться образити вас.
— Мені доводиться зустрічатися з такими знавіснілими реакціонерами, що я сприймаю вас як зовсім лівого.
— А-а… — махнув рукою Бонне. — Певно, так воно і є. Але тримайте це в секреті, аби не дізналося моє начальство.
— Коли були в макі, ви не думали про це..
— Тоді все здавалося значно простішим… Оце я, а там — боші. Ти зі мною, отже, — друг, моє життя залежить від тебе, а твоє — від мене. Правда, траплялися і провокатори, та вони не могли довго
Бонне потягнувся за сигаретами. Сергій дав йому прикурити, щось сказав, та Бонне не почув що; затягнувся й відкинувся на спинку стільця. Курив, дивився на Дубровського, слухав його і не чув, бачив, як ворушаться губи в Сергія, навіть розумів окремі слова, та ніяк не міг утямити їхньої суті; це дратувало його, і він раптом підняв долоню, щоб зупинити розмову, відгородитися від слів, та Сергій продовжував говорити, і Бонне мусив його перервати й мовив ніби не до ладу, але насправді давно думав про це, тільки ніяк не міг знайти привід, щоб висловитися. Приводу не було й тепер, та, вимовивши першу фразу, Бонне раптом відчув полегшення; говорив, і думки, здається, весь час випереджували слова; слова були начебто кволі у порівнянні з тим, що знову оживало в пам'яті, пропливало перед очима, та він уже не міг зупинитися — вдивлявся лише Сергієві в обличчя, намагаючись зрозуміти, про що думає той: чи розуміє його недоладні і, певно, не дуже-то й складні, уривчасті речення, та бачив лише щире зацікавлення — без тіні награного співчуття, поблажливості чи нудоти, з якими іноді сприймаються недолугі одкровення невдах або, навпаки, благоденствующих тупаків.
— Ми відходили в гори, і боші переслідували нас… — так, здається, розпочав він свою розповідь.
Бонне говорив далі, а слова «і боші переслідували нас» не зникали, наче утворюючи тло розповіді, вони то звучали мінорно, як сумна згадка, то кричали пронизливо, відлунювали автоматними чергами, палахкотіли далекими загравами.
А вони справді відходили, Бонне і його, друг Робер Делаж, колишній актор з «Комеді Франсез». Всі вони тут були колишні: командир загону — колишній слюсар із Марселя, його заступник — колишній паризький таксист. Колишні селяни, художники, кравці, журналісти, ливарники…
Вони з Делажем поверталися до загону після виконання завдання: підірвали нафтосховище.
Дим від пожежі видно було сюди, хоч за спиною півтора десятка кілометрів. Вони вже давно були б у недосяжній для бошів зоні, та Делаж підвернув ногу і шкандибав, спираючись на вирізану палицю. Бонне підгримував його, а то й інколи підставляв плече.
Бонне побачив німців, коли, остаточно знесилившись, Делаж впав на мокру від недавнього дощу траву, жадібно шукаючи губами залишки вологи. Він ще не знав про небезпеку, та, побачивши, як Бонне вдивляється у видолинок, як витяглося його обличчя, запитав:
— Боші?
Бонне кивнув, і Робер поповз до нього, — певно, повзти йому було легше.
Німці були вже за півкілометра — десятків зо два із спеціальної есесівської команди з собакою на поводку. Вони просувались досить упевнено, майже не криючись, і це попервах дало перевагу втікачам. Та й позиція в них виявилася зручною: на вершині невеличкого горбка, схил якого вкрив рідкий чагарник — всі підходи сюди прострілювались.
Бонне одразу зрозумів, що тікати тепер — марна справа. Ліг за кущем, зручно простягнувшись, і почав шукати німців мушкою.
Делаж заліг за сусіднім кущем. Вони розуміли один одного з першого погляду, та Робер усе ж сказав, намагаючись, щоб слова звучали природно, наче йшлося про зовсім незначну послугу:
— Ти відходь, а я їх затримаю…
Бонне лише скосив на нього сердите око; відповів, буцімто й не чув, хоча чув добре: знав, що Робер не заспокоїться і наполягатиме на своєму, бо й дурню було ясно — їм не встояти проти двадцяти есесівців; і все ж відповів:
— Спробуй підстрелити пса. Ти стріляєш краще за мене…
Робер приріс щокою до ложа автомата. Здавалося, ось-ось стрілятиме, але раптом відклав зброю, повернувся до Бонне.
— Я тебе прошу, Люсьєн, я нарешті вимагаю: відходь! Кому потрібно, щоб ми загинули обоє?
Бонне не відповів. Лежав і вдивлявся у чорні постаті, що наближалися.
Делаж змінив тактику:
— Люсьєн, я на твоєму місці пішов би… Їй-богу, не сумнівайся і відходь. Ще є час, поки вони не оточили нас… Я підстрелю пса, і ти можеш спокійно рушати далі… Я пішов би, кажу це тобі серйозно….
Бонне повернувся до нього.
— Брешеш! — мовив з досадою. Знав, що Робер збрехав, та слова Делажа звучали настільки правдиво, що мимоволі викликали сумнів;. пильно вдивлявся в друга — його щирість була б для Бонне зараз страшнішою за смерть, бо смерть наближалась разом з чорними постатями, і він уже змирився з нею і прийняв її, але не хотів умирати з червоточиною, зневіра в другові була гіршою за смерть: він вдивлявся просто у вічі Роберу — і той не витримав його погляду, посміхнувся жалісно. — Для чого ти збрехав, Робер? Ти б ніколи в житті не кинув мене…
Делаж пустотливо підморгнув йому:
— Хотів би я почути, як би ти умовляв мене!..
— Ну от ми й порозумілися… — Бонне справді полегшало і навіть зробилося весело; він подумав, що не все ще втрачено, — зрештою, проти них лише два десятки ботів, і, якщо фортуна змилостивиться і вистачить на боїв, можна перестріляти всіх цих есесівців.
«І боші переслідували нас…»
Вони були зовсім близько, пес лютував і захлинався від злості, та раптом автоматна черга заглушила гавкіт, у повітрі повисла якась дивна нота: скарга на біль, образа — все це вчувалося в передсмертному скигленні.
Есесівці ще не встигли збагнути, що до чого, і Бонне скористався з цього, зрізавши одного чи двох, одного точно — той впав на спину, зустрінутий кулями, а другий міг просто сховатись, бо падав боком і не випустив автомата. На всяк випадок Люсьєн прострочив ще раз кущ, за яким лежав німець, і уважно огледівся навколо.
Напевно, минуло лише кілька секунд від початку бою — ще верещав пес, але він несподівано замовк, і відразу з видолинка вдарили автомати, й на Бонне посипались гілочки, зрізані кулями з куща. Він зиркнув на Робера — той втиснувся в траву, наче вона могла захистити його, лежав і, підморгнувши Люсьєну, показав один палець.